Ультрас Динамо відвідали дитячу школу-інтернат

Звіт про поїздку до Інтернату з’явився сьогодні на сайті Ультрас Динамо

Збір речей для інтернатів у Чигирині та Бабанці було приурочено до матчу Ліги Європи, між Динамо та швейцарським Туном. 24 жовтня фанати та пересічні громадяни зносили необхідні для дітей речі – одяг, канцвироби, книжки, солодощі, обігрівачі, іграшки, побутову техніку.

Окрім киян, до акції також долучилися фанати зі Швейцарії, які передали іграшки, речі та солодощі. Вцілому, речей було зібрано значно менше, аніж на попередньому зборі перед матчем з Дніпром, але, так би мовити, від щирого серця.

Після кожного збору речей необхідною є процедура сортування і відбору речей, адже не всі принесені речі відповідають вимогам гігієни. На майбутнє кожен, хто має бажання допомагати, має зрозуміти, що вирішувати проблеми потрібно насамперед якісним шляхом, відбираючи для дітей найкраще, а не віддавати те, що вже не знадобиться у хазяйстві.

Як приклад – новорічні набори солодощів, свіжі та якісні, від хорошого українського виробника. Декількома ящиками подібних подарунків порадували добрі та чесні люди дітей з інтернату. Звичайно, потрібно виходити з власних фінансів, але навіть набір фломастерів буде в нагоді. Сформувавши «посилки» для двох інтернатів Черкаської області, волонтери готувалися виїжджати до дітей ще на початку грудня. Але вийшло так, що зустрічі з дітьми передувала зустріч з Національною Революцією. Відтак, від збору речей до поїздки в інтернат минуло без малого півроку. Але дітки все ж дочекалися.

Динамівських фанатів у подорожі до дітей супроводжували волонтери організації «Лікарняні клоуни України». Своєю діяльністю клоуни допомагають одужувати маленьким пацієнтам київських онкоцентрів. Цього разу, без гриму та червоних носиків, вони везли до дітей чудовий настрій у вигляді активних ігор, повітряних кульок та мильних бульбашок.

В принципі, це і є найголовніше – привезти дітям радість спілкування з дорослими. Волею долі вони позбавлені або обмежені в спілкуванні з батьками, і кожен дорослий, який приділяє увагу – стає батьком чи матір’ю для них, на хвилину, на годину. Передача життєвого досвіду, просте людське спілкування – ось заради чого волонтери зустрічаються з дітьми. Схвальний погляд, кинутий у бік дитини, що робить підйом-переворот на турніку, чекаючи твого батьківського схвалення – важить дуже багато. Діти ніяк не могли дочекатись того суботнього дня своїх київських друзів, які потроху долали відстань у 250 км від столиці до Бабанки. Завідувачка телефонувала, і бідкалася, що дітей потроху розбирають на вихідні родичі. Але вона пручається, і вмовляє лишатись, щоб зустрітись з волонтерами.

Нарешті, ворота Бабанської школи-інтернату, знайомство, розвантаження подарунків. Малювання на самому великому ватмані в світі. Кожен малює свою планету, з мріями. Діти попервах трохи соромляться, але швидко притираються до гостей. Сонячна система з 14 планет постає у своїй красі, осяяна променями не одного, а одразу чотирнадцятьох сонечок світлих дитячих голівок. Той, хто не малює, серйозно та з напускним спокоєм веде бесіду на футбольну тематику.

Після малювання діти тягнуть киян на вулицю. Стає зрозуміло, чому на половині планет є турніки. Діти їх просто обожнюють! Ну або просто люблять вправлятися на них. Подальше спілкування проходить на свіжому повітрі – вправи на турніку перемежаються битвами на мечах зі спеціальних гумових кульок. Поряд йде посвята у лицарі. А принцеси отримують корони – все з тих же гумових кульок – і виключно за природну красу!

Ведуться розмови про мотоцикли, хтось під керівництвом досвідчених стрілків вчиться стріляти гумовими кульками, як із лука. Погода сприяє цьому гармидеру, і на фотографіях всі мружаться від яскравого весіннього сонця. Неподалік за іграми спостерігають виховательки та нянечки, посміхаючись простим дитячим радостям. Час швидко спливає, і після прощання з дітками волонтерська група вирушає у ще одне місце – Лісову школу. Це та ж сама Бабанська школа-інтернат, її відділення для самих маленьких. Діти навчаються з першого по четвертий клас майже посеред лісу, а їх ігровий майданчик вкритий чудовою густою травою. Тут на гостей чекають, хитро позираючи з-під зімкнених вій – у діток тиха година. Як тільки у одноповерховому будиночку роздається ввічливий стукіт у двері – діткам дозволяють зустріти киян. Але лише після того, як застелять ліжечка.

Ми пускали мильні бульбашки. Вони розліталися, заповнюючи весь простір між дорослими та дітьми, що стояли вперемішку на галявині біля Лісової школи. Деякі з бульбашок приставали до волосся, і лопалися не одразу, повисаючи, наче реп’ях, і переливаючись перламутром. А інші летіли прямо в обличчя, і, лускаючи, пекли мильним розчином в очах. Хто вмів – крутив з кульок собачок, мишок, мечі та корони, інші влаштували змагання, видуваючи бульбашки, за якими діти з реготом полювали, рахуючи, хто більше «назбирає». Хоч все навкруги рухалося, сміялося та лопало кульки – анархії не було. Чи-то педагогічний талант, чи-то діти золоті – але все виходило ідеально. І лише сили покидали нас, бо на двадцять діток – лише п’ятеро киян.

Треба вміти піти під час гри. Зловити момент, щоб залишити легкий шлейф казки. Щоб лишитись в серцях дітей не на півгодинки, а на трохи довший час. Впасти краплею доброї справи в їх море любові до цього світу. Але також треба вміти повернутись, і дати дітям ще хоч трошки, більше, ніж вони мають зараз – щоб їхнє майбутнє сяяло як сонце того чудового дня.