Регистрация, после которой вы сможете:

Писать комментарии
и сообщения, а также вести блог

Ставить прогнозы
и выигрывать

Быть участником
фан-зоны

Зарегистрироваться Это займет 30 секунд, мы проверяли
Вход

Андрей АЛЕКСАНЕНКОВ: «Гол в ворота «Динамо» Ребров забил как раз из-под меня»

2016-05-31 15:41 Бійці на футбольному полі цінувалися повсякчас. Такі футболісти завжди були у повазі вболівальників. Зіграти «через не можу», поставити ногу, ... Андрей АЛЕКСАНЕНКОВ: «Гол в ворота «Динамо» Ребров забил как раз из-под меня»

Бійці на футбольному полі цінувалися повсякчас. Такі футболісти завжди були у повазі вболівальників. Зіграти «через не можу», поставити ногу, боротися завжди до кінця — якості, які формують образ справжнього бійця. Одним із таких «залізних» футболістів був Андрій Алексаненков. Хоч свою кар’єру він розпочав у Москві, але, як футболіст відбувся саме в нашій країні. І якби не примхи долі, то, мабуть, своє післяфутбольне життя Андрій Миколайович провів би в Україні

Андрей Алексаненков

Україна, московська школа, Лобановський

Андрію Миколайовичу, коли ми з вами вперше розмовляли і узгоджували дату інтерв’ю, ви вжили кілька українських слів. В Україні ви провели п’ять років, але народилися і живете нині у Москві...

— У вашій країні я залишив частинку себе. Мені дуже подобалося в Україні і я навіть не планував повертатися в Росію. Щоправда, життя склалося так, що мені довелося їхати на Батьківщину — розлучився з дружиною і змінив клуб. «Динамо» продало мене в Набережні Човни. Мені дуже подобається українська мова і у соцмережах у мене є чимало ваших пісень у списку улюблених.

Яку українську пісню любите найбільше?

— «Черемшина» (сміється). Красиві слова там: «Всюди буйно квітне черемшина...»

З українською музикою ви знайомі. А як справи з нашим футболом?

— Дивлюся матчі «Динамо» в чемпіонаті України, уважно стежу за виступами київського клубу в Лізі чемпіонів. За рештою команд не так уважно слідкую, але у турнірну таблицю вашої першості заглядаю постійно.

Коли востаннє ви були в Україні?

— 1997-го, давно... Збирався кожного року, постійно не виходило приїхати. Але часто спілкуюся з Юрієм Морозом, Андрієм Анненковим. У Москві контактую з Владом Тернавським. Він кілька років тренував подольський «Витязь», але нещодавно його звільнили з посади.

На жаль, причиною цьому стало наше інтерв’ю. Владислав Михайлович висловив на сторінках нашої газети свою проукраїнську позицію, що дуже не сподобалося керівникам «Витязя». Як можете оцінити гру «Динамо» у цьому сезоні?

— В минулому сезоні гра київського клубу мені більше подобалася. Раніше футболісти були більш налаштовані на боротьбу, мали запал. Видно було, що Сергій Ребров їх добряче мотивував. У грі з «Шахтарем» в чемпіонаті гравці «Динамо», наприклад, неуважно діяли в захисті і припускалися серйозних помилок. Однак на це, напевно, є очевидні причини. Хоча загалом я радію успіхам свого колишнього клубу і всіляко його підтримую. А ще дуже тішуся, коли «Динамо» перемагає в Лізі чемпіонів.

Свою дорогу у футболі ви розпочали з «Динамо», але не київського.

— В 11-річному віці зі спортивної школи Чертаново мене запросили в московське «Динамо», яке стало моїй першим професійним клубом. На той момент виник страшенний скандал — у радянські часи не можна було переходити з однієї СДЮСШОР в іншу. Лише завдяки втручанню В’ячеслава Колоскова я уникнув тривалої дискваліфікації і не грав тільки у першому колі дитячого чемпіонату. Я пройшов всі щаблі динамівської школи: СДЮСШОР, дубль, «Динамо-2». Наприкінці 1989-го за мною приїхав київський селекціонер і запропонував спробувати сили у дублі київського «Динамо». Для мене це була велика честь і я не шкодую про свій вчинок і радію, що все так сталося.

Не здивуюся, якщо цим селекціонером був легендарний Анатолій Сучков...

— Саме так, Анатолій Андрійович. До речі, до Києва я вперше приїхав ще 1984-го, коли приймав участь у турнірі Центральної ради «Динамо». Тоді виступали чотири динамівські команди з Києва, Москви, Тбілісі і Мінська. Москвичі здобули перше місце. На зламі 80-90-х київське «Динамо» залишило чимало футболістів, а Валерій Лобановський поїхав за кордон.

За основну команду московського «Динамо» ви так і не зіграли жодної гри...

— Коли з’явилася інформація про мій можливий перехід, то тренерський дует Бишовець-Альтман миттєво запропонував мені: «Беремо тебе на тренування до основної команди, якщо не поїдеш в Київ». Але на той момент я дав згоду киянам і своє рішення змінювати не став.

В дублі московського «Динамо» ви працювали під керівництвом Адамаса Соломоновича Голодця. Показував вам свої улюблені газетні вирізки?

— Спочатку я працював з Олегом Долматовим, потім команду прийняв Голодець. Обидва наставники були цікавими тренерами зі своїми поглядами. Долматов запропонував нам гру в лінію у захисних редутах без останнього захисника, що на той час вважалося чимось незвичним. Голодець знав мене ще зі школи. У нього були дуже сильні навантаження і в Києві я не мав проблем з фізичною витривалістю навіть у дублі під керівництвом Віктора Колотова, що полюбляв трьохразові тренування. Були такі футболісти, які не витримували навантаження і їхали додому. Наприклад, Валерій Єсипов, що згодом розкрився у «Роторі».

Свою першу розмову з Валерієм Лобановським пам’ятаєте?

— Сучков запросив мене з метою підписання договору і ми поїхали в Конча-Заспу. Зайшов у кабінет до Валерія Васильовича, поруч з яким сидів Анатолій Кирилович Пузач. Сильно хвилювався. Запитав мене, як я почуваюся, на якій позиції бачу себе. Москвичі затягували процес з документами, однак Валерій Васильович заспокоїв мене: «Не переживай, все вирішимо». Спілкувалися не довго, але я, 20-річний хлопець, був під враженням. Я усвідомлював, що приїхав до великого тренера у велику команду.

У цій великій команді ви розпочали з дублюючого складу. Вже 1990-го стаєте чемпіоном СРСР серед дублюючих складів разом з Юраном, Матвєєвим, Грициною, Мізіним, Тернавським. Потенціал у хлопців був шаленим?

— Безперечно, найкращим свідченням цього є наше чемпіонство. Всі, кого ви перелічили, згодом досягнули чималих висот. Якщо не у футболці «Динамо», то у складі інших хороших команд. Спогади про хлопців у мене дуже хороші. Для мене згадка про ті часи — це молодість.

Помилки, нагорода від «Барселони», перелом Агуаша

Дебютний матч в головній команді «Динамо» ви проводите 1990-го проти харківського «Металіста». Пам’ятаєте ту гру?

— Так, дуже добре пам’ятаю. Я вийшов у старті, а це означало підвищену відповідальність і хвилювання. До мене чудово відносилися Віктор Чанов, Геннадій Литовченко, Анатолій Дем’яненко. Жодних проблем з впевненістю не було саме завдяки їм. Зіграв я у тому матчі загалом непогано, а команда перемогла.

З протилежним забарвленням видався ваш наступний матч проти мінського «Динамо», який кияни програли з рахунком 2:3. Футболіст мінчан Геннадій Лесун один із голів забив з-під вас...

— На той момент «Динамо» завоювало чемпіонство і ця гра нічого не значила. Стосовно епізоду, про який ви згадуєте, там справді я помилився. Концентрація уваги у захисників, особливо центральних, повинна бути завжди стовідсоткова. Всі свої помилки я пам’ятаю. 1991-го у домашньому матчі з «Чорноморцем» я також помилився, хоча всю гру провів непогано. Одна помилка — і все нанівець. Така доля захисників. Помилки гравців середньої лінії чи атаки не таки кидаються у вічі.

Золоті медалі 1990-го ви отримали лише у дублі, хоча за основу також провели три гри...

— Так, у мене було занадто мало ігор для того, щоб претендувати на нагороди. Потрібно було провести половину матчів, щоб отримати медалі за чемпіонство основного складу.

В «Динамо» вам було дуже важко боротися за місце у старті?

— Спочатку моїм конкурентом був Борис Деркач, потім Анатолій Безсмертний. Конкуренція часто підбадьорювала, але певних речей я не розумів. Наприклад, перемогли у Москві «Спартак» з рахунком 2:0, але наступний матч я розпочинаю з лавки. У тренерів було своє бачення ситуації. Деркач мав дуже сильний удар, добре грав головою. Можливо, це давало йому перевагу в індивідуальній боротьбі зі мною.

У Києві ви мали можливість побачити не одного талановитого футболіста. Хто вразив найбільше?

— Мені подобався Олег Лужний, який мав швидкість, спортивну злість, працездатність, потужність. У нього було прізвисько «Брігель». Мабуть, пам’ятаєте такого футболіста збірної Німеччини. Сергій Ковалець, наприклад, не володів надзвичайними даними, але запам’ятався мені своїми чудовими передачами і світлою головою. В «Динамо»-2 я зустрівся з Андрієм Шевченком. Він додавав у кожній грі, було видно талант. Єдиний футболіст з країн колишнього СРСР, якого знає весь світ. Відзначу також Сергія Реброва і Сергія Юрана. Талант мав і Олег Саленко, але у нього були певні моменти з характером. Хоча Юран також мав непростий характер.

У жовтні 1991-го «Динамо» перемогло «Шахтар» з рахунком 2:1. Гол у складі донеччан провів Ребров. Пройшло багато років і Сергій Станіславович зізнався: «Забиваю гол, радію... Повертаюся і дивлюся на партнерів, а вони не святкують...» Той матч вам також здався дивним?

— Ребров забив гол якраз з-під мене. «Гірники» виконали подачу з флангу, Сергій зіграв на випередження. Не секрет, що за кордоном теж такі матчі відбувалися. В той час деякі українські команди, але не всі, звичайно, допомагали лідеру. Очевидно, певна домовленість між керівництвом була.

1990-го ви граєте у Кубку володарів Кубків. В матчі з «Дуклою» ви отримали дві жовті картки, а це означало, що ви пропускаєте гру з «Барселоною» Йохана Кройфа.

— Перший матч з іспанцями пропустив через вилучення, а друге протистояння дивився по телевізору через вивих плеча і операцію. Дуже шкода, що не зіграв з великою командою. Не знаю чи можна назвати це секретом, оскільки багато років пройшло, але під час першого виступу у Лізі чемпіонів, коли «Динамо» потрапило в групу з «Барселоною», «Бенфікою» і «Спартою» на мене чекав певний сюрприз. Ми обіграли португальців і отримали за це подяку від «Барселони». На той момент з групи виходила одна команда і на Заході практикували такі речі.

Хто саме отримав винагороду від барселонців?

— Четверо гравців отримали фінансову подяку: Ахрік Цвейба, Ігор Кутепов, Олег Саленко і я. Ми приїхали у Прагу, а представник «Барселони» вручив нам преміальні за перемогу над «Бенфікою».

У складі португальців грав добре знайомий вам Юран, а також Василь Кульков, Руй Кошта... В одному з інтерв’ю ви назвали той матч особливо пам’ятним для вас. Чому так?

— В тій грі стався не дуже приємний епізод. Я зламав ногу португальцю Рую Агуашу. Якщо вести мову про матч, то «Бенфіка» нас недооцінила, хоча на той момент була сильнішою. Португальці збилися на так званий індивідуальний футбол. Нам було легше грати, бо суперник діяв передбачувано для нас. До гри я добре вивчив манеру Юрана — прийняв м’яч спиною і розвернувся. Тим більше наші захисники підстраховували один одного.

В тому матчі «Динамо» перемогло з рахунком 1:0...

— Так, Саленко прочитав незрозумілу передачу португальців з глибини поля, перехопив м’яч і забив єдиний гол. Хоча в Олега був момент і він міг забити ще один гол. Найкращу можливість втратив Юрій Мороз, якого на вигідну позицію вивів Володя Шаран.

Що сталося в тому епізоді з відкритим переломом Руя Агуаша?

— Парадоксально, але після того, як португалець впав, суддя навіть не зупинив гру. Лише коли всі побачили вивернуту гомілку Агуаша, тоді зрозуміли, що сталася біда. Арбітр не призначив навіть штрафного удару. Запис того моменту я показував різним суддям. Всі в один голос зауважували, що зіграно в межах правил. Коліном я зачепив опорну ногу суперника, коли пішов у підкат. Нога Агуаша знаходилася на землі не повністю, тому її так розвернуло. Жодного умислу з моєї сторони не було. Я попросив вибачення і у футболіста, і у Свена-Горана Еріксона, який тренував «Бенфіку».

Якою була реакція інших гравців?

— Юран почав кричати: «Що ти накоїв?» Пояснював, що все сталося випадково, я зіграв у м’яч. Нинішні судді по-іншому трактують моменти. Якщо в Україні арбітри дозволяють жорстку боротьбу, то в Росії з цим проблема. Кожен дотик до суперника супроводжується свистком. Надмірно опікають футболістів.

У вашій кар’єрі були інші такі неприємні моменти?

— У грі з віденським «Рапідом» довелося виправляти помилку колег. Пішов у відчайдушний підкат. Гравець прокинув м’яч далі, а я влучив йому по нозі. Суддя, щоправда, не дав мені навіть жовтої картки.

Фоменко, Суркіс, травма

У 90-х судді у внутрішньому чемпіонаті допомагали київському «Динамо»?

— Не зауважував такого. Мене в Москві постійно провокують. Колеги кажуть: «Київ мав домовленість з Одесою і Донецьком». А я їх запитую: «Спартак» хіба судді не тягнули?» «Чорноморець» завжди в матчах з «Динамо» впирався. «Металіст» був просто слабшим. Такі звинувачення на адресу «Динамо» не є справедливими.

Розпад СРСР не примусив вас повернутися додому?

— Ні, я хотів залишитися в Києві і планував жити в Україні. Мене не цікавили всі ці моменти, я думав лише про футбол і мене все влаштовувало. Про причини прощання з Україною, яке відбулося через кілька років ми вже згадували.

Знаю, що ви лікувалися в Україні наприкінці своєї кар’єри, коли виступали в Набережних Човнах...

— Так, у мене виникли проблеми зі спиною, тому я приїхав до Києва, потім лікувався у Москві. Лікарі своїм вердиктом мене вбили. «Займайтеся будь-якою діяльністю, але футбол вам протипоказаний». Час показав, що вони помилилися. Можна було підлікуватися і ще трохи пограти.

В Україні ви провели значну частину свого футбольного життя. Вам не пропонували українське громадянство?

— Ні, жодного разу не зверталися з такою пропозицією. Хоча, наприклад, закордонний паспорт мені видавало українське МЗС, а не російське. Була ще ситуація, коли я купував квартиру в Києві. Довелося виписатися з місця проживання у Москві на два дні.

У «Динамо» ви працювали під керівництвом Анатолія Кириловича Пузача. Які спогади залишилися від роботи з ним?

— Анатолій Кирилович — дуже хороша людина. Інколи йому не вистачало твердості. Пузач був дуже чутливою і доброю людиною. Щодо тренувального процесу, то особливих відмінностей з роботою під керівництвом Лобановського практично не було.

В першому чемпіонату України ви провели лише дві гри. Одна з них трагічний для «Динамо» золотий матч у Львові з «Таврією». Пройшло багато років і в одному з інтерв’ю ви сказали, що це велике розчарування для вас...

— Дуже образливі спогади. Мені було соромно на вулиці дивитися людям в очі. Мабуть, недооцінили суперника. Хоча не можу сказати, що я, наприклад, не викладався у тій грі на максимум. Деякі гравці вважали, що «Таврія» — не той суперник, якого треба остерігатися. Вже за перших 20 хвилин сімферопольці побачили, що «Динамо» не таке страшне. Ми пропустили прикрий гол з кутового наприкінці матчу. Якість нашої гри в тому матчі була зовсім не чемпіонською. Проте за іменами «Динамо», звичайно, переважало.

Якими були ваші відчуття після гри?

— Розчарування і сором... Їхали в автобусі, я не міг підняти очей. Гіркота поразки була шаленою. Регламент, звичайно, допоміг «Таврії». Фактично це була кубкова гра, коли команди нижчого рівня перемагають грандів.

У наступному сезоні «Динамо» сповна реабілітувалося. Виграли Кубок України і поклали туди золоті медалі чемпіонату.

— Команду прийняв Михайло Фоменко, якому вдалося зробити певні тактичні зміни і він зумів мотивувати команду. Випадкових прогулянок, як раніше не було, до матчів ми підходили з повною серйозністю. Підсилив нас Віктор Леоненко, селекційна робота велася правильно. Леоненко повністю замінив Юрана.

Слідкуєте за грою збірної України Михайла Фоменка?

— Український футбол — це завжди шалена самовіддача, працездатність, а ще хороші виконавці. З віком Михайло Іванович став ще розумнішим. Ще в ті часи Фоменко переглядав матчі всього англійського чемпіонату. Це серйозний наставник, який йде до своєї цілі. Мені подобалася збірна ще до Фоменка — на домашньому Євро. А ще відзначу «Дніпро» Мирона Маркевича минулого сезону. Мирона Богдановича пригадую ще з 90-х. Нам завжди було важко грати у Львові проти його «Карпат».

1993-го року Віктора Безверхого на посту президента «Динамо» змінює Григорій Суркіс. Як саме така зміна вплинула на команду?

— Контракти стали більш жорсткими. Леоненко, Шматоваленко, Лужний мали варіанти за кордоном. Але жорстка політика Суркіса не дозволила їм опинитися в іноземних чемпіонатах. Лужний поїхав на Туманний Альбіон лише через кілька років. За Леоненка свого часу «Андерлехт», здається, три мільйони давав. Шматоваленко, наприклад, міг поїхати в Англію.

Зовсім скоро після приходу Суркіса ви їдете в Харків, але так і не виходите на поле в футболці «Металіста». В чому справа?

— Наприкінці 1993-го мене віддали в оренду в Харків. Виникла проблема — болів пах, я працював не на повну силу. Повернувся до Києва, де мені зробили операцію. Півроку я мав відновлюватися. Потім приїхав Євген Кучеревський і сказав: «Приїжджай в Миколаїв». Запропонував хороші умови, з Суркісом про все домовилися. Так я став гравцем ФК «Миколаїв». Команда підібралася хороша: Забранський, Шох, Пучков... Місцевих футболістів було лише двоє.

В чемпіонаті України ви забивали небагато, але один свій влучний удар ви повинні точно пам’ятати. За «Миколаїв» відзначилися у воротах «Шахтаря».

— Гол був дуже красивим (сміється). Пам’ятаєте два голи Драговіча у свої і чужі ворота у матчі з «Челсі»? Мені вдалося щось схоже. Після подачі з правого флангу Сашко Никифоров переправив м’яч на мене, а я зльоту пробив зовнішньою стороною стопи по воротах Дмитра Шуткова. В другому таймі після стандарту біля наших воріт м’яч влучив мені у ногу і залетів у ворота.

Ваше бажання залишитися в Україні залежало не від вас. Все вирішувалося під час переговорів «Динамо» і КамАЗу?

— Григорій Суркіс повів себе дуже жорстко. Після виступів у «Миколаєві» мене, а також Михайла Джишкаріані відправили в Набережні Човни.

В КамАЗі ви працювали під керівництвом Валерія Четверика. Дуже неординарна особистість...

— Валерій Васильович належав до категорії тренерів-менеджерів. У Росії тоді була така хвиля: Четверик, Найдьонов, Овчінніков. Люди знали, де можна заробити гроші, запрошували квалівфікованих футболістів і давали результат.

Російський чемпіонат на той момент був сильнішим?

— Я б так не сказав. Коли я грав у Миколаєві, то Кучеревський запросив до нас Юрія Петрова, який свого часу грав за «Спартак» і в чемпіонаті Голландії. «Миколаїв» проводив календарну гру в Луцьку з «Волинню» і переміг з рахунком 1:0. Юрій тоді зізнався, що відчув, що таке жорсткість, щільність, самовіддача українського футболу. В російському чемпіонаті такого не було.

Мені в інтерв’ю Петров розказував схожі речі. Фактично у 27-річному віці ви прощаєтеся з футболом. Як перенесли такий страшний удар і не впали духом?

— Якраз стосовно духу, було дуже важко. Мені оголосили специфічну хворобу. Я поїхав до Києва у легендарну клініку Лінька. Лікар-рентгенолог помилилася і поставила мені діагноз — хворобу Бехтєрєва. Сказала, що настав час закінчувати... Розпочав займатися зовсім не футбольною діяльністю. Потім мені запропонували потренувати дітей. Захопився! З’явилися свої амбіції. Робота тепер у мене творча. Важко це було все пережити, але тішить, що залишаюся у футболі. Працюю у московській СДЮСШОР «Буревісник» з підростаючим поколінням.

Любомир КУЗЬМЯК, газета «Український футбол»

УЕФА открыл дело против «Динамо» и «Бешикташа»

31.05.2016, 15:41
Топ-матчи
Чемпионат Испании Малага Гранада 1 : 1 Закончился
Чемпионат Франции Дижон Марсель - : - 9 декабря 21:45
Чемпионат Украины Волынь Ворскла - : - 10 декабря 14:00
Чемпионат Испании Осасуна Барселона - : - 10 декабря 14:00

Еще на эту тему

Самое интересное:

Пополнение счета
1
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
2
Ваша карма ():
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Сумма к оплате (грн):
=
(шурики)
Закрыть