Синьо-білий прапор в крові, або як ми їздили на матч із "Галактікос"

- У своїх попередніх постах я вже розповідав як я вперше з"їздив на матч Ліги Чемпіонів. Як почав організовувати поїздки пізніше. І ось настав сезон Ліги Чемпіонів сезону 2004-2005. Ми вже відвідали матч "Динамо" - "Байєр" .

- А тепер настала черга домашньої гри з "Реалом". Командою, яку в той час називали не інакше як "Галактікос".

- Матч повинен був відбутися 3 листопада. Як завжди, я мав потурбуватися про квитки на матч. Це було моїм обов`язком, який я сам поклав на себе і завжди неухильно виконував це. Необхідно відмітити, що цього разу поїхати зі мною на футбол зголосилося аж 64 чоловіка. Такої шаленої кількості дзвінків на свій мобільний та домашній телефони я не відчував ніколи. Перш за все потрібно було попіклуватися про транспорт. Автобус "Ікарус", що возив нас на "Байєр" вміщує 46 чоловік. Потрібно було ще розмістити 18. Без проблем знайшовши мікроавтобус "Мерседес Спрінтер", я безпосередньо зайнявся придбанням квиткив.

- За дві неділі з хвостиком до цього матчу я зробив спробу зателефонувати тій самій жінці з офісу ФК "Динамо" Київ, котра продала мені квитки на матч із "Байєром". Нажаль весь час номер був зайнятий, а коли виклик все таки проходив то ніхто слухавку не брав. У моєму улюбленому (на той час) журналі "Футбол", мій улюблений (на той час) Артем Франков написав, що квитки поступлять у продаж у вівторок 19 жовтня. І хоч у цей саме день мав відбутися матч між цими командами у Мадриді і я ризикував пропустити його, я всеж-таки вирішив поїхати за квитками у Київ. Я наче знав, відчував, що обовязково потрібно купувати квитки у перший день коли вони зявляться у продажу. Ніби в воду дивився. Чому ви зрозумієте пізніше.

- І ось 19 жовтня, маючи в кишені чималеньку на той час суму грошей, бо мене ще попросив купити 10 квитків мій друг Ігор Мандрик, я нашим ранковим "Подільським експресом" відправився у столицю за квитками на матч. 64 квитки для своїх людей я мав придбати по 40 гривень. Ігор дав гроші на 10 квитків по 70 гривень.

- Я не зможу словами описати свого розчарування від картини, котру я побачив коли вийшов із станції метро "Палац спорту" і повернув голову у бік кас стадіону "НСК Олімпійський". Від побаченого я запанікував. Такої черги я ще не бачив ніде і ніколи. Я побіг у бік стадіону, сподіваючись чимшвидше дістатися до кас та зайняти чергу, щоб ніхто не встиг ще раніше мене. Коли я пробігав повз вулицю Саксаганського, із неї вийшов якийсь хлопчина.Побачивши чергу і мене, пробігаючого повз нього на шаленій швидкості до кас, він і собі побіг. І ось так, змагаючись один із одним, ми разом прибігли до місця призначення. Я мало не заплакав від побаченого і запанікував ще більше. Хвіст черги тягнувся у напрямку вулиці Червоноармійської майже до станції метро "Республіканський стадіон". Мій годинник показував майже 10 годину ранку, але каси стадіону ще не відчинялися. У черзі говорили про те, що вони мають відчинитися рівно о десятій ранку. Десь приблизно о пів на одинадцяту по черзі прокотився гул, що каси нарешті вже запрацювали. Я простояв до дванадцятої дня і черга, хоч і помалу, але просувалася вперед. Від людей я почув що каси працюватимуть до 18:00 і я дуже переживав, що не встигну придбати квитки. А тут ще Ігор Мандрик щопівгодини дзвонив на мобільний із своїми запитаннями. Це дратувало мене ще більше.

• Весь цей час я дзвонив із мобільного в офіс до тієї жінки. І ось пощастило. Хтось підняв слухавку і я тримтячим голосом попросив покликати Людмилу Дмитрівну.
• • Я слушаю Вас, - відповіла мені слухавка.
• • Людмила Дмитриевна, это Андрей. Президент фан-клуба "Динамо" из Хмельницкого! Помните я приезжал к Вам со Славиком из спортивного общества "Динамо" и вы мне в офисе продали билеты на матч с "Байером" ?
• • Да, Андрей.
• • Я сейчас в Киеве, приехал за билетами на матч с "Реалом". Вы не могли бы мне помочь?
• • Конечно. Приезжайте.
• Ледве опанувавши себе від неочікуванно звалившогося на мене щастя, і, про всяк випадок, зберігши за собою ту чергу де стояв я швиденько помчав до метро і поїхав на стадіон "Динамо" в офіс футбольного клубу. Біля кас стадіону "Динамо" також були невеличкі купки людей. Виявилось, що і тут продають квитки на матч. Але черги були значно меншими. Я пішов до стоянки, де був прохід і можна було пройти в офіс. Але охоронець на вході біля стоянки не хотів мене пропускати. Я йому двічи чи тричі розповів що мене запросила Людмила Дмитрівна, людина яка відповідає за продаж квитків в ФК. Я стояв біля охоронця і пробував ще і ще дозвонитися до Людмили Дмитрівни, але цього разу мені це не вдавалося ніяк. Аж ось на вході з`явився, я так думаю, начальник служби охорони. Я звернувся до нього з проханням допомогти. Він ще раз уточнив у мене хто я і пішов в офіс. Хвилин за 15-20 до охоронця по рації звернулися і він, уточнивши в мене чи знаю я куди йти, пропустив мене на теріторію. Я швидко пішов в бік офісу.
• В холлі офісу Футбольного клубу знаходилось ще декілька чоловік, як я зрозумів таких же як я. Один був із міста Суми, другий із Чернігова, ще один із Одеси. Той що з Чернігова виявився найбільш комунікабельним та балакучим і ми, сидячи на стільцях, коротали з ним час за ромовами про наші поїздки на футбол. Сумчанин вже пішов за квитками, одесит чекав своєї черги. Мій новий знайомий запитав у мене чи є у мене офіційна заявка. Я відповів що не маю, і навіть не знаю що це таке. Він показав мені свою і я, попросивши у чергового на вході листок паперу і ручку, швидко написав заявку за зразком який мені люб`язно показав мій коллега. Ось вже настала черга чернігівчанина.
• Я залишився один в один в щасливому очікуванні своїх квитків. За декілька хвилин мій новий друг, сяючи від щастя вийшов із офісу і я піднявся, щоб пройти за своїми квитками. В цей саме час я побачив, як Людмила Дмитрівна в оточенні, мабуть, своїх колег вийшла із офісу, і пройшовши повз мене вся їхня компанія погрузилася у джип "Мерседес" і кудись поїхала. Я стояв і не міг сказати ані слова. Що мені робити? Начальник охорони сказав, що він не знає куди вони поїхали і як скоро повернуться. Я став чекати, але цей дядечко люб`язно попросив мене покинути приміщення. Мовляв, коли вони повернуться, тоді я зможу знову зайтиМовляв, коли вони повернуться, тоді я зможу знову зайти.
• Перебуваючи у цілковітій невідомості відносно квитків на футбол, я вийшов на вулицю та пішов до кас стадіону "Динамо". Як я вже казав, черги тут були значно менші і я, обравши віконечко до якого було найменше людей, всього 5 чи 6 чоловік зайняв чергу та став розглядати оголошення на вікні каси, яке сповіщало про те, які квитки в який сектор та ряд продаються там. Я вже визначився з квитками які буду купляти для себе і набрав мобільний Ігоря, щоб запитати у нього які квитки купувати для нього. Почувши про те яка можливість є для купівлі квитків по 70 грн. Ігор відмовився. Його не влаштували сектори і ряди. Він сказав мені, що через декілька днів хтось із його друзів буде в Києві і придбає квитки такі які вони хочуть. Коли настала моя черга, то виявилось що набрати 64 квитки в один сектор я не можу. Тому я розділив на дві частини. Взяв 46 квитків у 15 та 16 ряд 24 сектору верхнього ярусу, та 18 квитків у 8 ряд 4 сектору нижнього ярусу. Коли, розрахувавшись із касиром, та простягнувши їй у віконце пакет із коробкою хмельницьких цукерок та пляшкою хорошого коньяку, квитки опинилися в мене в руках, я був на сьомому небі від щастя. Годинник показував 17:00.
• Настав той день коли ми мали відправитися у подорож на матч. Як завжди збір було призначено на 10 ранку біля стадону "Поділля". Рівно о десятій я з братом дружини Михайликом та водієм "Ікаруса" під"їхали до місця призначення. Ще за пару хвилин туди ж під"їхав "Мерседес-Спринтер".
• 64 щасливчика вже очікували мене. Серед них були провірені часом, загартовані поїздками зі мною на футбол, пивом та горілкою мої друзі. Це найкращий друг Серьога Шимков, друзі-колеги, котрі завжди їздили зі мною Вадик Калиниченко та Вова Євдоченко, друзі з якими познайомився у попередніх поїздках Сергій та Валерій Трокай, шкільний друг Юра Войтюк, земляки Вова Серветник та Вася Гнідко, а також інші мої колеги в високих офіцерських званнях Олександр Анатолійович, Андрій Миколайович, Борис Олександрович, Василь Миколайович.
• Діма Іванов, прапорщик із раковської дивизії, показав мені той самий чудовий біло-синій прапор, що він власноруч пошив ще на матч із "Байєром". Тільки він був вже ще більш вдосконалений. Тепер на ньому були нашиті літери ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ і цифра 12. Це було символом того, що ми є дванадцятим гравцем нашої улюбленої команди. Ми всім гуртом зайшли на наш стадіон, розсілися на трибуні і на фоні цього прапора сфотографувалися. А потім всі погрузилися в автобуси. Я розділив людей которі мали сидіти у 4 секторі, посадив їх у "Спринтер" та роздав всім квитки. Всім іншим я видав квитки і ми розташувалися в "Ікарусі". Вікна автобуса були прикрашені прапорами та шарфиками "Динамо" Київ. Близько одинадцятої години ми вирушили у Київ.
• По дорозі мене мало не розривали на шматки із пропозиціями випити по сто грам. В цей раз тут вже були всі мої знайомі. І кожен кликав мене до себе, щоб випити зі мною по сто грам. Я вкотре терпляче всім пояснював що до матчу не п`ю ніколи. І навіть слова деяких захмілілих знайомих: " Что, даже за "Динамо"Киев не выпъешь? ", не могли заставити мене порушити свої принципи. Як завжди по дорозі ми часто зупинялися, бо від випитого пива та горілки всі люди майже щопівгодини хотіли в туалет. Під час однієї із зупинок, вже на Житомирьский трасі, ми зупинилися і я побачив що неподалік стоїть бус із хмельницькими номерами. Не встиг я подумати, що хтось із наших земляків також їде на футбол, як почув що хтось голосно кричить "Дядяя Андрееееей!!!". Я побачив як на зустріч мені, радісно розкинувши руки, біжить Денис Мандрик, син Ігоря. Ми обійнялися.
• • А папа где, Денис ?
• • Та они там в автобусе, выпивают...
• Я підійшов до їхнього буса. До мене вийшов Ігор. Він був лише трохи випивший. Ігор розказав, що шкодує про те що відмовився від того, щоб я придбав йому квитки. З його розповіді я дізнався, що побачивши цей шалений ажіотаж, після першого дня продажу квитків, всі квитки наступного дня було вилучено із кас, терміново були виготовлені нові квитки. З більшими цінами. Ціни 20 і 40 гривень вже не було зовсім. Ті що коштували 40 в новому вигляді стали 70 грн., а ті що були по 70 гривень - стали по 100. І їхній друг, що купував їм квитки за декілька днів після мене, купив їм ще гіршій сектор, ніж пропонував я, і по ціні 100 гривень. Бо вибору вже просто не було! Так сказав Ігор.
• Як завжди, припаркувавшись на бульварі Лесі Українки, я, за традицією, нагадав всім що від`їзд після матчу орієнтовно опівночі, максимум о пів на першу ночі. Вкотре нагадав всім орієнтири: як знайти бульвар Лесі Українки після виходу із стадіону та місце стоянки нашого автобуса, адже буде темна ніч і не всі зможуть правильно зорієнтуватися. Поблукавши Хрещатиком із своєю звичною компанією, ближче до 21 години ми прийшли на стадіон та зайняли свої місця. Трибуни поступово заповнювалися. Заповнювався і наші два ряди , і я уважно спостергав за тим, чи всі мої люди прийдуть на трибуну.
• Коли вже до початку матчу залишалися лічені хвилини, я побачив як Діма Іванов із ще одним хлопцем, проходили по сходах шукаючи свої місця. Видно було, що їм важко розібратися в рядах. Я піднявся та повз всіх пішов їм назустріч, щоб допомогти. Побачивши їх, я злякався. Обидвоє мали жахливий вигляд. Синці під очима, розпухші губи та сліди запеченої крові на обличчях. Діма повідомив мені, що іх побили на Майдані фани "Реала". Уточнювати деталі не було часу, тому я хотів завести їх на місця. Але Діма сказав, що потрібно повісити прапор. Ми спустилися вниз, до огорожі-парапету 2-го ярусу. Я допоміг Дімові закріпити наш прапор. Великі червоні плями були на цьому біло-синьому полотнищі. То була їхня кров. Після цього, під звуки гімну Ліги Чемпіонів, я провів їх на місця.
• То був чудовий матч. Наші улюбленці, після голів Юссуфа та Верпаковскіса, біля трибуни на якій сиділи ми, вже у першому таймі повели 2-0. Але "Галактікос" є "Галактікос". Швидко опанувавши себе, грізні зірки мадридського клубу прийшли до тями і ось уже Рауль скорочує рахунок. А потім Ель-Каддурі у нашому штрафному майданчикому збиває "Зубастика" Роналдо і Луїш Фігу з пенальті зрівнює рахунок. І хоча у другому таймі у нас був шикарний момент Верпаковскіса і ще був момент, коли суддя міг призначити пенальті за порушення, коли звалили з ніг того ж таки Маріса, слід відзначити, що підсумок гри абсолюнто закономірний.
• Після матчу , як завжди, я намагався зібрати всіх. Ті люди, котрі їхали у "Спринтері" зібралися швиденько і виїхали опівночі. Своїх я ще очікував більше години. Як завжди мені прийшлося повертатися за 2-3 чоловіками. Як завжди знаходив їх у наднетверезому стані біля стадіону. Тобто все відбувалося так як я вже до цього звик. Коли вже було майже півдругого ночі, я ще і ще раз переконавшись що всі 46 чоловік сидять в автобусі, дав водієві дозвіл вирушати на Хмельницький. Той чолов`яга похилого віку бурмотів собі під ніс, що більше ніколи в житті не повезе фанатів на футбол. Що він і цей раз не хотів їхати, маючи гіркий досвід поїздки на "Байєр". Я мовчав. Мені не було що сказати йому в своє виправдання. В автобусі майже всі спали. Всі були надто стомлені від пережитих емоцій та випитого спиртного. Не спало лише декілька чоловік. Це були мої друзі. Я дістав із своєї сумки пляшку горілки та пару бутербродів і покликав їх в кінець автобуса, на задню площадку. Ми на чотирьох розпили цю пляшку. Тихо, щоб не розбудити інших, коротенько обговорили підсумки матчу, та повсідалися на свої місця.
• Водій автобуса більше всіх артистів,мабуть, любить Вєрку Сердючку. Принаймні всю дорогу до Києва і назад грала касета із записами пісень цієї (цього) співачки (співака). Під пісню "Харашо, всьо будєт харашо, всьо будет харашо я ето знаю..." я спробував задрімати. Я був впевнений, що все в нас буде "ХАРАШО". Тоді я ще не знав, що менше ніж за двадцять днів в нашій країні розпочнеться Померанчева революція. І "завдяки" їй я не зможу поїхати на матч із "Ромою", хоча квитки будуть в наявності і бус буде вже замовлено.
• Але то вже зовсім інша історія...
• P.S. матч у Мадриді я не бачив, бо в цей час потягом повертався додому, і про його результат, 1-0 на користь Мадрида, мені сказали по телефону.
• P.S.-2 наш закривалвлений прапор під час трансляції було добре видно. А ще, хтось із хмельничан, що сиділи під нами у нижньому ярусі, сфотографували його. Про це мені повідомив Ігор Мандрик. Він же допоміг знайти цю людину і мужчина подарував мені це фото. Я, у свою чергу, подарував його Дмитрику Іванову. Все-ж-таки це його прапор. І на ньому була його кров.
• P.S.-3 фан-клубу "Динамо" Київ у Хмельницькому немає і не було ніколи. Я лише мріяв про його створення. Але на це потрібен час. А в мене його не вистачало. Тому це так і залишилось нездійсненною мрією. А назвав я себе Президентом Фан-Клубу Динамо Київ ще під час того, коли вперше купував квитки в офісі у Людмили Дмитрівни. Для солідності))) Для того, щоб вона не відмовилася продавати мені квитки.
• P.S.-4 в день матчу 100-гривневі квитки у спекулянтів продавалися по 100 доларів. Про це написав Франков у "Футболі".