Інтерв’ю «Футбол 24» із легендарним українським тренером. Микола Петрович залишається у Києві, переймається долею міста-мученика Маріуполя і палає гнівом до російських окупантів.
Николай ПавловУ ці дні серце кожного українця разом із мешканцями Маріуполя. Окупація приазовського міста, створення там гуманітарної катастрофи, обстріл пологового будинку — усе це справа рук кремлівських нелюдів.
Киянин Микола Павлов протягом десятиліття тренував провідну команду Маріуполя і особливо важко переживає за дороге для нього місто. У розмові з Футбол 24 легендарний тренер розповів про те, як для нього минають жахливі воєнні дні та пригадав бої за Маріуполь у 2014-му.
— Я залишився у Києві, уся моя родина тут, — розповідає Микола Петрович. — Не збираюся з дому їхати. Кожен допомагає, як може: хтось займається волонтерством, зять, наприклад, записався у тероборону. А я з онуками та дітьми на місці.
— Можна сказати, що перебуваєте у відносній безпеці?
— Обстріли чуємо, але поки, дякувати Богу, вони не поряд із нами.
— Четвер, 24 лютого — один із найстрашніших днів у вашому житті?
— На жаль, ні. Я вже пережив щось схоже у Маріуполі. 9 травня 2014-го особливо добре запам’ятав. Пригадую, зранку збирався на тренування. Глянув у вікно і побачив, як танки їдуть вулицями міста. Миттєво скомандував усім, щоб не виходили з кімнат, на балкони не висовувалися. Так виглядало вторгнення у Маріуполь. Поруч була розташована військова частина, яку підпалили — дим здійнявся шалений. Згодом приміщення МВС розгромили.
— І все ж ваша команда тренувалася навіть за таких умов.
— Клуб пропонував переїхати усім у Дніпро, проте ми вирішили залишитися у місті. Тренувалися ми справді під акомпанемент вибухів.
— У 2015-му ви покинули Іллічівець та завершили тренерську діяльність. Відтоді на берег Азовського моря поверталися?
— Щороку на день визволення Маріуполя я їздив туди. Разом з начальником команди Віталіком Бойком відвідували кладовище. Цьогоріч, напевно, перерву традицію. Крім того, усі свої дні народження я зустрічав у Маріуполі. 13 червня — святкував день визволення міста, а 20-го — свій день народження. У мене в Маріуполі будинок на березі моря залишився. Туди я, мабуть, вже не потраплю. Але це не головне.
— Зараз у місті просто критична ситуація.
— Мені дуже боляче, адже у Маріуполі залишилося багато моїх друзів та близьких. Наприклад, батьки нашого покійного форварда Степана Молокуцька. І той же Бойко. У 50 років він втратив там дружину у ДТП і вирішив залишитися у Маріуполі. Також у місті перебувають чимало працівників нашої футбольної бази, з якими я добре знайомий.
— Коли востаннє чули маріупольських друзів?
— Починаючи з 2 березня зв’язок перервався. Мій багаторічний помічник Іван Балан перебуває у Миколаєві, а його невістка і внучка — у Маріуполі. Можна тільки уявити душевні переживання, коли не знаєш, що відбувається з твоїми рідними.
— Свою кар’єру у 70-х ви розпочинали у Бресті та Самарі. Друзів у Білорусі та Росії мали?
— Протягом останніх днів спілкувався з кількома людьми із Білорусі. Зокрема з тими, з ким навчався у Вищій школі тренерів у Москві. Щодо росіян, то ні, не спілкуюся ні з ким. У Самару мене запрошували на початку війни на Донбасі, однак я не мав змоги поїхати туди.
— Чи є у вашому словниковому запасі слова, щоб охарактеризувати окупантів?
— Нелюди, просто, бл**ь, нелюди. Не вірю я, що вони нічого не знають. Бачу, що росіяни футбольний чемпіонат собі спокійно проводять. Дякувати Богу, відповідні організації ізолювали їх з усіх можливих видів спорту. Втім поки нам це не допомагає.
— У ці дні в кожного з нас з’явилася чергова нагода пишатися українською нацією.
— Я гордий за українців! На жаль, я вже не в тому віці, зброю до рук не беру, але щиро переживаю за наших бійців, які роблять справжній подвиг. Намагаюся допомагати знайомим з евакуацією. Один з працівників київського «Динамо» звернувся до мене — він якраз під’їжджав до Хмельницького і потребував ночівлі. Я зателефонував тамтешнім знайомим, які одразу допомогли цьому чоловікові. Тішить таке єднання країни і справжня жертовність.
— На фоні міксу жахливих новин та успіхів з передової вам вдається не піддаватися емоціям?
— У мене тут поруч внуки, доньки, дружина. Маємо невеличкий підвал, де маленькі діти ночують. Так от я не можу біля них піддаватися паніці. Разом з малими фактично повернувся до тренерської професії — підтримую їх, оберігаю. Нам веселіше, коли ми разом.
— Чи вірите у реальність справедливого покарання для російських злочинців?
— Дуже вірю і сподіваюся на це. Важливо, щоб війна якнайшвидше закінчилася, а всі українці змогли повернутися до нормального життя. Кожен з нас мріє про це.
Любомир КУЗЬМЯК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Комментариев пока нет. Стань первым!