Юрій Кукін - за туманом...

Авторська пісня – це ж… оголений нерв епохи. Це її співуча, неприхована суть. Отож і говоримо ніби про авторську пісню, а виявляється, мову ведемо про епоху, у якій ми жили роки і роки.

Є пісні, які ми співали, і лише тепер через роки і роки намагаємося зрозуміти, а чому ж саме такі пісні нам були у ті часи до вподоби.

Є пісні, які ми не співали, або співали досить рідко, а пісня всеодно запам’ятовувалась. Бо, мабуть, у ній щось… таки було. Щось таке, що змушувало нас звертати на неї увагу, замислюватися над нею. Бо пісня – ніби надчутливий прилад... – нам говорила: щось відбувається. Щось таке, що ми його поки що не помічаємо. Але ще помітимо. Обов’язково помітимо.

Пісню Юрія Кукіна «За туманом» помічали. Її друкували у збірниках, присвячених авторській пісні. Її співали, хоча можливо не так часто. Я її чув, виконану в естрадному варіанті, у одному з кінофільмів. А до естрадного свого варіанту пісня авторська доходила далеко не завжди.

Отож і хотілося б уважніше вчитатися (так, саме вчитатися...) у рядки пісні. І замислитись, а про що ж вона. Чим саме і привертала, і привертає увагу?!

Ну, спочатку зауважимо, а як же написана пісня. Це монолог ліричного героя, який звертається до когось… До кого саме, збагнути важко. Але, мабуть, до людини, яка розуміє, яка може підтримати у хвилину сумнівів і тривог.

Понимаешь, это странно... очень странно,

Но такой уж я законченный чудак!

Я гоняюсь за туманом, за туманом.

И с собою мне не справиться никак.

А про що ж мова? Та про те ж, про що у багатьох радянських пісенних хітах – романтика… Але вже така романтика, що змогла стати у значній мірі офіціозною, сфальшивленою, і вже такою, що позбавлена здатності зачепити щиру людську душу.

У роки семидесяті (так, вже минулого століття…) композиторам задавали питання – а чому ж пісні, що ви пишете нині, люди не співають?! Слухають, а не співають.

Композитори, не замислюючись, чітко відповідали – ну, та чого ж… побутування пісні суттєво змінилося! Раніше пісні і слухали, і співали. А тепер тільки слухають. Побутування таке…

Прийом є такий хитрий. Вигадай мудрований термін і… пояснюй ним – усе підряд!
Авторська пісня – надто щира річ… Щоб відбутися дешевою схоластикою. Ото ж про що мова у приведених вище рядках? Коли не про те, що у тексті, а про те, що за текстом… Суспільство стало прагматичнішим, жорсткішим у своїх думках і діях. І люди стали прагматичнішими і жорсткішими. І ліричний герой пісні теж став і жорсткішим, і прагматичнішим. Але за інерцією він ще хоч трохи романтик, хоча і розуміє – світ не такий, яким його бачиш крізь рожеві окуляри. Зовсім не такий. Життя переповнене драмами. І це одна з них. І не надто гостра. Скоріше просто звична. Хтось про це створює п’єсу, що її ставлять у місцевому музично-драматичному театрі, а хтось про це пише пісню.

Наступні два (лише два!) рядки… ну, ніби соціологічне дослідження, а не пісня, що співається під гітару.

Люди посланы делами, люди едут за деньгами,

Убегая от обиды, от тоски.

А далі, вже після зболеної конкретики і проблематики, щось трохи романтичніше – про мрії… про запах тайги. Ну, про мрії більше розповсюджуються тоді, коли вони не збулися. Це так – між іншим.

А я еду, а я еду за туманом,

За мечтами и за запахом тайги.

І цей щиро декларований романтизм за плином літ здається і до певної міри притягнутим за вуха, і надзвичайно природним. Бо це усе ж… частина душі. Ось вона п’янка магія авторської пісні! Бо усе і так суперечливо, і так природно.

Отож і питання – чого вам, дядьку, вдома не сидиться? Для чого ж вам так потрібно у тайгу пертися?! Від особистої невлаштованості і соціальних проблем не втечеш… Ні в тайгу, ні в тундру!

Хоча оця романтика, що ще залишилась, не є якимось відвертим міражем і вигадкою. Якесь розвоєння у суспільстві… Якась фальш… Якась ще прихована, але все більша гниль. Декларується одне, а реально робиться щось інше.

Звичайно ж, можна від цього кудись ненадовго втекти. Наприклад, у тайгу з її привабливим запахом. То що тоді – так у тайзі і жити?! Чи, може, повернутися назад у суспільство. Отож це порив, це тяжіння… і до природи, і до природності у людських стосунках.

Та і наступні рядки – ніби спроба щось пояснити. І співрозмовнику, і собі самому, і людям, що не раз слухатимуть цю загалом усміхнену і привабливу пісню. І той пронизливий психологізм, що переповнює ці рядки, не так помітний на фоні тієї романтичності, що з них не вивітрилася та і не вивітриться.

Понимаешь, это просто... очень просто

Для того, кто хоть однажды уходил.

А романтика, та, що зосталася у душі, але щира і нерозмінна, у наступних двох рядках, які теж звучать до певної міри, ніби виправдання. Мовляв, нічого доброго з цієї романтики не витанцюється, але чому б і не ризикнути! Бо ми ж не з тих, хто розніжено вилежується на диванах. Ми ж таки здатні на вчинок.

Ты представь, что это остро... очень остро –

Горы, сопки, пихты, песни и дожди.

Пісня – це здебільшого монолог. Cхвильований монолог. Це рідко коли пейзаж чи картинка. А у наступних двох рядках промовиста картина – прощання… І ніби намальована не чорним і білим, а зображена у всьому розмаїтті барв. І у цьому зображенні романтизму дуже небагато. Але він усе ж реально є.

Пусть полным-полны, набиты мне в дорогу чемоданы –

Память, грусть, невозвращенные долги.

А в наступних рядках оптимізм – не дуже переконливий… Але який саме тому і більше зворушує! Мовляв – якщо вже їхати, то їхати.

А я еду, а я еду за туманом,

За мечтами и за запахом тайги.

Що приваблює у цій пісні – відвертість, задушевність і… надія. Надія на те, що, яким би не був цей божевільний і незрозумілий світ, що оточує нас, а ми таки будемо триматися, а ми таки вистоїмо. І тієї справжності і нерозмінності, що є у цій пісні, вистачило б і на кілька хороших пісень. Може, саме тому ця пісня не стирається у пам’яті. Та і не зітреться.

Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости