Як це працюватиме без Держави?

Люди часто питають, як та чи інша функція суспільства має працювати за відсутності Держави. Певно ж, на кожне конкретне питання існує своя конкретна відповідь. Разом із тим є ще й загальне підґрунтя для таких відповідей: набір корінних ідей, які допоможуть вам дійти власних висновків. Якби я нагадував про них щоразу, коли пишу нову статтю, вони б уже набили усім оскомину.

“Чи має ця річ якусь цінність?”

Деяким лібералам (йдеться про американське розуміння цього терміну) видається одкровенням істина, яку розуміє навіть пересічний глядач Fox News: ринок уміє задовольняти потреби. Якщо дещо можна зробити, і за це дещо люди готові платити гроші, то хтось інший неодмінно захоче це зробити — за певну ціну.

Хто будуватиме автошляхи? Хто забезпечить охорону громадського ладу? Хто даватиме освіту дітям? Як убезпечити харчі та ліки? Не вдаватимемося до подробиць із кожного питання — і навіть не згадуватимемо, як жахливо це все робить Держава. Натомість зробимо вірогідне припущення: якщо більшість людей так палко бажає мати автошляхи, громадський лад, освіту, безпечні харчі й ліки, що готова терпіти за них оподаткування, війни та пригноблення — невже ті самі люди не погодяться платити за всі ці речі з власної доброї волі в умовах відсутності жахіть державного ярма? А якщо люди погодяться платити за такі речі добровільно, то логічно припустити, що хтось обов’язково погодиться робити ці речі для них — за певну суму грошей, ясна річ.

Ця істина така проста, що розум мимоволі їй опирається. Всеньке життя нам розповідали, що подібні питання є дуже складними і заплутаними, а тому керувати ними задля нашого добра повинні лише надзвичайно мудрі люди. Але з досвіду ми знаємо, що на владні посади чомусь потрапляють далеко не наймудріші з нас. Насправді, найкраще за всіх можновладці уміють лише брехати. Водночас мудрі люди не люблять ускладнювати, навпаки — прагнуть усе спрощувати. Саме тому збіговисько дурнів при владі, яке отримало повноваження керувати нашими справами, невтомно вигадує пояснення, чому суспільство мусить бути влаштоване саме таким надскладним чином, як воно влаштоване.

Річ у тім, що весь інструментарій держави насправді складається з одного-єдиного інструменту — насильства. Скільки серед ваших знайомих є розумних людей, які б широко застосовували насильство у повсякденному житті? Якщо не рахувати закоханість безлічі співгромадян у поліцію та армію, зазвичай ті, хто живе у суспільстві та на власний розсуд чинить у ньому насильство, вважаються за покидьків. І то недарма. Адже насильство — це інструмент людини, яка не має відповідей. Двері не ламатиме той, хто має до них ключа. Отже, після того, як ми віддали автошляхи, громадський лад, освіту, харчі та ліки під владу людей, які не мають жодних відповідей на наші питання, нема нічого дивного в тому, що в результаті ми втрачаемо купу часу в безглуздих дорожніх тиснявах, наша безпека нічим не гарантована, а ми самі малоосвічені та хворі.

Навіть побіжне знайомство зі справжньою економічною наукою (мова йде про так звану Австрійську школу економіки) покаже вам, що найкращі товари та послуги за найкращі ціни на вільному ринку завдяки конкуренції обов’язково переможуть неякісні та надто високо оцінені товари і послуги. На вільному ринку той, хто продає небезпечні для здоров’я харчі, втрачає покупців; школа, яка навчає брехні, банкрутує; агенцію охорони порядку, яка коїть більше злочинів, ніж розслідує, бере під арешт агенція, що продає мир та спокій.

Проста і єдина відмінність між послугами вільного ринку та послугами Держави полягає в тому, що Держава на свій розсуд ініціює примус — тобто робить те, що майже нікому з громадянського суспільства не спадає на думку. Коли Державі не вдається досягти заявлених нею цілей, вона не тільки не вилітає з ринку послуг, а навпаки — винагороджує себе тим, що підвищує податки, позичає гроші в майбутніх поколінь та збільшує грошову масу. Ті, хто надають послуги на вільному ринку, вимушено бояться поразки і мимоволі цим дисциплінуються — але Держава себе за власні провали винагороджує! Після кожної поразки вона починає зазіхати на дедалі більшу кількість ресурсів, які доводиться забирати силоміць у тих людей, що за інших обставин просто купили б ті самі послуги в іншому місці.

Здогадайтеся, чому нас не вчать цієї простої логіки у державних школах? Як я згадував у своїй статті про інтелектуальну власність: якщо у вас немає відповіді на запитання, то у Держави воно завжди є, і завжди одне й те ж — насильство. Держава з’являється там, де нам не вистачає розумних відповідей. Якщо освіта віддана до рук Держави, і водночас саме Держава зацікавлена дати вам якомога менше відповідей на ваші питання, то який стимул Держава матиме для того, щоб забезпечити вам якісну освіту? Жодного. Навпаки, в її інтересах зовсім протилежне.

Якщо Держава відповідає за будівництво і ремонт автошляхів, а свої помилки у цій царині вона винагороджує тим, що забирає собі дедалі більше ресурсів для їх виправлення, то який стимул вона матиме для того, щоб будувати якісні дороги? Жодного. Її стимул — робити зовсім протилежне. Якщо Держава відповідає за безпечність харчових продуктів, а небезпечні продукти лише збільшують її бюджети для контролю над ними, то який стимул Держава матиме для того, щоб справді забезпечити вас якісними харчами? Жодного. Її стимул — робити зовсім протилежне.

Цей список можна продовжувати нескінченно. Та сподіваюся, ви вже зрозуміли, про що йдеться. Якщо ви погано виконуєте свої обов’язки на роботі, ви її втрачаєте. Якщо свої обов’язки погано виконує Держава, вона отримує підвищення зарплатні. Гадаєте, ви б за такої системи стимулів працювали якісно?

Трагедія спільного

З Вікіпедії: “Трагедією спільного в економічній теорії називають вичерпання певного ресурсу загального користування людьми, які діють незалежно один від одного та раціонально, виходячи з власних інтересів, хоча і розуміють, що виснаження цього спільного ресурсу зашкодить довготерміновим інтересам загалу.”

Одне з поширених тверджень етатистів полягає у тому, що ми МУСИМО мати певні ресурси у спільному користуванні, і якщо Держава не регулюватиме їх колективний ужиток, то ці спільні ресурси втратять свою корисність для кожного з нас. Так, державна автоінспекція необхідна для убезпечення руху на автошляхах, бо без неї усі б сідали за кермо напідпитку і їхали на червоне світло, спричиняючи масову загибель людей та руйнування майна. “Ми” мусимо заборонити “публічне” вживання спиртних напоїв, щоб діти могли безпечно гуляти у парках. Освіта є благом для усього суспільства, тому навіть ті люди, які не мають дітей, мусять платити за освіту інших. Щодня Держава намагається перетворити щось нове на “спільний ресурс”. Усе — від ліків до солодких напоїв — чомусь потроху набуває елементів “спільного для всіх” ресурсу, і відповідно Держава лізе додавати своє насильницьке втручання до рівнянь, що описують, як працюють усі речі на світі.

Скажу прямо та відверто. Єдиний спосіб відвернути “трагедію спільного” — це знищити саму ідею “спільного”. Адже ніякої “трагедії приватного” не існує, чи не так? Коли хтось володіє ресурсом, то зазвичай має схильність дбати про його збереження. Зазвичай ніхто не купує будинок, щоб його спалити. Так само ніхто не купує ресурс, на який є великий попит, тільки щоб нікому більше не дісталося. Навпаки, такий ресурс продають з прибутком, щоб мати змогу придбати собі ще більше цього ресурсу, а по тому — і якихось інших ресурсів. Це не означає, що широкий загал позбавлять доступу до приватних ресурсів — навпаки, у їх використанні з’явиться раціональна мотивація. Якщо Держава може керувати суспільним автошляхом, або суспільним парком, або суспільною поліцією, і водночас вести війни, будувати величезні датацентри для шпигування за всією планетою, робити безліч іншого, що нам не подобається у її діяльності — то авжеж приватне підприємство могло б виконувати ці корисні функції меншим коштом, при цьому уникаючи витрат на перелічені шкідливі речі й водночас дотримуючись вищезгаданої фінансової дисципліни, до якої змушує приватних осіб страх перед невдачею. Якщо ви вважаєте за можливе платити 10 000 доларів податків на майно, плюс податок на доходи, податок з продажу, інфляційний податок і ще безліч податків за “послуги” Держави, невже заплатити один долар за вхід до парку буде такою вже трагедією? Чи два долари за проїзд швидкісною автомагістраллю? Адже зрештою, таким чином ви платитимете менше, отримаєте кращий сервіс і не будете змушені боятися погроз з боку людей, які володіють ядерною зброєю.

Техніка та технології

Що б змінилося у царині технологій, якби ми замінили керовану Державою економіку — економікою раціональною? Ми бачимо, що розвиток техніки і технологій щодня прискорюється навіть за умов обтяжливого державного регулювання. Без тягаря ліцензування, нормативного регулювання, оподаткування та інтелектуальної власності їхній розвиток напевне прискориться у ще більшій мірі. Сьогодні ви питаєте: “Хто будуватиме автошляхи?”, маючи на увазі: “якщо не буде Держави”. А колись люди так само питали: “Хто збиратиме бавовну?”, маючи на увазі: “якщо не буде рабів”. Хто б міг уявити за тодішніх часів, що трохи згодом машини смоктатимуть з-під землі нафту, перероблятимуть її на пальне для інших машин, а ті інші машини виконуватимуть усі роботи з бавовною замість людей? Схожим чином, коли ви мене зараз питаєте: “Хто будуватиме автошляхи?”, я кажу: “Та пішли ваші автошляхи знаєте куди? Я буду літати повітрям!”.

Багато років тому уряд побачив у електриці таку чарівну та необхідну річ, що застосував усю свою владу над спільними ресурсами, аби побудувати лінії електропередач і провести електрику до кожної оселі. А що, якби відсутність таких спільних мереж примусила б інженерів винайти більш ефективні генератори, які кожен міг би мати в себе вдома? Не було б тоді ані масових аварій електричних мереж, ані вимушеної потреби у системі “кібер-безпеки” задля “захисту інфраструктури”. Такі технології існують зараз, і якби ви не платили з власної кишені за війну, шпигунство та розмаїття інших способів державного свавілля, ці технології вже надали б нам вельми привабливі альтернативи.

Заключне Слово

Мушу визнати — якщо ви мене запитаєте “Як це працюватиме без держави?”, я зможу дати вам єдину чесну відповідь: “Не знаю”. І якщо ви запитаєте про те саме десяток анархістів, то отримаєте десяток різних відповідей. У тому-то і полягає перевага вільного суспільства, що в ньому ми маємо вибір. У вільному суспільстві мене може влаштовувати одне, а вас — зовсім інше. Але якщо ми поважатимемо вибір один одного і дозволятимемо ринкові працювати, то заздалегідь навіть не зможемо сказати, який саме розв’язок тієї чи іншої проблеми ринок запропонує до нашого столу. Зате ми напевне знаємо, який частунок приготує нам держава: зубожіння, лихо та смерть. Більша частина нашого життя минає без втручання Держави — ми співпрацюємо один з одним і знаходимо обопільно вигідні розв’язки майже для всіх наших проблем. Натомість Держава, втручаючись у проблему, навіть у найкращому випадку завдає шкоди хоча б одному з нас — а насправді чи не в усіх випадках шкодить усім відразу. Я не зміг знайти власного переконливого закінчення, і тому позичу цитату в Роберта Гіґза (Robert Higgs).

Джерело

Оригінал