Шокуюче інтерв’ю "Футбол 24" із Надією Навроцькою, шлюб якої із Анатолієм Тимощуком вже два роки невблаганно наближається до фінішу.
Вони здавалися ідеальною парою. Анатолій здобував усеможливі трофеї, робив блискучу футбольну кар’єру, а Надія не ховалася за спиною чоловіка. Вона розвивала власний бізнес і дбала про сім’ю – у 2010-му в подружжя народилися дві доньки. Життя у Баварії, Октоберфест, найвищі сфери футбольного суспільства.
Одного дня у Facebook дружини Тимощука з’явився пост, який перевернув абсолютно все. «Футбол 24» сконтактував із Надією. Результат нашої розмови перевершив усі, навіть найгірші припущення, і розвіяв будь-які ілюзії.
"Його адвокат представляла партію "Единая Россия"
Надіє, 19 квітня у вашому Facebook з’явився загадковий допис, який не всім дано зрозуміти одразу. Виникло тривожне передчуття, що слова про «підлого лицеміра» адресовані вашому чоловікові – Анатолію. Це дійсно так?
Сторінка у Фейсбуку – це особистий простір, в якому я маю право висловлювати своє щоденне почуття та враження. Кожен, хто читає мої записи, має право робити власні висновки, як, наприклад, це зробили ви. Тривожне передчуття виникає перед бурею, але бурю ви пропустили, опинившись у епіцентрі торнадо.
Що трапилося?
Влітку 2014 року розпочався процес розлучення у німецькому місті Штарнберг, я подала позов до суду на розірвання шлюбу. Процес триває і ще далекий від завершення через ігнорування та уникнення судового процесу іншою стороною. Для мене відкрилося інше лице Анатолія, інша сторона життя, яку він приховував протягом майже десяти років, завдяки постійним введенням мене та наших близьких, знайомих, друзів в оману. Одним з приводів позову щодо розлучення став його багаторічний зв’язок із громадянкою Росії, яка паралельно, до того ж, знаходилася у зв’язках з іншими відомими співвітчизниками. Ще однією причиною стали постійні втручання його матері, і найголовнішою було те, що я втомилася від поверхневого, інфантильного та егоїстичного відношення Толіка до мене і до сім’ї в цілому.
Але зовсім нещодавно, начебто, ніщо не віщувало бурі. Ви дали моїм колегам коментар про підготовку сюрпризу для Анатолія з нагоди його 37-річчя.
Мій коментар був правдивим і щирим, в чомусь іронічним, який треба було також читати поміж рядків. Місце святкування цього року було незвичним – це судове приміщення у німецькому місті, а серед запрошених гостей – судді, адвокати… Толік дійсно підготував свій День народження сам та за допомогою друзів з Російської Федерації зробив позов до мене з приводу наших дітей. Його адвокат представляла раніше партію «Единая Россия», а зараз може потрапити у Держдуму від партії «Справедливая Россия» та відома у справі з відібранням маленької дитини у дружини Олександра Кержакова.
Толік за допомогою цих адвокатів намагався обмежити мене в моїх материнських правах щодо виховання наших дітей. За рішенням німецького суду, тепер Толік має право двічі протягом тижня по кілька годин розмовляти телефоном з дітьми, хоча раніше, коли він міг дзвонити будь-коли, він не телефонував дітям по два-три місяці. Для дітей було б краще, якби батько був більш активний у спілкуванні з ними та брав більше відповідальності за власні вчинки у їхньому житті. За вікнами залу судових засідань був старовинний цвинтар, що час від часу наводило на певні роздуми щодо поточного статусу наших взаємовідносин
Що призвело до сумного фіналу? Чи намагалися ви для себе ґрунтовно проаналізувати ситуацію, з’ясувати причини?
У нас завжди були різні цінності в житті, різні пріорітети, ступінь відповідальності, моральне виховання, різне розуміння до ролей у житті. Коли ми були молоді, було легше закривати очі, намагатися бачити краще, але з появою дітей, коли вирішення певних питань потребує невідкладності, це вже стало неможливим. Дуже складно мені було приймати рішення за двох у нових обставинах: поява дітей, переїзд у новий будинок у Німеччині, переїзд у Санкт-Петербург, а також життя на два будинки. Толік нехтував та відсторонювався від моїх прохань до вирішення серйозних питань стосовно дітей та нашого побуту. Він погоджувався з усіма моїми пропозиціями, перекладав на мене всю відповідальність за пошук рішень та їх втілення. У певний момент це перейшло межу мого терпіння, а також стала неможливою довіра до людини, з якою було пов’язане моє життя з 15 років.
Можливо, ще є надія на те, що все налагодиться?
У мене більше немає ілюзії, є реальність, в якій надія не має сенсу. З’ясувалося, що ми живемо у різних вимірах та реальностях. За його словами, він живе у реальності, що правий той, у кого більше грошей. У моїй реальності правий той, хто дотримується принципів людяності та суспільно прийнятих норм моралі, керується добрими намірами, законами, вірою та любов’ю. І в кого достатньо сміливості і сили боротися за все це.
Що буде далі?
Далі у мене буде власне життя, наповнене любов’ю та піклуванням про дітей, моєю роботою, власними планами, метою, намірами, без патологічної брехні, маніпуляції, підлості та зрад. Найближчим часом буде боротьба щодо захисту дітей і моїх власних прав у оголошеній Толіком мені війні.
Нещодавно із своєю другою дружиною розлучився Олександр Шовковський. Нову сім’ю створив Сергій Ребров, а Олександр Алієв мав усі шанси стати героєм кримінальної хроніки за те, що, начебто, підняв руку на свою дружину і сина. Що відбувається із вчорашніми героями збірної України і кумирами нації? Це криза середнього віку?
Я не слідкую за іншими сім’ями. ЗМІ добре розповідають про голи, очки, секунди, але наскільки добре знає українська нація цих гравців збірної, як людей? Завжди складно сказати, що відбувається за зачиненими дверима. Наприклад, чи ставить суспільство запитання тим людям в Адміністрації Президента, яким спадає на думку ідея про те, щоб подарувати футболістам нагородну вогнепальну зброю? Можу з точністю сказати, що в спорті, як і в політиці, відсоток патології у психіці достатньо великий, в силу специфіки роботи, виховання, і навряд чи це можна назвати кризою середнього віку.
Часто у процесі підготовки батьками своїх ще маленьких дітей до футбольного життя безповоротно деформується психіка цих дітей. Особливо, коли дітям ставляться непосильні для їх віку завдання, або коли дітей сприймають як інструмент для власного збагачення, задоволення власних егоїстичних амбіцій та мрій. Без сумнівів, можна зробити з дитини профі у спорті, але часто батьки при цьому забувають, що їхнє першочергове завдання – виховати, перш за все, людину.
"Він робив однакові подарунки мені та іншій жінці"
За що ви завжди будете вдячні Анатолію Тимощуку?
За те, що він в тій чи іншій мірі знаходив якісь сили абстрагуватися та захищати мене від нападок та невдоволення невісткою з боку його матері. Вочевидь, тут є моя провина, що з народженням дітей я вирішила відчинити двері нашого дому з надією, що його мати вже як бабуся зможе порадіти за сина, коли бачитиме його не лише у ролі мого чоловіка, але й батька її онуків. Наразі зрозуміло, це було помилкою. Не можна пробачати тому, хто пробачення й не просить.
Як часто пригадуєте історію знайомства Надії Навроцької і Анатолія Тимощука? Вона у вас достатньо нетипова…
Згадую, здебільшого, саме тоді, коли про це запитують журналісти. Ситуацію нашого знайомства складно назвати нетиповою для того часу і віку, це було звичайне знайомство між підлітками, у часи, коли не було соціальних мереж.
Який період у вашому подружньому житті вважаєте найщасливішим?
Багато було жахливих та хворобливих моментів, як, до речі, і щасливих. Один з найстрашніших у моєму житті пов’язаний з тим, коли я приходила у лікарню до дітей. Кожен день, відчиняючи двері у відділення, з розумінням, яка висока вірогідність того, що когось з них можу не побачити живим. І в той самий час робити нелегкий вибір: залишатися з ними і не мати змоги поїхати в Україну, щоб попрощатися з батьком, який вмирає… Оскільки дітям я була більш потрібною… Три найзначущіші людини в житті опинилися у ситуації високого ризику і одночасно потребували моєї допомоги, уваги та підтримки.
Одні з найщасливіших моментів у моєму житті – коли я змогла забрати дітей додому з клініки, спостерігати, як вони дорослішають, кажуть перші слова, як вони змушують прокидатися мене вранці, і як надихають мене сьогодні своєю щирістю та любов’ю, жагою до пізнання світу.
Маргарита Січкар, екс-дружина Владислава Ващука, на запитання про причину розлучення відповідала, мовляв, Влад не встигає за мною, «друга половинка» також повинна працювати над собою. Даруйте, але у вас такого відчуття не виникало?
Ідеально, коли під час взаємовідносин розвиваються обидві сторони. Без цього неможливе повноцінне партнерство, інтерес та взаємозацікавленість.
Чим Анатолій вмів вас приємно здивувати?
У Толіка немає звички приємно дивувати. Звичайно, він може робити подарунки або приносити квіти, але, як з’ясувалося, він робив однакові подарунки мені та іншій жінці, а також однакові подарунки були у наших доньок та доньки цієї жінки, яка, до речі, має дуже схожу зовнішність із дитячими фото сестри Толіка. Хоча пізніше він підкреслював, що я маю бути рада, адже подарунки мені були більш ексклюзивними та коштовними.
Як він переживав болючі поразки?
Був засмучений, я намагалася його підтримати. Завжди прагнула демонструвати йому поразки не як завершення і кінець чогось, а як відкриття нових можливостей.
Знаю, що футболом ви не особливо цікавитеся. Чи багато зусиль доклав чоловік, щоб «підсадити» вас на цю гру?
Футбол мені цікавий більше не як спорт, а з точки зору організації бізнесу: механізми взаємодії, маркетинг, брендування, менеджмент і таке інше. Толік переклав на мене, зокрема, захист його інтересів при підписанні контрактів, стратегію і розробку у формуванні його публічного іміджу.
Ви пожили у багатьох містах – Луцьку, Донецьку, Санкт-Петербурзі, зрештою, Мюнхені. З того, що ви із донечками залишаєтеся у Мюнхені, роблю висновок: у Німеччині вам – найкомфортніше. Чим підкорила вас Баварія?
Вже 9 років ми живемо поза межами України, саме в Мюнхені народилися мої діти і прожили все своє життя. Тому Баварія стала домом і для мене. Звісно, тут природа чимось нагадує мені Волинь, Львів і Карпати разом взяті. Коли я з Віталієм Юрченком, представляючи інтереси Толіка, вчергове зустрічалися на перемовинах з керівництвом «Баварії» стосовно домовленості про контракт, Улі Хьонесс пожартував, що Мюнхен – це як центр Європи: куди не подивись, летіти у будь-яку європейську країну приблизно однаково - близько години. Оскільки Баварія стала центром життя та інтересів наших дітей, ми з Толіком купили будинок і планували наше життя саме тут після закінчення його футбольної кар’єри. Разом з тим, тут гарні умови для розвитку бізнесу, і що найважливіше для мене сьогодні, тут працює закон, який захищає права та свободи людей, і особливо дітей, що дає моїм дітям можливість бути максимально захищеними у цій оголошеній мені війні.
Тут у вас була можливість познайомитися із дружинами Нойєра, Лама, Рібері, Швайнштайгера та інших топ-зірок «Баварії». На тому ж Октоберфесті перетиналися, приміром. Хто з них справив на вас найкраще, а хто – найгірше враження?
Зсередини «Баварія» виглядає як сімейний клуб, тому подібні заходи відбувалися у атмосфері сімейного свята. «Баварія» докладає зусиль, щоб рідні та близькі футболистів мали змогу підтримувати команду і гравців у найсприятливіших умовах: на стадіоні організований спеціальний Player’s Lounge, кожен забезпечений абонементами на ігри у спеціальному секторі, а діти можуть провести час у «Клубі для дітей».
Якщо не секрет, чому ви не поїхали з Анатолієм, коли він повернувся у «Зеніт», а згодом подався у Казахстан?
Коли Толік перейшов у «Зеніт», ми з дітьми жили на два будинки. Старалися максимально часто проводити час у Санкт-Петербурзі поруч із Толіком, і в той же час, в Мюнхені паралельно відбувався наш переїзд у новий будинок, що також вимагало багато сил і часу. Для вирішення питань у Мюнхені ми підбирали час, коли Толік був на максимальний час відсутній у Санкт-Петербурзі, перебував на зборах чи у збірній.
Протягом двох сезонів у РФПЛ, ми з дітьми встигли зробити більше 20 перельотів. Ми разом з Толіком підбирали великий будинок у передмісті Санкт-Петербурга, орендували його на час дії контракту. Обирали такий будинок, в якому було б комфортно перебувати нашим дітям наступні два роки співпраці з «Зенітом». Я підбирала персонал для роботи у будинку, няню для зайнять з дітьми. Впродовж цього часу до нашого дому у Санкт-Петербурзі приїжджали батьки та родичі, наші друзі з України, Німеччини та США.
Вражає те, що сьогодні заради власної вигоди, свідомо і безпідставно Толік вводить в оману німецький суд, заявляючи про те, що ми ніколи не жили у Санкт-Петербурзі. Перед підписанням контракту з «Кайратом» Анатолій запитував мене про мою думку. Я вважала, що на той час його переїзд із Росії у Казахстан буде найкращим у ситуації російсько-українських взаємовідносин. Хоча я досі переконана, що Санкт-Петербург – це найкраще місто в Росії, з багатою історією, цікавою архітектурою та переважно з інтелігентними людьми, де в мене залишається багато друзів та добрих знайомих. Вже пізніше з’явився певний ризик, що, приїхавши у Казахстан, Росію чи навіть Україну, в нас не буде можливості повернутися назад, я не відчувала себе та дітей достатньо захищеними.
До речі, чи багато критики довелося наслухатись через те, що в України війна з Росією, а Анатолій – на російських хлібах?
Критика була, певною мірою - справедлива, але спрямована не лише на Толіка, який був такий самий іноземний робітник в Росії, як інші українці. Я маю на увазі те, що в цій критиці люди ставили запитання до української влади та власного майбутнього. Прості запитання: Що відбувається? Що робити? Як жити далі? Жити у певній невизначенності дуже складно. До речі, на ці запитання вони так і не отримали чіткої відповіді до сьогодні. У будь-який кризовій ситуації потрібен лідер, людина, яка має брати відповідальність, вміти розмовляти, слухати і діяти.
"Є певні люди, які доглядають за нашим майном у Донецьку"
Десь читав, що у Донецьку у вас залишилася квартира, а ще – розкішна колекція футболок відомих футболістів, з якими Анатолій обмінювався на полі. Яка доля цього добра? Чи не розграбували?
Є певні люди, які доглядають за нашим майном, і яким я сплачую власним коштом за їх послуги. Але найголовніше - це не майно, а ті приємні спогади та емоції, які пов’язані з Донецьком, які зараз не можна відтворити - відчуття дому, яке з’явилося колись вперше у нашому житті саме в Донецьку.
А ще сім’я Тимощуків прославилася тим, що колекціонувала стародавні ікони. Скільки їх у колекції і яка - найдревніша?
Колекція складається більше, ніж з 200 ікон. Зараз ситуація складається так, що в суді Толік приховує усіляке існування ікон. Думаю, що мені доведеться доводити їх наявність, справжню цінність та місце розташування.
Чи відчували Божу ласку, яку пов’язували саме з колекціонуванням ікон?
Я розглядала колекціонування ікон лише з точки зору того, що це унікальная спадщина української культури, яку, якщо є змога, треба зберегти для майбутніх поколінь.
Колись трапилася скандальна історія, пов’язана із ізраїльським сайтом, який використав фото дружин збірної України (серед яких були і ви), супроводжуючи його написом «Євро-2012 забезпечить усіх повіями». Ви подавали до суду? Чим усе закінчилося?
Якщо я не помиляюсь, там було розміщене фото, яке ми готували для підтримки наших чоловіків перед виступом у Німеччині в 2006 році. Після того, як вийшла ця публікація, потрібно було миттєво реагувати, тому за допомогою юристів, власним коштом, ми домоглися того, щоб цю статтю вилучили. То була приватна справа, але я вважаю, що держава також має піклуватися про свій імідж у ЗМІ і докладати відповідних зусиль. Окрім того випадку, було кілька історій, коли ми за допомогою юристів домоглися вилучення чи виправлення інформації стосовно Анатолія у різних міжнародних виданнях, здебільшого - «жовтої преси».
З ким із «футбольних» дружин підтримуєте товариські стосунки?
Коло мого спілкування не залежить від рівня футбольної майстерності чоловіків моїх знайомих.
Вашим донькам-двійнятам – по 6 років. Ноа і Міа. Звідки такі оригінальні імена?
Одну доньку ми назвали Ноа Маріа Анатоліа, а другу - Міа Маріа Анастасіа. Ноа (що означає «рух») була дуже активна, а Міа достатньо спокійна, на відміну від сестри. Обом донькам ми додали однакове друге ім’я – Маріа. А третє ім’я дали на честь сімейного лікаря та найближчої до дня народження святої за церковним календарем.
А сейчас футбол часть шоу бизнеса. Развод это шоу.