Чому я не люблю донецький "Шахтар".

            Моя не любов (ненависть) до "Шахтаря" розпочалася у 2004 році. Хоч я фанат "Динамо" Київ з 1982 року, але це не заважало і не заважає мені підтримувати, вболівати за інші українськи клуби у єврокубках.

Якщо брати до уваги радянськи часи, то і тоді я вболівав за всі команди СРСР у Єврокубках, окрім московського "Спартака".

Це був наш футбольний ворог. Це були дві різні футбольні системи, різні погляди на футбол, тощо. Отже я ніяк не міг вболівати за "Спратак" і щоразу радів їхнім невдачам на Єропейський арені. Інші радянські команди я завжди підтримував в іграх на Єврокубки : московське, мінське та тбиліське "Динамо", "Торпедо", "Дніпро", "Жальгіріс", "Металіст" та інші команди що представляли ту, неіснуючу тепер країну. З донецьким клубом дещо інша історія. Спочатку я вболівав за них, як і за інші українськи команди і завжди радів їхнім перемогам, та засмучувався після їхніх поразок. Я пам"ятаю свої відчуття, коли у першій своїй Лізі Чемпіонів донеччани (у 2000 році) програли на виїзді лондонському "Арсеналу" 3-2. Це було горе не лише гравців донецького клубу, але й моє горе. Це ж треба так, вести в рахунку 2-0, та програти 2-3, пропустивши третій м"яч на останніх хвилинах гри. Також радів їхньому чудовому виходу в группу Ліги Чемпіонів, коли донеччани програли перший матч вдома 0-1 чеський "Славії", але на виїзді зуміли виграти 2-0 завдяки голам Воробея та Ателькіна. Пам"ятаю в який захват мене привів чудовий гол Андрія Воробея на виїзді у ворота "Лаціо". Чудовий удар у самісіньку дев"ятку та мій несамовитий крик радості. А гол Геннадія Зубова у ворота празької "Спарти" ? Це ж витвір мистецтва))) Я навіть порадів за них, коли вони вперше стали Чемпіонами України у 2002 році під орудою Невіо Скали. Хоча, на мою думку, кияни, маючи перевагу по очках у турнірній таблиці, не мали права так розтринькати свою перевагу. Але були на те поважні причини - їх морально підкосила смерть Валерія Васильовича Лобановського. Ніколи в житті я не мав нічого поганого проти всіх тренерів "Шахтаря". Ані Бишовець, ані Яремченко, ані Невіо Скала, ані Бернд Шустер, і тим більше Віктор Прокопенко - ніколи в житті не викликали в мене жодних негативних емоцій по відношенню до них. Завжди ставився до цих людей із повагою, поважав їх як достойних суперників. Все змінилося у 2004 році. В той день я був вдома. По ТРК "Україна" , здається о 12:00, розпочалася трансляція прес-конференції президента "Шахтаря" Рината Ахметова на якій він мав представити нового головного тренера свого клубу. І ось, після короткого вступного слова, Ринат Ахметов оголошує про те, що новим тренером "Шахтаря" став Мірча Луческу. "Ну що ж, Луческу так Луческу" - подумав я, нам без різниці у кого вигравати))). Трохи більше ніж півроку до цього, він із своїм "Бешикташем" переміг у двоматчевому протистоянні київське "Динамо" у матчі Кубку УЄФА. Більше мені його прізвище нічого не говорило. Ні, звичайно ж я знав, що є такий тренер, але за його роботою я ніколи не слідкував і про його тренерські здібності мав досить опосередковане уявлення. Першою ластівкою, першим дзвіночком, що стурбував мене, була його заява відносно того, що Президент ФФУ та Президент "Динамо" Київ рідні брати, і тому, мовляв, кияни мають певну перевагу, адже судді завжди будуть їм допомагати. Я хотів апелювати Мірчі Луческу. Тим , що Г.М.Суркіс не сам себе призначив на посаду голови ФФУ, а його обрали. Обрали голосуванням. За нього проголосували більше людей, ніж за його конкурентів. Що тоді мав зробити Ігор Суркіс? Скласти з себе повноваження Президента клубу, бо його брата було ОБРАНО Президентом ФФУ ??? Але Мірча вже розворушив мурашник і ... пішло-поїхало. Наступним моментом моєї зневаги до цього тренера стало те, що після матчу в Донецьку 7 листопада 2005 року, який кияни виграли 1-0 (гол забив Сергій Ребров), Мірча Луческу виступив з ганебною промовою у якій в поразці своєї команди звинвуватив кого? Ну звичано же арбітрів. Мовляв вони ще в першому таймі повинні були прогнати з поля динамівця Клебера. Все це він говорив з вказівкою в руках, показуючи на екрані монітора нарізку моментів, в яких, на його думку, арбітр судив не правильно. Це було дуже дивним тому, що на післяматчевій прес-конференції він не мав жодних претензій до суддівства, а все це вилізло на поверхню вже наступного дня. Ну і надалі ці його кидання шапкою до землі і крики "Браво Федерація!" аж ніяк не сприяли тому, щоб моя думка про цю людину якимось чином змінилася. Саме з того часу протистояння на футбольному полі почали переходити у іншу площину. Якщо до цього команди билися виключно на полі, у чесній боротьбі, то після всього того що я нивів вище, ігри почали проходити у якійсь надто нервовій атмосфері. Футболісти стали більше апелювати до арбітрів, більше стало грубощів на футбольному полі. Матчі поступово стали перетворюватися на битву гладиаторів. Винуватцем цього я вважаю саме Мірчу Луческу. Він завжди був всім невдоволеним. спочатку його не влаштовували українські арбітри і він, разом із Президентом "Шахтаря", стали ініціаторами того, щоб дозволили матчі Чемпіонату України обслуговували іноземні арбітри. Потім і це йому не сподобалося, бо , на його думку, ФФУ мало вплив і на суддів-іноземців, і тому вони також допомагали "Динамо" Київ. А ще мене дуже гнітило те, що після невдалих матчів він завжди критикував українських футболістів. Він ніколи поганого слова не сказав про своїх улюблених бразильців, завжди у поразках в нього були винні українські футболісти. Він критикував їх привселюдно, на кожній післяматчевій прес-конференції. Весною 2009 року я поїхав у Київ на матч півфіналу Кубку УЄФА "Динамо" - "Шахтар" . Квитки на матч я придбав за тиждень до цього, вистоявши кілометрову чергу біля стадіону "Динамо" імені Лобановського. Звісно я бажав перемоги своєму улюбленому клубові. До перемоги у Кубку УЄФА залишалося зробити всього один крок. Переживав за підсумок пртистояння як ніколи. Нажаль не склалося. Приблизно в ці роки почалася суддівська вакханалія у справі допомоги футбольному клубу "Шахтар". Судді у матчах Чемпіонату України не бачили гру рукою Даріо Срни у своєму карному майданчику, не звертали увагу на грубощі бразильців (якими славилися майже всі, а особливо Фернандіньйо). В 2010 у травневому донецькому матчі з "Динамо", коли команди, за декілька турів до кінця, мали однакові шанси на перемогу у чемпіонаті - судді нагло засудили киян не призначивши пенальті за відверту грубість шахтарів , та зарахувавши гол у ворота киян, коли донеччани відверто порушили правила. Пізніше буде сумнозвісний арбітр Вакс, котрий незаслуженно вилучив Гармаша, тощо... Цей матеріал я пишу під акомпанемент матчу "Шахтар" - "Шальке", в якому я вболіваю проти донецького клубу. Все вищенаведене відбило у мене бажання вболівати за цю команду. Мої знайомі часто дорікають мені, чому я не вболіваю за "Шахтар" ? Це ж українська команда. Не можу ! Не буду! Доки команду тренує команду така "людина" як Мірча Луческу, доки гравці цієї команди будуть себе так поводити на футбольному полі, як їх навчив цей тренер - я за цю команду не буду вболівати ніколи. Нещодавно я згадував протистояння в матчах Чемпіонату СРСР між киянами та московським "Спартаком". Як я писав на початку, цю команду я також не любив. Але якщо мене хтось спитає : "Кого ти більше поважаєш той "Спартак" чи теперішній "Шахтар"? , то я відповім ... Спартак!

P.S. фінал кубку УЄФА 2009 р. між "Вердером" та "Шахтарем" я дивився. Бажав перемоги гравцям бременського клубу. Після закінчення матчу я без емоцій дивився церемонію нагородження. Єдині люди, за котрих я трохи радів - це вболівальники донецького клуба. Я думав, як їм зараз добре. Які гарні відчуття вони зараз переживають. Крім того у мене є багато знайомих, які вболівають за "Шахтар". До цих людей я ніяких негативних емоцій не відчуваю. Я поважаю їх вибір. З деякими фанами "Шахтаря" , мешканцями донеччини, я неодноразово сидів за столом під час наших передматчевих паті у Києві, коли я приїжджаю у столицю України на матчі українського супер-дербі. Це чудові хлопці та дівчата. У нас прекрасні відносини.