Одразу після початку "визволення" території України, за ініціативою Ватутіна - якого прозвали "генерал-облава" - чоловіків практично усіх вікових груп мобілізували у військо - всього на території України було призвано близько 900 тисяч людей. Більшість з них загинула в першому бою, неозброєними, у цивільному одязі.
Фактично, це був геноцид. Хоча кулі були німецькими, але справжніми вбивцями були керівники Червоної армії.
Маловідомим залишається той факт, що за кілька найтяжчих місяців боїв на території визволених районів України польові військкомати мобілізували сотні тисяч людей, які, за заявами радянського командування, власною кров'ю повинні були «змити ганьбу перебування на окупованій території». Саме про долю цих людей, прозваних у народі «піджачниками» , «чорносвитниками» або «чорною піхотою», розповів доктор історичних наук професор Віктор Король.
- Що ж являли собою так звані польові військкомати?
- У ці структури входили взвод солдатів і два-три офіцери. Фактично вони виникли з ініціативи генерала Миколи Ватутіна, якого в народі називали «генерал-облава». Подібні формування діяли в тих краях, де воював Ватутін, особливо багато було таких «військкоматів» під час звільнення Лівобережної України, зокрема Києва і Київської області.
На всіх етапах битви за Дніпро війська Першого Українського фронту несли величезні втрати. І від Миколи Ватутіна надійшла пропозиція набирати в армію молодь з найближчих сіл. Його підтримав Георгій Жуков, який мав статус заступника Верховного головнокомандувача, що давало йому величезні повноваження. Офіційним же приводом став наказ Ставки Верховного головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942 року, згідно з яким військовим радам армій і командирам дивізій було дано право необмеженого призову людей, "які проживають на територіяхзвільняються від окупації", на військову службу.
- Хто в той час підлягав мобілізації?
- Припустимо, звільнялося село. Відразу після цього в нього входив так званий польовий військомат, члени якого ходили по домівках у пошуках молоді, яка підросла за два з половиною роки окупації. І, не питаючи паспорта, відбирали на-віч. Бачать: рослий такий підліток (а йому, може, і 16-ти не виповнилося, і він ніяк не підходить під категорію призовника) - мобілізують. Польові військкомати забирали також колишніх солдатів Південно-Західного фронту, відпущених німцями з полону в 1941 році (всього їх набралося близько 277 тисяч). Документи свідчать про те, що вони не були колаборантами, а просто повернулися до своїх родин.
Під час поїздок по місцях роботи польових військкоматів мені довелося спілкуватися з місцевою мешканкою Тетяною Барабаш, яка брала участь в боях за Дніпро в районі Букрина в якості санінструктора. «Вриваючись в будинки, забирали не тільки підлітків, але і дивом уцілілих чоловіків.
І кожен, ідучи воювати, як правило, одягав стару куфайку, сподіваючись, що нова ще стане в нагоді в господарстві. Всі думали, що повернуться додому. З їжі брали з собою кусень хліба і шмат старого сала. А через день-два ми вже ховали їх у братських могилах по 200 осіб з цими ж торбочками і в цих же чорних куфайках. У тих місцях були глиняні яри, а по краях ярів стікали струмочки, повні крові», - розповідала жінка.
"Жуков: "Нах..й вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь ссылать!"
До моменту битви за Дніпро набралося близько 300 тисяч таких мобілізованих, а всього в процесі звільнення України з сіл закликали 900 тисяч непідготовлених і ненавчених бійців.
Перед початком форсування Дніпра в селі Требухів пройшло засідання Військової ради штабу фронту. Спогади про нього збереглися завдяки офіцерові з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом Миколи Ватутіна Юрія Коваленко.
Коли на цьому засіданні вирішувалося питання, у що одягнути і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи підготувати, навчити заряджати гвинтівку, майбутній «маршал Перемоги» Георгій Жуков заявив: «Як у що? У чому прийшли, в тому і воювати будуть! Автоматичною зброєю цих людей не озброювати! У них же за спиною заградзагони! Дай їм 300 тисяч автоматів - і від загороджувальних загонів нічого не залишиться. Вони всіх перекосять і чкурнут до німців. Трьохлінійку їм зразка 1891 роки!»
Тоді заступник командувача Першим Українським фронтом по тилу генерал Кулешов повідомив, що на складах є в наявності лише 100 тисяч трьохлінійок, а генерал Костянтин Рокоссовський запропонував відправити до Москви кур'єра, щоб описати в Ставці Верховного головнокомандувача ситуацію і попросити допомогти з озброєнням і формою.
І тут Жуков не витримав і заявив: «Навіщо ми, друзі, тут голови морочимо? Нах..й обмундіровивати та озброювати цих хохлів? Всі вони зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати». У відповідь Рокоссовський сказав, що «це - геноцид», і дав вказівку повідомити про подібні плани в Генштаб.
Однак Ватутін перехопив цю ініціативу, заявивши, що «не хоче псувати відносини з Жуковим через цю молодь».
«Озброєних цеглинами дітей кидали в атаку, щоб змусити німців витратити свій боєзапас»
- Як склалася надалі доля цих новобранців?
- Наведу спогади письменника - фронтовика Анатолія Дімарова, який скуштував всі тяготи, що випали на долю солдата-"чорнобушлатника":
«Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії - все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети, знаєте, з чим? З половинками цеглин! Ми не були обмундировані, озброєні. Нас гнали цілий день по лютому морозу і пригнали в містечко, зруйноване дощенту.
Видали половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу - ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, і вибивати його звідти... полуцеглинамі! А він хай думає, що то... гранати.
Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами.
Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п'ятому. Ми добігли метрів за сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, сховатися ніде! І як вдарили з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав...
Потім німці почали стріляти з мінометів. Чули про такі міни, які називали «квакушками»? Падає, вдаряється об лід, не вибухає, а підскакує вгору метрів на чотири-п'ять, тоді вибухає, й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. Потім вибух - і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».
Дімарову дуже пощастило. Адже майже всі хлопці , яких забирали польові військкомати , гинули в першому ж бою. З якою метою все це робилося? Так виявляли вогневі точки ворога, провокуючи німців вистрілити в беззбройних людей свої боєприпаси перед початком основного битви.
Під час зйомок документального фільму «Ціна Перемоги» мені доводилося спілкуватися з німецькими ветеранами, які приїжджали в Україну досліджувати свої солдатські поховання. Коли ми запитували їх про ці бої, у відповідь звучало одне й те ж: «Навіть нам було шкода підлітків. Коли бачили, що їх стадом женуть, без зброї, рука не піднімалася. А ті, хто сидів біля кулеметів і змушений був стріляти, намагалися потрапити по ногах. Інші божеволіли або відпрошувалися від такої бойні, цієї страшної місії».
Ось так це діяло навіть на ворога, враженого подібною жорстокістю.
Перемога будь-якою ціною
- Великі втрати в битві за Дніпро пояснювалися бажанням добитися перемоги будь-якою ціною?..
- Проте у Червоної армії була можливість звільнити Київ без таких жахливих втрат. Тоді війська Центрального фронту під командуванням Костянтина Рокоссовського вже захопили плацдарми в районі Лютежа та Вишгорода загальною протяжністю 22 кілометри.
Столицю Радянської України з мінімальними втратами готові були взяти безпосередньо бійці 60-ї армії під командуванням нашого земляка генерала Івана Черняховського, про що Рокоссовський доповів Йосифу Сталіну. Вождь подзвонив Жукову, члену Військової ради Хрущову і генералу Ватутіну. Всі троє висловилися категорично проти пропозиції Рокоссовського.
Адже на кону стояла честь взяття Києва. Тоді Сталін повідомив Рокоссовському: «Їм на місці видніше» - і наказав зробити розмежувальну смугу. В результаті цього частина України, що включала Київ, дісталася Воронезькому фронту під командуванням Ватутіна з наступним його перейменуванням в Перший Український фронт.
Згадуючи про засідання військової ради в Требухове, Юрій Коваленко розповідав, що, коли постало питання про можливість взяття Києва військами Черняховського, Жуков заявив: «Героєм Києва має бути росіянин , а не якийсь красунчик - хохол! Героя за Київ отримає не Черняховський, а Ватутін! Тому слід негайно дати команду Черняхівському збити запал наступу».
Справедливості заради зазначу, що Ватутін був теж родом з України (прізвище Ватутя). За його зізнанням, під час навчання в Полтавській школі піхоти йому порадили змінити прізвище з Ватуті на «російську» - Ватутін, як більш перспективну для військової кар'єри.
У свій час я спілкувався з Героєм Радянського Союзу Петром Овсійовичем Брайком, командовавшим партизанським загоном у з'єднанні Ковпака. Він мені так і казав: «Наше командування по дурості поклало за Київ півмільйона людей!»
До початку м'ясорубки на Дніпрі 60-тисячна армія Ковпака розташувалася на північному заході від Києва. Бійці щойно повернулися з рейду по Західній Україні і, за словами Брайка, «нудилися від неробства». А могли ж навести переправи і переправити величезну кількість бійців непомітно від німців, яких у той момент на північному заході було не дуже багато.
Для порівняння, під час переправи через Дніпро в районі Букрина та Лютежа у наших солдатів не було понтонів. Вони змушені були плисти під вогнем противника на плащ-палатках, набитих соломою, які вбирали воду і йшли на дно через сотню метрів.
Фактично українців оголосили зрадниками
- Польові військкомати працювали тільки на території України?
- Цілком правильно. Ні за часів звільнення Росії, ні в Білорусі, окрім одиничних випадків, такої практики не було. Не варто забувати про те, що набір «чорнобушлатників» проходив і на Правобережній Україні. По суті, це був геноцид українського народу, адже було поголовно винищено багато молоді, яка підросла за роки окупації.
Фактично українців оголосили зрадниками, котрі жили на окупованій території. Хоч вони опинилися під німцями не по своїй волі, їх кинули...
Варто було тільки нагорі оголосити зрадниками цілий народ, як у всіх структурах, особливо в політскладу, українців стали називати зрадниками. Уявіть, що відчували ці мобілізовані хлопці?!
Як правило, перед боєм виступав політрук. У тих же в руках навіть зброї не було, а їм казали: «Ви зрадники і повинні спокутувати свою зраду кров'ю. Зброю добудете в бою!»
До речі, до цих пір «чорнобушлатники» офіційно так і не реабілітовані морально.