Ахметовський «Шахтар» продовжує існувати так, ніби нічого не трапилось

Коли футбол не цікавий стає цікавим усе навколофутбольне. Ця відома прикмета сповна працює нині в українському футболі. Головне футбольне питання — хто стане чемпіоном — вирішено ще у грудні тож спортивного сенсу проводити весняну частину чемпіонату України практично немає. Замість боротьби за титул чемпіона переважна більшість вітчизняних футбольних «клубів» боротимуться навесні за власне виживання.

Очевидно одне — існуюча структура футболу, що базується на добровільних «пожертвуваннях» багатих людей, не має майбутнього. І зовсім не тому, що немає чого «жертвувати». Зникає сам сенс регулярного «спалювання» чималих грошей заради більш ніж сумнівних «успіхів». Судіть самі — полтавська «Ворскла», на утримання якої Костянтин Жеваго упродовж багатьох років витрачав шалені гроші, без варіантів програла влітку у відборі до Ліги Європи молодіжному складу хорватського «Динамо», чиє утримання в десятки разів дешевше і окупиться згодом вдалими трансферами! Іншими словами — наш футбольний чемпіонат за останнє десятиліття перетворився на місце комфортного існування футболістів, які отримували зарплати, у десятки разів більші за ринкові. Свідчення цьому — копійчані трансфери українських футболістів до Європи цієї зими, суми яких «агенти» цих футболістів навіть соромляться називати.

Можна були би радіти такому розвитку подій — нашому футболу вже давно час жити на ті кошти які він реально заробляє. Але тішитися із переходу наших «клубів» із захмарних фінансових «висот» на реальні «орбіти» не дає «Роттердам». Не Роттердам, як місце розташування футбольного клубу «Фейеноорд», а Роттердам як формула ціни на вугілля «Роттердам плюс», згідно до якої добре відомий усім Ринат Ахметов додатково «заробив» минулого року за найскромнішими підрахунками до 10 мільярдів гривень. Наслідки цього для української економіки та політики нехай досліджують люди більш у цьому компетентні, а ось наслідки футбольні цілком можна передбачити.

На сьогодні ахметовський «Шахтар» — єдина футбольна команда України, яка продовжує існувати так, ніби нічого навколо не трапилось — трансфери, іноземці, захмарні контракти... Воїстину — кому війна, а кому мать рідна! Одне залишилося «Шахтарю» — знайти собі уболівальників. Не тих, хто йде на єврокубкові матчі цієї команди аби побачити на власні очі зарубіжних футбольних «зірок». Не тих, кого безплатно привезли восени до Харкова на матч проти «Динамо». Не тих, хто чомусь вважає цю формацію «українським клубом». А тих, хто готовий регулярно і за гроші ходити на пересічні поєдинки команди у внутрішніх змаганнях.

Власне, це проблема не лише «Шахтаря», а й усього нашого футболу. Не знаю, чи з «роттердамської» чи із якої іншої причини, але найбільш комфортно цієї зими почуваються команди із окупованих територій. Окрім «Шахтаря» це луганська «Зоря», донецький «Олімпік» та донецький «Металург», який нині виступає піл псевдонімом «Сталь (Кам’янське). На відміну від дітища Ахметова, яке котрий рік пнеться за «популярністю», названим командам глядачі ні до чого. Їм і так добре.

Що маємо в підсумку? Весняна частина чемпіонату, половина учасників якої завдяки новій «формулі» взагалі ні за що не боротиметься, перетвориться на фарс, а за перебігом значної частини матчів уважно слідкуватимуть не десятки тисяч глядачів на трибунах, а десятки тисяч гравців на футбольному тоталізаторі, сподіваючись заробити на «несподіваній» сенсації. А те, що цих «сенсацій» буде вдосталь, можна не сумніватися. Так само як і в тому, що результатом роботи італійця Баранки, якого раптом поставили слідкувати за «чистотою» нашого футболу, стане саме «баранка», тобто нуль. Хіба що доведуть «договірняк» за участю восьмого юнацького складу якоїсь напіваматорської команди.

Чи варто сподіватися на те, що у діях національної футбольної федерації нарешті з’явиться здоровий глузд і український футбольний чемпіонат буде реформований в інтересах футболу, а не в інтересах «Роттердаму»? Відповідь на це запитання можна передбачити спостерігаючи за головною командою України — національною збірною на чолі із Андрієм Шевченком.

Поки що новини невтішні. Чинний наставник збірної, який так багато і красиво говорив російською мовою про «оновлення», розпочав новий рік із того ж самого, чим займалися його численні попередники — став вимагати перенести черговий тур чемпіонату «в інтересах збірної». Це навіть не смішно! Бо ж не минуло ще й року, як те ж саме робив попередній тренер збірної. Михайло Фоменко торік кілька місяців буквально шантажував організаторів чемпіонату та Кубку України з футболу, вимагаючи якнайшвидше закінчити ці змагання аби гравці збірної на кілька днів раніше «приступили до підготовки» перед Євро-2016. Чим це все закінчилося? Найбільш ганебним виступом України з-поміж усіх 32-х учасників турніру.

Чи варто ще раз нагадувати, що і самому Шевченку і його помічникам розклад матчів чемпіонату України був відомий ще влітку? Чому ж він тоді мовчав? Чому тепер не вимагає перенесення турів чемпіонатів Іспанії, Німеччини, Греції та інших країн, у командах яких грають його підопічні? Складається враження, що багато років життя за кордоном лише нашкодили нашому знаменитому футболісту. Мешкаючи в Лондоні, він, напевно, думає, що Україна залишилась такою самою, якою була у 1999-му, коли він поїхав жити до Італії.

На жаль, так думає не лише Андрій Шевченко, а й більшість інших людей, які нині керують українським футболом. Багато хто з них так само проводить багато часу за кордоном, а наше життя подібно до героя старої кінокомедії бачить лише із «вікна персонального автомобіля». Шкода. Так як було вже не буде ніколи. Змінюється наше життя і змінюється наш футбол. І ніякому «Роттердаму» цих змін не зупинити.

Микола НЕСЕНЮК