Вихованець київського «Динамо» Олексій Шлякотін виступав за польські клуби «Корона» та «Заглембе», а останніми роками прикипів до екзотичного чемпіонату Гонконгу.
Олексій Шлякотін (фото: fieldoo.com)«Зозулі довіряю, як самому собі»
— Олексію, ви є своєрідним нашим представником у Гонконгу в контексті збору коштів на потреби України та об'єднали свої зусилля з Романом Зозулею. Одна з останніх поставок — дві карети швидкої допомоги та інше медичне обладнання. Хто і за що відповідає у цій кооперації «Гонконг — Іспанія»?
— Ми з Ромчиком плідно співпрацюємо — він знайшов два автомобілі «швидкої» та аптечки, за які я заплатив. Рома провів величезну роботу: пошук товарів, процес закупівлі, логістика. З мого боку була надана лише фінансова допомога. Роман — красень, не уявляю, в якому режимі він зараз працює. У його голові безліч інформації та турбот — честь йому і хвала. Щодо моєї ролі, то я займаюся збором коштів — у Гонконгу багато людей хочуть допомогти Україні.
— Із Зозулею ви називаєте одне одного «братами». Вас пов’язує дуже давня дружба?
— Ми познайомилися у школі «Динамо». Нам було років по вісім, це було дуже давно. Зозуля прийшов туди трохи раніше, я — згодом. Однак ми товаришуємо з глибокого дитинства.
— Роман — це унікальна особистість, яка поєднала у собі шалений патріотизм, щирість і жертовність. Він завжди таким був?
— Так, все те, що ви назвали — чиста правда. Це людина, яка не змінилася взагалі. Як би це не звучало, та вже у 8-9 років всі знали, хто такий Зозуля. Це капітан, лідер, вожак, постать з характером, яка поведе за собою у вогонь і взагалі будь-куди. Людина з великої літери.
— Вашу гуманітарну взаємодію ви розпочали відносно недавно?
— Коли 24 лютого розпочалося це шаленство, я почав перераховувати кошти на офіційні державні рахунки. Чимало моїх друзів перебувають і в ЗСУ, і у теробороні, а ще займаються волонтерством. Я з ними у тісному контакті — у певний момент прийшло розуміння, що на офіційні ресурси відправляються великі кошти. Зате хлопці, яким вже сьогодні треба бронежилети, каски, аптечки, вимушені чекати, до них не завжди доходить вчасна підмога.
Нічого надзвичайного, це просто неможливо оперативно зробити. Тому я змінив свою тактику — почав цілеспрямовано допомагати певним людям. Передусім я зателефонував двом друзям: Роману Зозулі, якому довіряю, як самому собі, та моїй подрузі-волонтерці Оресті Бріт. З цього усе розпочалося.
«Мені написав незнайомий чоловік: «Олексію, я хочу допомогти»
— Нещодавно ви писали, що шоковані підтримкою жителів Гонконгу.
— Я мешкаю у Гонконгу 6 років і знаю, які тут душевні люди. Для мене не стало одкровенням те, що місцеві кинулися нам допомагати. Зате у яких масштабах! От цього я точно не чекав. Одна справа, коли відгукнулися друзі — у перші дні я отримав сотню повідомлень із запитаннями, чим вони можуть бути корисними і чого ми потребуємо. А потім почалася лавина повідомлень від незнайомих людей. Усі вони прагнули нам допомогти.
— Ви згадували про незнайомця, який вирішив перерахувати певну суму грошей.
— На початку березня у Фейсбук мені написав незнайомий чоловік — містер Лам: «Олексію, я хочу допомогти. Я виділив 10 тисяч гонконгських доларів (це орієнтовно 40 тисяч гривень), але хочу передати їх не у загальний фонд, а спрямувати певним людям. Чи знаєте ви таких, хто потребує?»
У той час бомбили Чернігів і я дізнався про біду моїх знайомих, дівчини з мамою. Їхній дім повністю зруйнували і вони залишилися без грошей просто на вулиці. Розповів містеру Ламу про цю сім’ю і ми миттєво перерахували гроші у Чернігів. Насправді такі випадки непоодинокі — за схожим сценарієм ми провели ще 3-4 цільові фінансові операції. І кожного разу кошти надавали незнайомі мені люди з Гонконгу. Я їх навіть в очі не бачив.
— У Гонконгу вас знають передусім як українського футболіста?
— Чи не в перший день російського вторгнення я роздав інтерв’ю ледве не усім можливим місцевим ЗМІ. Мабуть через це гонконгці писали мені. Здавалося б, де Гонконг, а де Україна? Тисячі кілометрів. Зате як з душею та відкритим серцем вони допомагають нам матеріально. Я вже не кажу про безліч повідомлень з теплими та чуйними словами. От і думай — хто тут брат, а хто — ні. Такі моменти показують справжню людяність.
— Фантастичним чином проявили себе наші інші брати — поляки. Це добре знайома вам країна, та чи не здивувала вас тотальна підтримка Польщі у всіх можливих напрямках: гуманітарному, дипломатичному та військовому?
— Зовсім ні. Я провів у Польщі 5 років і прекрасно знаю, що це за люди. Можливо, також викликали подив лише самі масштаби. Глобальність цієї підтримки. Хоча це очікувано — поляки одними з перших почали телефонувати мені з пропозиціями надати житло моїм знайомим-українцям. Просто красені, що тут скажеш. У них до Росії теж специфічне ставлення: вони пам’ятають Смоленськ та інші історії, пов’язані з Росією.
— Колись ви працювали під керівництвом Мацея Щенсни, батька Войцеха, воротаря Ювентуса. Войцех у складі збірної Польщі висловив категоричну позицію щодо майбутнього матчу з Росією у плей-офф за вихід на ЧС. Лише після цього світ почав засуджувати агресора у спортивній площині.
— Ні, я не спілкувався з Мацеєм на цю тему. Однак я знаю його людські цінності і порядність цієї сім'ї. Думаю, у батька така ж позиція, як у Войцеха. Я не здивований їхнім вчинком.
«Це не один Путін, не лише армія. Вони пропащі»
— Коли іноземці дізнаються, що ви з України, це викликає у них особливу реакцію?
— Тут усі шоковані тим, як себе проявляють українці. Ти не здатний пояснити людині, як можна голими руками зупиняти танк. Як на БТР можна йти без зброї. Вони не розуміють — у мозок це не вміщається. Як дати відповідь на запитання «А яка мотивація у людей?» Як можна змотивувати людину лягати під танк. Такий народ, такий характер. Коли приходять забирати твоє, коли приходять убивати, грабувати, ґвалтувати — ніхто не здається. За кордоном усі одностайні — такої волі та характеру вони ніколи раніше не бачили.
— Пригадайте, за яких обставин ви дізналися про біду на Батьківщині.
— Фактично я раніше за Батьківщину про це дізнався. У нас різниця в часі — 5 годин. Ваша 5-та ранку це моя 10:00. 24 лютого я спокійненько собі зробив сніданок, ввімкнув комп’ютер, зібрався почитати новини. Відкрив YouTube і побачив прес-конференцію цього… маленького «плешивого» чоловічка. Де він ледве не відкрито оголосив війну у прямому ефірі. Тоді ж я помітив, що в українських веб-камерах починають проявлятися якісь бомбардування, спалахи. Миттєво зателефонував батькам, які мешкають у Києві. На дзвінок вони не відповідали.
— Відчуття невідомості складно описати словами?
— Батьки не виходили на зв’язок 5 годин. Вони ще й живуть поруч із Подолом. А я бачу, що там якась бомба розірвалася. Ті 5 годин — це просто… Я нікому не побажаю такого. Нарешті згодом ми поспілкувалися і батьки розповіли про свій намір виїхати в Бучу і там ховатися, мовляв, за містом буде спокійніше, ніж у Києві під час бомбардувань. Ледве переконав їх не робити цього.
— Певний період дитинства ви провели в Бучі?
— Я народився у Києві, проте згодом ми переїхали в Бучу. Перші п’ять класів навчався там. У Бучі в мене залишилися друзі — тому про усі звірства, що шокували світ, я знав із самого початку. Я не можу передати емоції, коли бачиш ті вулиці, якими ти ходив тисячі разів. А там зараз мертві люди зі зв’язаними руками лежать. Всередині усе перевертається. Людину скинули з шостого поверху тільки за те, що вона відмовилася на коліна перед ними стати. Жахіття…
— Ці люди прийшли «визволяти» російськомовних від «нацистів».
— Я з вами зараз російською спілкуюся, ви — українською. У нас хоч одна проблема виникла? Про нацистів чи утиски російськомовних можна розповідати десь там, в Уссурійську. Я — російськомовний, добре розмовляю українською, хоча тільки у школі почав її вивчати. П’ять років я провів у Польщі, володію цією мовою так, як і російською та англійською. Польською я розмовляю щоденно. Якщо я зараз намагатимуся говорити українською, то у моїй мові будуть польські слова — у мене не вистачає стабільної практики спілкування. Я цього не терплю, ненавиджу суржик, це ріже вухо.
Мова — це спосіб комунікації. Якщо принципово, я без проблем можу перейти на українську мову, просто мені довелося би більше себе контролювати і задумуватися над словами. А усі ці утиски — це маячня, дурня. У час мого дитинства Київ був абсолютно російськомовним містом. Потім це стало змінюватися.
— Футбол відкрив можливість їздити по всій країні. Вам, російськомовному, було десь некомфортно?
— Я об'їздив Україну вздовж і впоперек ще у часи ДЮФЛ. Жодного разу у житті ні у мене, ні у моїх знайомих не виникало проблем. Навіть натяку на це. Можливо, ця дурість добре звучить у політичних кабінетах. Та не в реальному житті. Мовні маніпуляції розпочалися у 2004-му, протягом передвиборчої кампанії почали стравлювати людей. Це все штучно. Вони кажуть, що прийшли рятувати нас, російськомовних. Ви бачили інтерв’ю з цими людьми? Це від них російську мову треба рятувати! Вони ж не вміють російською розмовляти. Хто кого має рятувати? Ви Кадирова чули?
— Дон-дон.
— Вони ж не знають російської! Це сюрреалізм! Зараз ситуація зміниться. У людей виникла ненависть до всього російського — і це логічно. Вони зробили це самі, своїми руками. Як вони спілкуються з батьками? Суцільна лайка. А дружини з цим «Зґвалтував? Ой, хахаха». Це не один Путін, не лише армія. Вони пропащі.
«Відчував незвичні емоції — плакати хочеться, але сльози ніби закінчилися»
— У перші дні війни я надсилав правдиву інформацію екс-футболістам збірної України, які мешкають у Росії. Отримав лише одну відповідь із заявкою на адекватність. У вас були спроби достукатися до російської паралельної реальності?
— Я не люблю витрачати марно час. Населення Росії чітко розділене на дві категорії: люди і шваль. Так от людям не потрібно ніякого просвітництва — вони все знають і все розуміють. У них є мізки. І якась совість. А зі шваллю розмовляти і намагатися переконати, що ваша армія тут вбиває і ґвалтує — а який сенс? Зараз є важливіші речі, ніж переконувати безмізку біомасу. Це не наші турботи після стількох днів війни. Ти натискаєш дві кнопки в інтернеті і бачиш повну картину. За умови, якщо читати вмієш. Та, судячи з усього, інтернет туди не дійшов.
— І все ж людей ви звідти знаєте?
— У моєму оточенні росіяни — це переважно люди, які мешкають за кордоном. Утім є і такі, які перебувають зараз у Росії. У перші дні війни всі вони написали мені і зателефонували. Чимало з них гроші надсилали. На їхні кошти, у тому числі, ми придбали допомогу для «Азова» і Миколаєва. Людина живе у Москві, але фінансами допомагає «Азову». Як я про них можу сказати щось погане?
— Українці є одностайними не тільки у боротьбі з агресором, а й у захопленні воїнами, які тримають для нас небо. Ви відчули якісь особистісні зміни в контексті патріотизму та свідомості?
— Я залишив Україну 13 чи 14 років тому. На запитання «чому» у мене однозначна відповідь — «політики». Мені завжди здавалося, що Україна — це фантастична країна. Її потенціал — це люди, це наша земля. Я обожнюю Київ, Одесу, Львів, наші міста і наших людей. Таких людей, як у нас — немає ніде. Чітко кажу — ніде. Зараз усі у захваті і можуть спостерігати за подіями в Україні, як за онлайн-серіалом. Їм здається, що це не українці, а якісь супергерої. А я ж це і раніше знав. Я давно за кордоном, я чимало об'їздив. І маю з чим порівняти. Без сліз дивитися на героїзм українців просто неможливо.
— За два місяці війни ви багато плакали?
— Я не плачу взагалі. Не знаю, що має трапитися, щоб я заплакав. Однак перші 7-10 днів цієї війни я просто ридав цілодобово. Цілісінькими днями. Потім почав відчувати незвичні емоції — плакати хочеться, але сльози ніби закінчилися. Не знаю, як це пояснити. Боляче дивитися на країну. Коли дітей ґвалтують на очах у батьків. Коли вбивають батьків перед дітьми. Як до цього можна ставитися?
«Зараз Україна — це бренд у всьому світі»
— У вас в Гонконгу бізнес і чинна футбольна кар'єра. Про варіант із поверненням в Україну замислювалися?
— Зараз усе змінюється — чесно, я не знаю. До 24 лютого не планував повертатися. В Гонконгу у мене своя дитяча школа, бренд воротарських рукавиць. Гріх скаржитися. Тут дуже непросто, є специфіка. Втім якщо маєш голову на плечах, то відкриваєш для себе величезні можливості.
— Ваш футбольний сезон перервано?
— Останній матч я провів 2 січня. Після цього нас закрили на локдаун через ковід — він триває дотепер. Чемпіонат Гонконгу скасували, а новий розпочнеться у липні-серпні. Усі футбольні поля закриті, немає навіть тренувань.
— Шість років тому життя у новій країні починалося для вас непросто?
— Я приїхав сюди і не знав взагалі нікого і нічого, але Гонконг дає нові можливості. Тут усе залежить від тебе. Якщо ти знаєш, що робиш і вмієш працювати — все у тебе буде добре. Дуже хотілося б, щоб в Україні населення мало такі ж можливості. Наші люди заслуговують, як ніхто, щоб жити добре. І те, що вони зараз роблять — роблять неможливе. Ми розуміємо, скільки мільйонів життів зараз спотворено. Немає жодного українця, у якого зараз все гаразд. Вони заслуговують на те, щоб жити у прекрасній країні. Цю ситуацію слід використати, як трамплін. Якщо політики цього не зроблять, значить це все, кінець. Зараз Україна — це бренд у всьому світі. Найбільший з-поміж усіх. Україна отримує безкорисливу допомогу зі всього світу. Тому треба цим скористатися.
— Ви вірите у наш успіх в боротьбі з агресором?
— Так, звичайно. Мені здається, що після нашої перемоги Україна матиме такий шанс, якого не було ніколи. І я всією душею бажаю, щоб наші політики його не споганили. Ви пам’ятаєте 2004 рік? А 2014-й? Весь світ нами захоплювався. Ці два шанси не були такими глобальними, як буде третій. Що наші політики зробили тоді? Замість того, щоб на хвилі вивести державу туди, де вона повинна бути — на передовий рівень у Європі, відбулося протилежне.
Суджу по собі. Коли я задумувався над тим, де хочу будувати своє майбутнє, я обрав не Україну. На жаль, не бачив тут перспектив. Тому я зараз у Китаї, де ці перспективи є. Проте я не втрачаю надії на те, що українці отримають те, на що заслуговують і житимуть у щасливій країні.
Любомир Кузьмяк
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Комментариев пока нет. Стань первым!