Микола Миколайович не особливо любить спілкуватися з пресою. Першим ділом відповідає: «Про мене все у Вікіпедії написано. Про що ще розповідати?» Хоча виявляється, що історій у екс-гравця «Зорі», «Динамо» і «Прикарпаття» достатньо. Тут і про молодого Леоненка, і про жорсткого Лужного, і про субординацію в колективі.
Коли домовленість все ж досягнуто, на заваді стає інша перешкода — матч чемпіонату Івано-Франківська. Хоч Зуєнку в середині жовтня виповнилося 44, однак він є незмінним капітаном аматорського «Легіону», що займає другу позицію у першості міста. Так і спілкуємося на лавці поруч з полем в оточенні партнерів Миколи Миколайовича. Часу критично не вистачає, і у керівництва команди зникає терпіння — годі балакати, треба виходити на поле. Зуєнко встигає розповісти про свій рекордний автогол у матчі з «Шахтарем», тренерський талант Віктора Колотова, молодого Сергія Нагорняка і поспішає зайняти позицію у центрі захисту «Легіону». На мить повертаюся у старі-добрі 90-ті. Антураж той же — в обороні непрохідний Зуєнко, ми в Івано-Франківську, не вистачає лише магії двоярусного «Руху».Ляпаси від Ращупкіна, гордість на автобусі, стратег Носов
— Ось так по неділях граємо на першість міста, — розпочинає розмову Микола Миколайович. — Команда у нас називається «Легіон». Я виступаю за неї вже п’ять років. Ми стабільно стаємо кращою командою Івано-Франківська. Лише цього року йдемо другими. Моя основна робота не пов’язана з футболом — працюю у автомобільній сфері. Так склалося, що у спорті не залишився.
— У вашому місті зараз грає команда другої ліги «Тепловик». Це єдиний професійний клуб Івано-Франківська. Слідкуєте за його грою?
— Чесно, не вистачає часу. Робота багато забирає і ще жодного разу не ходив на «Рух», щоб підтримати «Тепловик». Матч традиційно розпочинається о 17:00, а я працюю до 19:00. З роботи не вирвешся.
— А як із «Динамо»?
— Ну це зрозуміло. Постійно слідкую по телебаченню. Хоча того запалу не відчуваю, просто спостерігаю за футболом зі сторони.
— У «Динамо» ви потрапили згодом, а спочатку був рідний Луганськ, де ви розпочали займатися футболом у відомого в місті тренера Юрія Ращупкіна. Якою є ваша історія знайомства з футболом?
— Почалося з того, що я навчався у другому класі, а згодом потрапив у школу олімпійського резерву. У ті часи здавали такі собі екзамени у вигляді нормативів. Тепер їх не здають. Я пройшов це тестування і потрапив у спецшколу. Далі постійно зростав — юнацька збірна України, потім збірна СРСР. У 17-річному віці дебютував у другій союзній лізі. Щодо Ращупкіна, то він дав всім своїм учням чимало у плані психології. Інколи бували ляпаси від тренера. Словом, не було поблажок. Юрій Миколайович був для нас, як батько. Хотів виховати підопічних, як належить. Сподівався, що виросте щось путнє. Як мінімум, я та Андрій Нікітін грали у елітному українському дивізіоні. Ращупкін казав: «Якщо хоч один з 20-ти вихованців потрапить у дорослий футбол, то це для мене вже нагорода».
— Вам методи тренера були до душі?
— Точно не зашкодили. Так, він кричав, але результат був і я згадую Ращупкіна із вдячністю. Наприклад, у школі олімпійського резерву нас на три місяці у спортивний табір забирали. Зараз такого, здається, не буває. Літа у нас не було. Жили по троє в одному будиночку. Все, що мали — цю хатку і поле… Одна сім’я. І нічого, вижили. Не в останню чергу завдяки методам Ращупкіна.
— Якими були ваші відчуття, коли дебютували за «Зорю» у 17-річному віці? В команді було багато досвідчених гравців.
— Сказати, що ніжки не тряслися — означало б збрехати. А що старші казали? «Малий, виходь і виконуй свою роботу». Що там казати, я дивлюся, як все зараз відбувається. Приходять тут на чемпіонат міста грати. З’являється молодий: «Я хочу кілька гривень заробити». Спонсори нам дають трохи. Раніше було інакше. В «Зорі» наш клубний «Ікарус» з написом «Зоря-МАЛС» зупинявся поруч з моїм домом і у всіх сусідів вже щелепи попадали. Уявляєш, на автобусі приїхав. Для мене це була гордість!
— Тепер у молоді такого нема?
— По м’ячу не встиг копнути, а гроші подавай. Навіть на рівні міста! Сміюся: «Хлопці, ви бити по воротах не вмієте, а вже вимагаєте». Нехай вийде і заб’є десять м’ячів, тоді може про щось просити. Можливо, патріотизму нема. Я не кажу, що у нас не було дискотек і ми колись святими були. Просто футболу більше переваги надавали.
— Продовжуючи тему дискотек, не можу не запитати. Існує певна легенда про гравця, який прийшов додому з газетою і сказав дружині: «Кохана, я поїхав. Мене виклали до збірної туру». Чув, що це про вас. Правда?
— Так, про мене. Я ще в Києві тоді грав. Після кожного туру в газеті «Український Футбол» визначали кращу «одинадцятку». Я непогано зіграв і потрапив до переліку кращих за підсумками тижня. Потрібно було з дому вирватися. Приношу дружині газету і кажу: «Бачиш, у збірну туру потрапив. Викликають на збори, поїхав я». Вона подивилася — «збірна туру». Каже: «Гаразд, їдь». Ми на рибалку вирушили. Сам розумієш, постійні збори, матчі, часу для відпочинку майже нема. Було таке, зізнаюся.
— Повертаємося до «Зорі». Вашими партнерами на зламі 80-х і 90-х були Золотницький, Волотьок, Беліченко, Фокін, Грицина. Пощастило з таким колективом?
— Практично зі всіма товаришував. Звичайно, що на правах молодого носив м’ячі і форму. Не було такого, щоб хтось мене там принижував. Товаришував з Юрою Грициною, майже ровесники з ним. Тим більше, він закінчував Луганський спортінтернат. У нас завжди була бійня між школою олімпійського резерву і спортінтернатом. Ладив з Олегом Волотьоком, який потім мені у Києві допомагав.
— Довірили вам, юнаку, місце у складі наставники Анатолій Байдачний і Анатолій Куксов.
— Байдачний прийшов до нас у статусі зіркового тренера. Наставник взяв із собою з Білорусі до Луганська Олександра Кистеня, Віктора Карачуна і Юрія Трухана. Їх там загалом, здається, п’ятеро приїхало. З такими людьми для мене за честь було виходити на поле. Багато часу пройшло, тому можу відкрити певний секрет — Байдачний тягнув своїх. Саме хлопці з Мінська першими отримали по «Волзі». З квартирами питання тренер вирішував легко. Місцеві хлопці не мали таких привілеїв.
— Що скажете про Куксова?
— Тут був зворотній ефект. Анатолій Якович був людиною місцевою і ставився більш прихильно до хлопців з Луганська. Згодом, вже після «Динамо», я з Куксовим потрапив у Запоріжжя на півроку, де грав у оренді. Сашка Севідова він взяв у «Металург». Приємно, коли тренер тебе знає і довіряє.
— Одним з кращих бомбардирів вашої «Зорі» був Тімерлан Гусейнов, який у середньому забивав в кожному другому матчі, а то й частіше. Роль лідера належала саме Гусейнову?
— Тіма старший за мене на чотири роки, а мені тоді було 17. На фоні приїжджих досвідчених білорусів він також був хлопчаком. Головна його риса — вміння забивати. Я б не сказав, що він був егоїстом в колективі. Просто ми з ним не дуже тісно спілкувалися.
— 1990-го «Зорю» прийняв Віктор Носов. Ви застали легендарного тренера?
— Так, працював з ним. Незважаючи на його велике ім’я, яке він собі ще в «Шахтарі» заробив, поводив Віктор Васильович себе дуже стримано. Носов — хороший стратег. Ніколи не забуду, як він сідав навпроти нас, нахмурював брови і запитував: «Ви готові до гри?» А ми всі дивимося в різні сторони — хтось в стелю, хтось в бік. «Бачу, що не готові», — підсумовував наставник. Помічав, що в психологічному плані щось не так. Відповідно змінювали характер тренувань. З таким досвідом він прекрасно відчував всі тонкощі, собаку на цьому з’їв. До мене Носов відносився справедливо — виконував свою роботу — грав у складі. Сачкував — спостерігав за грою з лавки.
Рекорд, пиво в гетрах, форма за трансфер
— Злам 80-х — 90-х — час особливий. Незалежність нашої держави ви зустріли у «Зорі». Які спогади у вас про тодішнє футбольне закулісся: інфраструктуру, фінанси, умови…
— У фінансові моменти не особливо вникав через свій молодий вік, але точно пригадую, як отримували зарплату телевізорами. У Львові функціонував відомий завод «Електрон», звідки телевізори постачали в Луганськ. Приїжджала машина, на яку ми чекали і видавала всім товар згідно порядку. Отримували зарплатню не лише у такий спосіб. Наприклад, дарували нам килими. До речі, з тих часів «Електрон» на вісім кнопочок ще й зараз у мами на дачі знаходиться. Він унікальний, адже єдиний міг спіймати дециметрову антену.
— Один з найцікавіших матчів першого чемпіонату — нічия «Зорі» з «Нафтовиком»(2:2). На восьмій хвилині ви забиваєте автогол, а на початку другого тайму відзначаєтеся вже у ворота клубу з Охтирки. То був пролог вашого рекорду автоголів, який ви встановили пізніше. Яким є ваше ставлення до цього — іронічне чи трагічне?
— Я ж і зараз лідирую за автоголами? Хіба ні?
— У квітні 2015-го В’ячеслав Чечер забив вчетверте у власні ворота і перевершив ваш рекорд.
— Ну я ж років сім чи вісім очолював цей список. Сміявся з цього… Антифутболіст (посміхається. — Л.К.).
— Отже, ваш перший самостріл з «Нафтовиком» 1992-го. Що було після гри?
— Вже в перерві було непросто. Сидів, наче страус. Очі ховав, неприємно було. Таке зі всіма буває. Найгірше те, що «Зоря» не мала права втрачати очки. Тоді ж три команди вилітали. Повинні були зайняти не нижче сьомого місця. А тут такий початок.
— В команді поставилися з розумінням до помилки 19-річного хлопця?
— Після матчу всі старші хлопці зайняли традиційно місця позаду в автобусі. Зроблю невеликий відступ — в ті часи випити пляшку не розливного пива після гри вважалося рідкістю. Куксов після гри дозволив нам занести до нашого «Ікаруса» ящик пива. Я, молодий гравець, сів на передні місця в автобусі. Позаду хтось зі «старших» гукнув: «Малий, іди сюди». Прийшов я туди до них на «бамбетель», а вони кажуть: «Думаєш, якщо забив гол у відповідь, то вже все? Ти ще наказаний за автогол».
— Чекали найгіршого?
— Покарання придумали оригінальне, яке я взяв на озброєння і схожим чином потім повчав молодь. Береш гетру, яку традиційно молоді гравці носили разом зі всією амуніцією команди, як нині це роблять адміністратори, і ховаєш туди пиво. Далі відкриваєш люк в «Ікарусі», висуваєш гетру з пивом і тримаєш так не менше години на ходу автобуса. Таким чином охолоджуєш напій.
— Ви скільки часу тримали?
— Півтори години. Шкода, що згодом в «Неопланах», що прийшли на зміну «Ікарусам», таких люків не було і старий дідівський метод став неактуальним. Залишилося тільки розповідати: «Я молодий стояв. А вам пощастило!»
— До речі, коли ви забили гол у відповідь вам не стало легше на душі?
— Не особливо. Полегшало після фінального свистка. Завдання було іншим — взяти очки. Переживав, що автогол сильно вплине на результат.
— Незважаючи на прикрість в Охтирці, вас було включено за підсумками сезону до списку кращих гравців чемпіонату України. Не дивно, що в «Зорі» ви не затрималися і перебралися в «Динамо». Чи було це для вас несподіванкою?
— Мене запрошували раніше. Я був гравцем другого складу збірної СРСР, з якою ми перемогли на меморіалі Гранаткіна в Ленінграді. Наступного року у складі першої збірної поїхали на той же турнір в Москву і знову перемогли. В той момент з’явилися чутки про зацікавленість з Києва. Мене запитали: «Поїдеш до столиці?» Чесно, я так цього боявся. Нещодавно грав за ветеранів і розмовляв з Анатолієм Дем’яненком. Пригадую, коли приїхав, то був шокований від тих імен, які тренувалися поруч. Це вже з роками звик до зірок рівня Дем’яненка. А до того було лячно. Що до того я бачив у Луганську?
— У вас залишилися родичі у рідному місті?
— Так, мама живе у Луганську, батько — в Алчевську. Моя дружина звідти, її родичі там живуть. Я перевіз їх до Івано-Франківська. Придбали невеличкий будинок в Тисменичанах. Батьків на довго не вистачило, рік так жили. Одного дня мама сказала: «Колю, я все життя там провела. Вб’ють — значить вб’ють. Хочу бути вдома». Я її розумію. Періодично спілкуюся з сестрою. Ситуація невтішна, жахливі речі там робляться.
— Повернімося до футболу. Як довго звикали до столиці?
— Як я вже казав, було непросто. Мені дуже допомогла зустріч з Вадимом (Юрієм) Колесниковим, який на той час працював у клубі. Дуже стриманий, пунктуальний і виважений чоловік, від якого годі було почути крик. Прийшов якось до нього додому і отримав від нього одну пораду: «Хлопче, ти ж нічого не втрачаєш. В будь-який час тебе «Зоря» з Києва забере». То вже було друге запрошення «Динамо». Після першого мені порадили потерпіти і зачекати. Це сталося якраз перед початком прем’єрного чемпіонату. Вирішив використати другу спробу.
— Слова Колесникова заспокоїли вас?
— Крім вищезгаданої мною фрази, він наголосив, що третього запрошення може й не бути. Я погодився і, як відомо, поїхав до Києва. До речі, знаєш, як мене «Динамо» купило? За два комплекти футбольної форми! «Зоря» отримала їх, як компенсацію за мій трансфер. Я не особливо полюбляю розповідати про своє минуле, перед знайомими не афішую про те, що футбол був у моєму житті. Інколи за столом заходять розмови про сучасні трансфери. «Уявляєш, хтось там за 70 мільйонів перейшов», — каже товариш. На це відповідаю: «Раніше за два комплекти форми продавали». Люди відразу й не вірять. Не в той час я грав, коли гроші платили (посміхається. — Л.К.).
Брігель, Леоненко проти ДАІ, Колотов
— Один з найяскравіших персонажів вашого «Динамо» — Олег Лужний, людина з характером.
— З конкретним характером! Прізвисько у нього було «Брігель» (видатний німецький захисник 1970-80-х Ханс-Петер Брігель. — Л.К.) Для Лужного не існувало різниці між грою і тренуванням. Він нереально свій фланг розривав. У мене своя історія, пов’язана з Олегом. На початку 90-х була мода на стрижки — спереду коротко, а позаду волосся трохи відростало. Ось таким я й приїхав з Луганська до Києва. Молодий, зелений, тільки дитина народилася. Прибув на перше тренування у Конча-Заспу, старший тренер Анатолій Пузач представив мене команді. Після першого тренування пішли в душ. Піднявся на другий поверх, де ще стара база знаходилася. І поруч зі сходами мене Брігель зупиняє. Намотує моє довге волосся на палець і каже: «Малий, даю тобі рівно годину. Щоб я більше цього не бачив». Мені не довелося повторювати вдруге. З того часу ніколи не носив іншої зачіски. Згодом я сам так молодих вчив. Коли бачив у когось таке на голові, то повторював слова Олега.
— У грі брали приклад з Лужного?
— Ми були колегами за амплуа. Він пояснював мені: «Мчать два паровози назустріч один одному. Якщо ти зупинишся і не підеш до кінця, то тебе зламають». У жодному разі не можна забирати ногу. Лужний цього дуже не любив і зневажав боягузтво. Олег був готовий розірвати, якщо хтось ногу забирав. Ще я запам’ятав один не футбольний момент. Дружини гравців «Динамо» народжували у столиці. А Лужний сказав своїй: «Кохана, будеш народжувати у Львові». Патріот!
— Ще одна культова постать того «Динамо» — Віктор Леоненко.
— Вітя — кадр ще той! Ми жили разом в готелі «Україна». Більшість гравців отримали тоді «Мерседеси» 190-ті, я клубного авто не мав. Гравцям надали можливість добиратися на базу самотужки, не чекаючи на клубний автобус. Тому в Конча-Заспу я їздив з Леоненком. Коли він сідав за кермо — це було все…
— Були особливі випадки?
— Вітя отримав звання кращого гравця України за підсумками сезону. Вручили йому газету з великою фотографією, де він позує з нагородою. Так от Леоненко возив її з собою. Одного разу нас зупинили «ДАІшники». Вітя відкриває вікно і запитує: «Ти знаєш, кого ти зупинив?» Неспішно дістає газету і тицяє на фото. Для того, щоб розуміти весь комізм ситуації, треба було знати особисто Вітю. Він такий один, великий!
— Якою була реакція працівника ДАІ?
— Той відказав: «Та мені все одно, хто ти такий. Я теж хочу ковбасу з хлібом їсти». Словом, не подіяло. Виписали штраф, забрали водійські права. Тепер інколи вмикаю телевізор, щоб просто посміятися, як Леоненко себе поводить у ролі експерта. Раніше він був ще більш зірковим і веселим.
— Справді?
— Приїхали у Кривий Ріг. Виходимо на поле. «Бачите, яка коробочка заповнена? Знаєте, чому? Я ж гратиму», — жартував Леоненко.
— В побуті не відчувалася ця зірковість?
— Ні, в жодному разі. Це звичайні жарти. Вітя був компанійським. І грав він чудово. Буває, стоїть, зупиниться і раптом рване… Коли Фоменко прийняв команду, то хоч навчив його підкати робити. Раніше ж він навіть не вимазувався, міг весь матч простояти, але свій гол забити. Михайло Іванович казав: «Всі повинні працювати, команда має грати в підкатах». А Віктор раніше прийшов у статусі найдорожчого гравця з Росії.
— Чимало підопічних Анатолія Пузача кажуть, що він інколи був занадто м’яким. Ви погоджуєтеся, що «Динамо» потребувало тоді більш жорсткого наставника, щоб впоратися з норовливими футболістами?
— Про цього тренера нічого поганого не можу сказати. Хороший наставник, не вважаю його занадто м’яким. Пузача з’їв Сабо. Все почалося з того, що він прийшов у клуб на посаду начальника команди. Йожеф Йожефович хотів стати старшим тренером. Пузачу, до речі, Колотов допомагав.
— Ви з ним в «Прикарпатті» потім зустрілися…
— В Києві я його не розумів через свій молодий вік. А в Івано-Франківську він нашому президенту Анатолію Ревуцькому розповів, як треба грати у футбол. Ми вже п’ять років у вищій лізі виступали і тільки з приходом Колотова дізналися, як повинен функціонувати клуб.
— В чому проявлялося новаторство Віктора Михайловича?
— Наприклад, він запровадив екіпіровку. Ми ж як безхатченки виглядали. А м’ячі? Колотов за свої гроші їх купив і привіз. Ми при ньому вперше в житті за кордон на збори виїхали! Хоч трохи погляд на футбол перевернув. Дивувався: «Як це так? Ні харчування, ні зборів…»
— Періодично ви грали за «Динамо-2», де якраз підростала майбутня золота команда Валерія Лобановського: Дмитрулін, Ващук, Шевченко.
— Ті, хто не завжди отримували місце в головній команді, час від часу вирушали за ігровою практикою в дублюючу команду. Скажу відверто — Ващук і Федоров, які грали зі мною в захисті були класними гравцями вже тоді. Було помітно, що мають додати. А от Шевченко… Я б ніколи не сказав, що з нього виросте великий футболіст. Потрапив у хороші руки, відчув довіру. Це дуже важливо.
— З Шевченком зрозуміло. Яким був молодий Ребров?
— Сергій був трохи закритим, з особливим характером. Ми спілкувалися у різних компаніях. Ми прийшли в один час, але не тісно товаришували. Яким футболістом був навіть розповідати не треба. Всі все знають.
— Степан Беца загинув у автокатастрофі через чотири місяці після вашого дебюту за «Динамо». Що про нього пам’ятаєте?
— Спочатку не розумів, чому він у шапці тренується. Навіть у теплу погоду. Потім хтось пояснив — проблеми зі здоров’ям, ніби менінгіт.
— В перший свій сезон у «Динамо» ви стали чемпіоном. Свою медаль отримали?
— Медаль залишилася в Києві. Добре пам’ятаю святковий фуршет — величезний розмах був. Шампанське розливалося у кишені.
— За «Динамо» ви зіграли два матчі в єврокубках — проти «Рапіда» і «Андрелехта». Вони були для вас особливими?
— Краще запам’ятав гру в Брюсселі. Після матчу два дні ходити нормально не міг — нас так «відвозили». В Україні був один рівень, а в Європі треба було бігати.
— Судячи з ваших слів про Йожефа Сабо, з «Динамо» ви пішли саме через нього?
— Скажу чесно, відносини у нас не склалися. Мені він здався людиною, що здатна на підлість. Через нього з Києва багато гравців пішло. Любив приїжджати на квартири до футболістів по ночах, через балкон слідкував. За Леоненком ходив по п’ятах, хоча на Вітю це не впливало, а нам, молодим, це з рук не сходило.
Привілеї «Динамо», опора для мосту, чемпіони світу
— З «Динамо» ви їдете у Запоріжжя до добре знайомого Анатолія Куксова. Які спогади про «Металург»?
— Дуже добре мене зустріли. Лучкевича знав по збірній, Дудника по Луганську… Куксов зібрав всіх своїх. На друге коли поставили завдання — не вилетіти і ми його виконали. Півроку пограв, але не затримався — належав «Динамо», тому мною розпоряджалися за власним бажанням. Далі відправили у Вінницю.
— В дебютному матчі за «Ниву» ви забиваєте гол.
— Це був хороший період, мав там багато друзів.
— На ваших очах зростав молодий Сергій Нагорняк.
— Тоді він ще так не виблискував. Забивав свої голи, але розкрився пізніше. Його відкрив В’ячеслав Грозний. Нагорняк мав зріст, але технікою похвалитися не міг. Потрохи зростав, а потім став зіркою. Така ж історія була з Віталієм Косовським. Люди потрапили у потрібні руки. Радий за цих хлопців.
— «Металург» і «Ниву» судили по-іншому, ніж «Динамо»?
— Безперечно. Це відчувалося, привілеїв було багато. В Києві можна було вдарити суперника, крикнути на суддю — все це прощалося. Де можна було поставити пенальті — ставили.
— Ваша перша зустріч з «Динамо» у складі «Ниви» була епічною — червона картка за удар ззаду по ногах…
— То були емоції. Просто хотів довести. Не хотів програти. Бити нікого наміру не мав. Кого вдарив? Не пригадую. Зайшов потім у роздягальню — вибачився.
— Свій другий автогол ви забиваєте у матчі з «Торпедо». Почали закрадатися думки про невезіння?
— Виникла одна думка: «Знову залетів…» Під час гри ще не все усвідомлюєш. Конкретного розуміння того, що трапилося на той момент ще не було.
— У Вінниці ви почали бити пенальті…
— Настають часи, коли отримуєш довіру на правах більш досвідченого. А ще є відповідальні матчі. Не скажу, що виконував удари ідеально — було таке, що не забивав. Приймали вдома «Металург», а я влучив у штангу і ми втратили очки. Після гри мій кум Олексій Рябцев кричав: «Хто йому дав пробивати пенальті? У нього ж одна нога для ходьби, а інша для того, щоб наш вінницькій міст підпирати». Назвав мою праву ногу опорою для мосту. І це рідний кум (сміється. — Л.К.).
— Коли їхали до Івано-Франківська могли уявити, що він стане рідним містом для вашої сім’ї?
— Ніхто не міг подумати навіть — ні дружина, ні я. Так нам тут сподобалося. Син пішов у перший клас, закінчив тут школу, одружився. Не уявляю, як можна кудись переїхати звідси.
— У попередніх командах вас добре приймали. Як було у «Прикарпатті»?
— З Івано-Франківська важко було очки вивести. Сила була у відносинах в колективі. Були досвідчені хлопці: Юрченко, Турянський… Рік відіграв, два — отримав квартиру, сім’ї сподобалося. Чому не залишитися?
— На стадіоні «Рух» важко було навіть «Шахтарю». Пригадуєте, як «Прикарпаття» виграло у «гірників» 2:1, а ви гол забили?
— З правої ноги… У нас тренер хороший був. Колотов знав, як налаштувати. Справжній психолог.
— 1998-го у матчі з тим же «Шахтарем» ви втретє в кар’єрі вражаєте власні ворота і встановлюєте антирекорд. Ваші відчуття?
— Намагався себе не вбивати морально. З кожним таке може статися. Задавав собі багато запитань — а якби так вибивав, або трохи інакше? Що мало статися — те сталося.
— За списком лідерів за автоголами слідкували?
— Рідко. Коли збиралися у компанії і хтось починав травити: «Та ти у нас лідер», то я відразу в Інтернет заходжу і перевіряю. Сміюся з цього — на першому місці (посміхається. — Л.К.).
— Сергій Турянський казав, що для нього дербі із західноукраїнським командами не були особливими. А як ви ставилися до протистоянь з «Карпатами», «Нивою», «Волинню», «Буковиною»?
— Наш президент Анатолій Ревуцький налаштовувався на них з підвищеним інтересом. Поїздка до Тернополя вважалася міжнародним поєдинком! Навіть з «Динамо» так не завжди рубалися.
— У сезоні 1997-1998 років «Прикарпаття» було за крок від вильоту…
— Наступного року ми взагалі перехідний матч грали з ФК «Черкаси». На щастя для нас, придумали його спеціально під «Прикарпаття».
— Спеціально для вас?
— Саме так. Ми ж мали вилітати до першої ліги. Виграли і залишилися.
— Нападник суперників Олександр Косирін після гри відверто звинуватив суддів…
— Я у ці справи не вмішувався, але ми перемогли тоді чесно. Рівень вищої ліги був сильнішим.
— Ви з «Прикарпаттям» не один рік балансували над прірвою…
— Коли летіли в Київ на гру з ЦСКА в останньому турі 1998-го, то у нас не було тренера. Зате нам вперше замовили чартерний літак. Перед грою заходить Ревуцький з валізою, ставить її на стіл і каже: «Це ваша премія». Чесно, повної суми не знаю, але я отримав таку премію за одну перемогу над ЦСКА, що за півроку мені менше заплатили! Очевидно, ці гроші мали взяти армійці, але суму перебили. Команди стимулювати вже можна було, ніхто не забороняв, тому кияни відмовилися, адже отримали кращу пропозицію. Гроші свої ми почали ділити ще в літаку. Та й приємно було, як зустрічали нас — мер міста, музика. Прилетіли, ніби чемпіони світу.
— В останніх чотирьох турах «Прикарпаття» врятувалося, адже тричі перемогло і забило 7 голів — 4 м’ячі на рахунку Володимира Ларіна, тричі відзначився Петро Русак. Два нападники тягнули команду?
— Петро надзвичайно класно грав в атаці. Ларін вчасно не розкрився — зламався в перехідній грі з ФК «Черкаси». Його навіть «Зеніт» за свої гроші збирався лікувати, але наші не відпустили — думали, що Володимир заграє і продадуть дорожче. Але цього, на жаль, не сталося. Ларін закінчив з футболом, поїхав у Канаду, тепер, здається, в США живе.
— Наприкінці 90-х ви встигли зіграти кілька матчів за «Хутровик» з Тисмениці. Сергій Турянський розповідав, як зарплату могли видавати шубами. Ви теж отримували товари з місцевої фабрики?
— Я не шубами отримував, а заячими шапками. Дарували 30 шапок, а ми давали під реалізацію на автобуси, які на Румунію їздили. Потім гроші нам привозили. Так переводили матеріальні блага у грошові кошти.
— «Прикарпаття» з часом вилетіло до першої ліги, але ви продовжили грати за команду і в нижчому дивізіоні.
— Був у такому віці, що нікуди не хотів їздити. Почував себе вдома. Рівень, звичайно, був не той. Наприкінці кар’єри в Рогатин поїхав у другу лігу. Далі були команди, що грали на область. Ще в Чернігів з’їздив, у Казахстан, але все одно повернувся додому, адже тут була моя сім’я, тягнуло мене магнітом.
Любомир КУЗЬМЯК
http://ukrfootball.ua/news/mikola-zuienko-prinoshu-druzhini-ukrayinskiy-futbol-bachish-u-zbirnu-turu-potrapiv-viklikayut