7 лютого 2005 року. В цей день моїй донечці виповнилося 6 років. Як слід відзначивши день народження, я провів гостей до тролейбусної зупинки "Олімпійська" в наших хмельницьких Гречанах ( гостей завжди треба проводити до зупинки і чекати поки не сядуть в транспорт! Знаєтете чому? Щоб не повернулись )))).
Прийшов додому, допоміг дружині з прибиранням, та пізно ввечері став дивитися футбольну передачу. Перша ж новина, яку сказав ведучий, справила на мене ефект розірвавшоїся бомби - Андрій Шевченко отримав важку травму, перелом скули. Пропустить близько 2 місяців. Це була дуже і дуже не приємна несподіванка. Адже Андрій в тому відборі був нашим головним забивалою. Нещодавно виграв "Золотий м"яч", знаходився на вершині своєї спортивної форми і тут таке.... Прийшлося змиритися з цим, та з острахом чекати весняної домашньої баталії із сильною датською збірною.
Вже не згадаю точно з якого року я став палким прихильником журналу "Футбол", але достеменно знаю що трапилося це вже досить давно. Я ще пам"ятаю коли цей журнал друкували на сумнівної якості паперу, фото там були жахливої якості. Але сам журнал мені подобався. Мені подобалася так звана "редакционка", де з вступним словом виступав головний редактор Артем Франков. Подобалися матеріали Олексія Іванова, можу навіть сказати, шо англійську прем"єр-лігу я полюбив завдяки саме йому, адже висвітлював він її гарно, з притаманним гумором та високим профессіоналізмом. Да і решта журналістів були в них чудові: Андрій Шахов, Петро Чаяло, Гапоненко та ін.
І ось, в черговий раз придбавши журнал, я побачив заголовок : "Мы начинаем СМС-викторину и главным призом будет футболка с автографом Андрея Шевченко" . Питання звучало так : "Скільки м"ячів у ворота суперників забив Андрій Шевченко у цьому сезоні?"
Так як Андрій на цей момент був травмований, зрозуміло що кількість м"ячів не могла збільшитися. Провівши прості підрахунки 3 голи у суперкубку Італії, 14 штук у чемпіонаті Італії, 3 у лізі чемпіонів, 4 голи за збірну України у мене вийшла цифра - 24 ! Я відправив СМС із числом 24 та своїм ім"ям та прізвищем на вказаний номер, з мого рахунку зняли 1 чи 2 гривні (не пам"ятаю вже точно), та прийшла відповідь що мою смс прийнято і номер моєї відповіді такий-то! Судячи з того, що номер був п"ятизначний, можна зробити висновок що відповідей прийшло близько 10 тисяч. Я звичайно звернув на це увагу, і подумав що шансів виграти футболку від Шеви в мене мало, адже таких розумних і хитрих, бажаючих виграти на халяву футболку з автографом самого Андрія Шевченка багато, а мені в лотереях ніколи не щастило.
Забувши вже про ту відправлену смс і про ту вікторину, одного вечора, прийшовши зі служби та повечерявши, я грався із своєю донечкою на вулиці. Із залишків лютневого снігу ми ліпили снігову бабу та гралися в сніжки. Досхочу набігавшись на вулиці, надихавшись свіжим повітрям, із мокрими рукавицями та почервоніломи щічками доці, ми щасливі та веселі увірвалися до теплої квартири. Дружина одразу повідомила мені:"Тобі хтось дзвонив на мобільний, я сказала щоб зателефонували трошки пізніше". Я подивився на вхідні дзвінки і побачив що телефонували із київського стаціонарного телефона. Трохи здивувавшись, я і гадки не мав хто б це міг мені дзвонити із Києва. Хвилин за 10-15 знову пролунав дзвінок із того ж самого номера. Я підняв слухавку і одразу ж все зрозумів))) Я почув характерний голос Артема Франкова (знаючі зрозуміють, Артем погано, я би сказав специфічно, вимовляє літеру "Р".)
Вооот!!! Умница ! Все правильно! Суперкубок три гола!!! Виявилось, що із величезної кількості присланих на вікторину смс-ок, лише моя відповідь була правильною!!! Всі забули про три голи на Суперкубок Італії, і тому писали відповідь кількість голів - 21.
Ми ще трохи потеревеніли із Артемом на різні футбольні теми. Виявилось, що він цікавий співрозмовник, гарний футбольний фахівець, що добре розуміється на футболі. Він жваво підтримував розмову, та ми й не помітили як пройшло мало не півгодини. Ми попрощалися і Артем сказав що завтра мені зателефонують з редакції, щоб домовитися про те, як я зможу отримати свою шевченкову футболку.
І справді, наступного дня мені зателефонувала якась дівчина, представилася співробітником журналу "Футбол". Вона взяла мої паспортні данні і на запитання як я бажаю отримати свій приз, я сказав що планую у березні поїхати на матч Україна - Данія. Вона сказала, що без проблем, назвала мені декілька номерів телефонів редакції і сказала щоб по приїзду у Київ я зв"язався з ними. І щоб мав при собі паспорт та індефікаційний код.
І ось ранковою конячкою, тобто ранковим потягом 30 березня 2005 року, разом із друзями Ігорем Мандриком, Сергієм та Валерієм Трокаями, та найкращим другом Сергієм Шимковим ми прибули у Київ. Домовившись про зустріч перед матчем біля Палацу Спорту, Сергій Шимков пішов по іншим службовим справам, а ми поїхали на стадіон купувати квитки. Трохи постоявши в черзі і придбавши квитки, ми знайшли нофелет і я , тримтячими руками, набрав номер. Слухавку підняла вже інша дівчина, це я зрозумів по голосу. Вона розказала нам як нам дістатися до редакції "Футболу". Потрібно було їхати до ст. метро Оболонь, потім сідати на якийсь там трамвай і шукати будівлю №... по вулиці Юлії Тимошенко. Пардон, Маршала Тимошенко. А ще мене прикро вразило що ця дама, яка говорила зі мною по телефону сказала: "траНвай". Да - да !!! Саме так!!!
Без проблем знайшовши вказану адресу, ми намагалися пройти у редакцію, але уважна вахтерша не пустила нас. Мабуть їй не сподобався запах хмельницької самогонки, та того ж таки хмельницького сала із часником, який явно просліжувався у перегарі одного із моїх друзів (я то сам ніколи не п"ю ДО матчу, про це я писав у своїй розповіді "Футбольні забобони" у данному блозі). Вона зателефонувала кудась і до нас вийшла струнка та чарівна блондинка і діловому костюмі (спідничка була рівно по коліна), мабуть то вона розказувала мені яким траНваєм слід до них їхати.
Вона провела нас до редацкії, де нас щиро і радо вітав сам главред, пан Артем Вадимович Франков. О майн Гот !!! - який же він величезний, високий та товстий (зараз, до речі, Артем добряче схуд). Артем запросив нас всіх присісти, і ми завели душевну бесіду про футбол. Ми обговорили всі проблеми збірної у такому важливому матчі, Артем повідомив що попри всі сподівання вболівальників Андрій Шевченко не гратиме. Також ми поговорили про померанчеву революцію, більше всіх про це говорив мій друг, що так налякав своїм перегаром вахтершу. Обговоривши всі футбольно-політичні проблеми ( про те як Блохін навсені 2005 року хотів подати у відставку пам"ятаєте?, апро те як якийсь там Григоришин хотів у Суркіса відібрати "Динамо" Київ ? ), ми перейшли до урочистої процедури нагородження мене футболкою Шевченка з автографом самого Андрія Миколайовича. Пофотографувавшись та розцілувавшись з Франковим, тією білявкою та підвернувшимся нам під руку корреспондентом Петром Чаяло, ми щасливі та радісні відправились в район Республіканського стадіону.
Там ми зустрілись із нашим п"ятим компаньйоном, Сергієм Шимковим. Він привітав мене з отриманням футболки словами: "Надо бы обмыть!".
Обмивали, або замочували ми ту футболку, а заодно і шалену, важку, вимучену, вистраждану перемогу нашої збірної вже у потязі, який віз нас додому у Хмельницький.
Пили за перемогу, за збірну, за Вороніна забившого той єдиний та переможний такий важливий гол, за футболку з автографом Шевченка, за самого Андрія, щоб він скоріше одужав після тієї травми, за Франкова, за ту дівчину з траНвая.... Ми були веселі та щасливі. І лише мені було трохи сумно. Сумно, бо це був щасливий день, сповнений різноманітними позитивними емоціями. І мені було шкода, що цей день мого життя вже минув... Як ви вже зрозуміли - було нас п"ятеро. Але пили і раділи лише троє. Два брати не пили зовсім, лише раділи. Вони перестали вживати алкоголь півтора року тому завдяки футболу, тобто поїздкам зі мною у Київ на футбол. Але то вже зовсім інша історія...
P.S. : На мою думку, тримати у штаті редколегії людину яка не правильно вимовляє слово траМвай - це, як би то точно сказати, це не правильно. P.S. №2 : А "Футбол" я вже давно не купую і не читаю. Франков змінився і, на мою думку, в гіршу сторону. Він став передбачливим. Тобто ще не читавши журнал, я вже приблизно знаю що там напише Артем. Ну і кореспонденти у них вже не ті що були колись. Олексія Іванова ох як не вистачає! Радує мене Шахов, але почитати його можна і в інших джерелах інформації, не обов"язково для цього купувати журнал "Футбол".
учетная запись этого пользователя была удалена
Я також довгий час жив на юго-западі. На Інститутській.
учетная запись этого пользователя была удалена