Подвійні почуття

Гучний резонанс і навіть розкол думок викликає у нас будь-яка інформація, що тим чи іншим чином торкається стосунків з ворожою країною-агресором.

Ось і останні повідомлення, які одне за одним з’явилися на сайті:

• Сергей Ребров: «Я не играл за какую-то конкретную команду — я играл со своими друзьями»

• Официально, Андрей Пилявский перешел в «Рубин»

• Олег Мищенко: «Я люблю Украину и готов к осуждению болельщиков»

Подвійні, суперечливі почуття виникають у вболівальників від прочитаного.

З одного боку, нас, як патріотів, обурює, що, в той час, як наші захисники, не шкодуючи життя, боронять кордони від знахабнілого ворога, хтось, на противагу, має з представниками цієї країни дружні стосунки або взагалі виїжджає "туди" заробляти гроші.

З іншого боку, а що ж в цьому такого, якщо українець зіграє в футбол з давніми знайомими, навіть якщо вони з "тієї" країни...

Я - патріот. Народився, виріс і живу в Україні. Тут поховані мої предки і народилась моя дитина. Тут моя душа. Це - МОЯ рідна земля, я дорожу нею і готовий вгризтися в горло кожному, хто спокуситься на неї. Я ненавиджу росію (в узагальненому понятті) в тому вигляді, в якому вона зараз є по відношенню до України. Знахабнілий агресор, який займає "пів глобусу", але йому все "мало", який вдерся в наш дім, відтяв наш Крим, частину Донбасу і хотів "ще"... І якби не відважність українських патріотів, то хто зна... "Руки" агресора залиті кров’ю тисяч наших земляків, а він продовжує своє... Ненавиджу!.. І, не уявляю, скільки десятиріч має пройти, щоб таке ставлення до "сусіда" змінилося! Не дивно, що при згадуванні будь-якого росіянина, в мене, в першу чергу, виникає зневага, а вже потім, коли мозок заспокоється, я "фільтрую" його на "хорошого" чи "поганого".

В той же час, у мене, як і в багатьох з нас, в росії є родичі: двоюрідні, троюрідні дядьки, тітки, брати, сестри, племінники. Одні з них - прості роботяги на заводі, інші - пропрацювали все життя в колгоспі на фермі, заробляють, як і ми, собі на хліб тяжкою працею. До речі, тільки уявіть собі: ті, що живуть в селі, як і всі їх односельці (Бєлгородська область), розмовляють на "суржику": російсько-УКРАЇНСЬКОЮ мовою! Всі вони - звичайні прості росіяни. І ніхто з них не брав до рук автомат. Військових чи найманців серед них немає. На Україну вони не нападали. Донедавна ми частенько їздили один до одного в гості, родичалися... А потім почалась війна... Все обрубалося. Але вони ні грама не винуваті в цій війні! Вони всією душею з нами, переживають за нас. То що ж, накажете мені відмовитись від своєї російської рідні, приєднавши і її до катів-загарбників?!

А може, не варто всіх узагальнювати, стверджуючи, що ВСІ росіяни - загарбники. Як приклад: Борис Нємцов - теж росіянин, але викликав у нас глибоку повагу. А які полярно протилежні почуття виникають у нас від російських прізвищ путін, жириновський і тому подібних?.. То ж бо... Не можна ВСІХ "під одну гребінку". Кожного оцінювати по його конкретним справам.

Нажаль, ми ніяк не зможемо поміняти свого знахабнілого сусіда, "перенести" його географічне положення якнайдалі. Тому хочемо ми, чи ні, нам доведеться з ним жити й далі.

Колись таким же кривавим тираном була для нас Німеччина. Але минули роки, все змінилося. Сьогодні ми вже не заперечуємо, щоб наш Артем Кравець грав у футбол в Німеччині і навіть пишаємось ним, як нашим гравцем у Бундеслізі!

Ми не обурюємось щодо молодого українця Олександра Зінченка, який грає в російській "Уфі" і зовсім не проти, що він гравець нашої національної збірної.

Рано чи пізно (вірю, що "рано"!) путінському режиму прийде кінець, а з цим і війна скінчиться. І нам все одно доведеться якось налагоджувати стосунки.

Сергій Ребров зіграв, цитую його, "зі своїми друзями, з якими постійно підтримує стосунки..." Так що ж в цьому негативного? Далі його слова: "Я, як і весь український народ, вкрай негативно ставлюсь до окупації території нашої країни". Гідна відповідь, яка розвіює всі сумніви.

Те ж стосується і гравців. Тут приведу у приклад один з коментарів користувача сайту: "Каждому свое. Осуждать его не буду, он хозяин своей жизни".

Виходячи з викладеного, щодо вкрай негативної реакції деяких вболівальників на гру С. Реброва поруч з росіянами та на перехід українських гравців до російських клубів виникають питання: може слід відокремлювати футбол від політики та війни і не варто звинувачувати нашого тренера-патріота та гравців в якомусь "зрадництві"? Можливо, футбол якраз і є тим з’єднувальним місточком, шляхом до примирення, адже війна колись-таки скінчиться?..

А може все ж таки й не варто цього робити (хоч на час війни)? Бо то й діло, на згадку відразу приходять хлопці в сирих окопах, над якими свистять кулі та снаряди. Тисячі загиблих, сльози матерів...

Хтось мені скаже: "Сам собі протирічить". Так і є: подвійні, суперечливі виникають почуття...