– Романе, якими вітрами занесло вас у казахські степи?
– Ще минулого року український фахівець Віктор Догадайло запросив в «Атирау». Там підібрався молодий, амбіційний колектив, в якому Віктор Гаврилович відвів мені роль дядька-наставника.
– Чому ж тоді новий сезон ви розпочали у «Казахмисі»?
– На базі «Атирау» вирішили створити базовий клуб для молодіжної і національної збірних Казахстану. Я в нього не вписувався: і вік заважав, і статус легіонера.
– В казахський футбол справді потекли великі гроші?
– Це не зовсім так. Серйозний бюджет мають тільки чотири клуби: астанський «Локомотив», «Актобе», «Іртиш» Павлодар і «Тобол» Кустанай. Моя команда найбідніша серед еліти. Та завдяки доброму тренувальному процесу тримаємося у серединці. Футбол тут, до речі, висвітлюється доволі слабо. Телетрансляції практично відсутні, газети також пишуть мало.
– А з точки зору побутових умов проблем немає?
– Менталітет людей тут значно відрізняється від нашого. До цього важко звикнути. Напевно у великих містах – Алма-Аті чи Астані було б легше адаптуватися. Не можу сказати, що я мріяв саме про таке продовження кар’єри. Однак людина до всього звикає. Тож намагаюся професійно виконувати свої обов’язки.
– Не так давно у «Локомотиві» дебютували відомі російські футболісти Єгор Тітов і Андрій Тіхонов. Зустрічалися?
– Аякже! Свого часу ми разом відпочивали у Таїланді, тож добре знайомі. Доля звела нас ще в першому турі. Тіхонов, побачивши мене, здивувався: «А ти що тут робиш?» Ми поступилися у драматичній боротьбі – 3:4.
– В «Зєніті» вас називали «карпатською електричкою»…
– Це фани придумали. За манерою гри я справді нагадував електричку. (Сміється.)
– Перемогу «Зєніта» в Кубку пам’ятаєте?
– Таке не забувається. Нас просили зробити свято, якого не було у Петербурзі 15 років, з моменту перемоги в чемпіонаті СРСР у 1984-му. А на Кубок у Пітері взагалі чекали 55 років! Керівники клубу, тренери намагалися донести до нас, що фінал може трапитися один раз у житті. Але хлопці й без того були голодні на перемоги. Хто нас тоді знав? Дуже шкодую, що невдовзі довелося залишити «Зєніт».
– Чому?
– Закінчувався контракт, а в «Зєніті» я був одним з найменш оплачуваних. Натомість мав запрошення від київського «Динамо». Крім того, мені поставили умову: хочеш грати в збірній України – переходь у Київ.
– Мабуть, і постать Валерія Лобановського зіграла свою роль?
– Для будь-якої футбольної людини Лобановський – це вершина, орієнтир. Від однієї розмови з Валерієм Васильовичем мурашки по шкірі бігали. Втім особисто для мене тренером № 1 є Анатолій Бишовець (тренер «Зєніта». – Прим. ред.). Це він зробив з мене футболіста. Про те, що я захоплений роботою цього фахівця, відверто сказав і під час двогодинної розмови з Лобановським. Я й гадки не мав, що Бишовець і Лобановський – вороги. Це мене й згубило…
– Вам вже 35. Про майбутнє задумуєтеся?
– Допоки є сили і здоров’я, буду виходити на поле. Головне – обійтися без травм. Щодо майбутнього… Хотів би залишитися у футболі тренером.
Богдан Супрун
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (8)