Формула успіху

Як виграти футбольний чемпіонат району? Дуже просто — заявити за команду свого села якнайбільше пацанів із райцентру і поставити пляшку арбітрам. Як виграти футбольний чемпіонат області? Так само — заявити за свою команду якнайбільше «городських» пацанів та «поставити пляшку» арбітрам. Як виграти футбольний чемпіонат України? За тою ж таки схемою — заявити за свою команду якнайбільше бразильських пацанів та «поставити пляшку» арбітрам.

Оскільки цю «формулу» успіху знають у нашому футболі всі, перемагають зазвичай ті, хто набрав на стороні сильніших «пацанів», і чия «пляшка» більше сподобалась арбітрам. Переможці, як ведеться, святкують, а переможені нарікають на «судєйскій бєспрєдєл», а також «підстави» та «договорняки» з боку суперників. Періодично опоненти міняються місцями і тоді вже учорашні переможці верещать про «бєспрєдєл», «підстави» та «договорняки». І жоден із них ніколи не назве жодного факту, жодного прізвища і жодної суми. І так у нас від першості району до «премєр-ліги» як у російській (перепрошую) матрьошці.

Чи можна із цим боротися? Уявіть собі, що десь у райцентрі завівся місцевий «сільський Моуріньйо», який роками щодня працює із юними футболістами, намагаючись навчити їх футболу, і віддаючи цій роботі усього себе. Навіть якщо такий фантастичний персонаж десь знайдеться, то на перших же змаганнях його хлопців обіграють на два роки старші «підстави» із сусіднього райцентру, а не виходитиме — допоможуть арбітри. А потім до тих хлопчиків, які ще вголос ридають від несправедливості, підійдуть товсті дяді і запропонують зіграти за інший район «на область» під чужими прізвищами... І наша формула успіху працюватиме далі.

Запитаєте, а як же преса? Чому чесні і непідкупні журналісти не виведуть махінаторів на чисту воду? А тому, що журналіста районної газети, який насмілиться написати про формулу успіху команди свого містечка, одразу запитають — ти що, не патріот нашого Крижополя? Хлопці разом із тренерами усі сили віддали аби наша команда виграла кубок району, а ти ставиш під сумнів їхню працю і наш спільний успіх? Журналіст, звісно, може піти в іншу «районку», але й там йому скажуть те ж саме — або прославляй нашу команду, або шукай іншу роботу. Коли ж ти такий принциповий і не можеш не викривати зловживання, то шукай ці зловживання у наших суперників. Журналіст шукає і знаходить — і усі задоволені!

На жаль, ця формула є не лише футбольною. У вісімдесяті роки минулого століття я працював журналістом у своєму рідному місті. Часи були веселі — харчів було не дістати, а промтовари, від штанів до холодильників, були настільки низької якості, що народ готовий був удесятеро переплатити аби купити закордонні штани чи телевізор. Ми ж писали про «трудові перемоги», «боротьбу за якість» та «тимчасові труднощі». Приблизно раз на квартал нас збирав перший секретар «горкому» товариш Віталій Луценко (батько нинішнього генпрокурора) і годинами навчав як слід пропагувати «ідеї соціалізму» і протистояти «ворожій пропаганді». Говорив Віталій Іванович дуже яскраво і переконливо. Перед нами поставали із його слів найсвітліше перспективи. А потім ми виходили на вулицю і бачили суцільну «ворожу пропаганду», якою на той час було наше реальне життя, а не вигадки комуністичних пропагандистів. І як не намагалися тисячі таких луценків по всій країні переконати наш народ у тому, що він найщасливіший у світі, народ продовжував полювати за усім закордонним. Врешті той соціалізм таки розвалився. Не та виявилась «формула успіху».

Тепер повернемось до футболу. За роки незалежності український футбол так нічого і не виграв. Світові та європейські титули наших команд у чемпіонатах «студентів», «поліцейських», «бездомних», «інвалідів-ампутантів» та інших не пропонувати. У названих турнірах працює поки що згадана на початку «формула успіху». У справжньому футболі вона не діє. Доказ — провал України на Євро-2016 та катастрофічні результати наших юнацьких команд в усіх вікових категоріях.

І ніби брали ми до національної збірної у різні часи іноземних пацанів від Леоненка з Калитвинцевим до Алієва з Мілевським та Едмара з Девичем. Не працює формула! Зате ми за двадцять років добре навчилися шукати винних у наших невдачах. Винуватцями наших регулярних поразок були то арбітри, які, напевно, «взяли пляшку» у наших суперників, то окремі футболісти та тренери, то журналісти, які «не підтримали» нашу національну команду. Подібно до того як Віталій Луценко вчив нас колись «захищати ідеали соціалізму», нинішніх молодих журналістів вчать «захищати честь національної збірної».

Журналісти, вони, звісно, захистять, куди вони подінуться? Але як у вісімдесяті роки заклики «Слава Комуністичній партії!» та співання «Інтернаціоналу» не допомагали виробляти достатньо харчів та випускати якісні телевізори, так і тепер заклики «Слава Україні!» та співання нашого гімну із рукою на серці не допомагають вигравати в футбол у команд, сильніших за Словенію. Тому що мало бути патріотами і «підтримувати нашу збірну». Треба змінювати «формулу успіху», що панує у нашому футболі від районних змагань до «професійних ліг». Ми ж замість цього хочемо «бразильських пацанів» до збірної запросити. Невже не ясно, що наша «формула успіху» працює виключно на території України, та на схід від неї? У цивілізованому світі ця формула не діє і не діятиме ніколи. Тож нічого нам не залишається, як «підтримувати збірну» у всіх її справах. А потім — шукати винних. Ми ж на своїй території, де «формула успіху» працює! Дарма що навколишній світ цих наших успіхів якось не помічає.

Микола НЕСЕНЮК