Резиденты украинской лиги на чемпионате мира

На три останні мундіалі троє наших клубів встигли відправити десять футболістів у складі чотирьох різних збірних.                                                         Усі збірні вже встигли оголосити списки з 23-х футболістів, які в підсумку вирушать до Південної Африки. Саме час нам, на жаль - зі сторони, подивитися, а кого ж відправить на світовий форум українська Прем’єр-ліга.

Як відомо, перші легіонери з дальнього зарубіжжя в чемпіонаті України з’явилися ще в першій половині 90-х. Проте рівень їх був такий, що про чемпіонат світу й мови не могло бути. Ніхто із виступаючих у нас болгар, нігерійців, росіян не проходив у склади своїх національних команд. Про нечисленних аж до середини 2000-х бразильців і мови не варто вести.

Першими легіонерами з української вищої ліги на чемпіонатах світу став дует гірників-нігерійців - оборонець Айзек Окоронкво та форвард Джуліус Агахова. Обидва представляли донецький Шахтар. Попри те, що Нігерія волею жеребу потрапила у найскладнішу групу F, представники донецького клубу відіграли усі три матчі від дзвінка до дзвінка, а на той час 20-річний Агахова забив єдиний м’яч своєї збірної у ворота Швеції. Його команда навіть вигравала у скандинавів, проте дубль Хенрiка Ларссона приніс перемогу команді суперників. Серед сумнівних досягнень африканців - хіба що нульова нічия проти англійців у останньому турі, коли результат вже нічого суттєвого не вирішував.

Чемпіонат світу 2006 року поки що найуспішніший для кадрів українського футболу. І не лише за участю футболістів з українського чемпіонату (завдяки дебюту нашої національної збірної, вища українська ліга делегувала в Німеччину відразу 25 гравців!). У складі трьох збірних - Польщі, Сербії та Хорватії - грало по двоє повпредів українських клубів. Тобто, порівняно з попереднім чемпіонатом світу, із вищої ліги на німецький мундіаль вирушило втричі більше легіонерів - 6.

Своїх перших іноземних футболістів на фінальний турнір відправили київське Динамо та харківський Металіст. Від харків’ян поїхав поляк Ганцарчик, від киян - серб Гавранчич та хорват Леко. Донецький Шахтар делегував трьох футболістів - Левандовського для Польщі, Дуляя для Сербії, Срну для Хорватії. Ще троє футболістів у складі збірних-учасниць мали досвід виступів в Україні: івуарієць Яя Туре із грецького Олімпіакоса - в донецькому Металурзі, а серб Звонимир Вукич із Партизана і хорват Стiпе Плетикоса із Хайдука - у Шахтарі.

Обидва наші поляки у своїй збірній не відігравали провідних ролей. Северин Ганцарчик на чемпіонаті-2006 не зіграв жодного матчу, а Маріуш Левандовський може занести собі в актив хіба що 13 хвилин у матчі проти Німеччини (програш 0:1), коли він замінив Яцека Кшинувека, та 26 хвилин зустрічі Коста-Ріка - Польща, виграної поляками.

Сербія і Чорногорія, яка опинилася в групі смерті з голландцями, аргентинцями та івуарійцями, у підсумку програла всі три матчі, в загальному заліку посівши прикре місце в самому кінці переліку. Гавранчич і Дуляй відіграли по 90 хвилин у всіх трьох матчах - проти Голландії (0:1), Аргентини (0:6) та Кот-д’Івуару (2:3). В останньому матчі обидва отримали по гірчичнику (в Гавранчича була жовта картка ще й у стартовому поєдинку). Загалом, для обох мундіаль вийшов дійсно провальним.

Хорвати потрапили ніби й до легшого, але також вельми складного квінтету. Бразилія - як фаворит, і Австралія з Японією - як безпосередні конкуренти за друге місце, не навіювали шапкозакидницьких настроїв. У напруженій боротьбі з австралійцями хорвати в підсумку поступилися виходом у 1/8 фіналу. Срна відіграв у всіх трьох матчах. У зустрічі з японцями (0:0) отримав жовту картку й був замінений на 87 хвилині, в інших поєдинках грав усі 90 хвилин. Забив м’яча у ворота австралійців класичним уже для себе ударом зі штрафного. Основним голкіпером збірної, відігравши усі матчі й пропустивши 3 голи, став Стiпе Плетикоса. А от динамівець Леко двічі виходив на заміни (в першому матчі й у останньому), змінюючи Ніко Ковача та Ніко Кранчара. Назагал, відіграв 74 хвилин.

У підсумку, на двох мундіалях, де грали футболісти з українського чемпіонату, ми вже маємо певні підсумки їхніх виступів. Перший гол з-поміж легіонерів з України забив Агахова (2002). Другий також у активі повпреда Шахтаря - Даріо Срни (2006). Поки що на фінальних етапах грали представники двох українських грандів. Ганцарчик із Металіста був у заявці Польщі в 2006 році, проте на поле не виходив (до речі, єдиний подібний випадок).

Напередодні цьогорічного мундіалю відзначимо, що наразі на двох чемпіонатах світу було заявлено 8 легіонерів з трьох клубів української вищої ліги. 7 з них зіграло на полях Японії та Кореї і Німеччини. Жодна збірна з представниками українських клубів на борту не виходила зі своїх груп. До речі, цікава особливість - жоден футболіст з українського чемпіонату не грав більш, як на одному фінальному турнірі чемпіонату світу. Зважаючи на список учасників та попередні склади цьогорічного мундіалю, ця традиція продовжиться.

Що матимемо влітку? У попередніх розширених списках збірних із 30

футболістів було 2 представники українських клубів і ще 2 гравці, які свого часу починали європейську кар’єру з нашої вищої ліги, вони лишилися й у остаточних переліках із 23 гравців. Обидва повпреди української прем’єр-ліги - динамівці. Це - серб Мілош Нінкович та нігерієць Аїла Юссуф. Двоє колишніх представників донецьких клубів також поїдуть до Південної Африки: екс-гірник Елано (Бразилiя) та екс-металдонiвець Яя Туре (Кот д’Івуар). Колишній гравець донецького Металурга і нинішній - Барселони поїде на другий фінальний турнір поспіль. На жаль, у обох випадках хавбек представляв не українські клуби.

У чому ж причина того, що українська прем’єр-ліга відправила на світовий форум значно менше гравців, ніж минулого разу? Чому вперше за останні три чотирирічні відрізки мундіаль лишився без гравців донецького Шахтаря? Чому немає жодного представника Металіста чи, тим паче, інших клубів? Чому з нашої прем’єр-ліги людей менше, аніж із аналогічних за силою (приблизно) ліг - російської, турецької, голландської, бельгійської? Наче й зростаємо, навіть здобули єврокубок, а в плані якості легіонерів прогресу немає…

Думається, головна причина цього - певна зашореність трансферної політики вітчизняних клубів. Якщо ті ж росіяни, застосовуючи більший фінансовий ресурс, не соромляться шукати футболістів на екзотичних і непопулярних ринках, ми продовжуємо розраховувати на Бразилію. Так, наче до нас там не побували представники куди багатших та авторитетніших ліг і клубів. А от Росія, маючи на чемпіонаті світу навіть гравця топ-збірної (Дані в Португалії), делегувала й зовсім екзотичних, за нашими мірками, футболістів. Хон Йон Чо із Ростова - капітан збірної КНДР. Кім Нам Іл із Томі - у Південній Кореї. Вирушає до Африки японець Хонда із ЦСКА.

Зенітівець Губочан був у 30-ці Словаччини (як і Драман у Гани), але у підсумку на ЧС вирушив тільки сатурнівець Якубко. Ілич з Локомотива - в Словенії. У складі чилійської збірної їде Гонсалес (ЦСКА), а московський динамівець Уїлшир - з Австралією. Додайте сюди вельми традиційних для Росії представників у збірних Нігерії (Одія, Кайта, Одемвінгі), Сербії (Красич та Лазович), Південної Африки (Сібая). Всього - 14 гравців. Порівняно із попередніми роками (1 у 1998, 3 у 2002 і 8 у 2006), прогрес очевидний. Більше десятка гравців відправляє й турецька ліга. Ясна річ, більша половина цих гравців - не рівня наших грандів, і навіть не наших претендентів на бронзу. Проте не забуваймо, що наші ворскли та металурги не відправили в Південну Африку жодного футболіста…

Чемпіонат світу - унікальна пора, коли відбуваються оглядини футбольної моди, передових тенденцій. Стосується це й трансферної практики. А реалії тут такі, що або ви купуєте найкращого рівня легіонерів, або, за влучним висловом Гаджи Гаджиєва, порпаєтеся на трансферній барахолці. У випадку з Україною, порпання явно вийшло не найкраще. Ми не вирізняємося особливо дорогими придбаннями іноземних гравців, але, в той же час, ігноруємо збірників сусідніх країн.

А словаки зі словенцями потрапили на чемпіонат світу, отже, обирати там все-таки було з кого. І поки в червні ми суто інтуїтивно попереживаємо за нашого Микиту Рукавицю в Австралії та Нінковича з Юссуфом, керівникам клубів належить суттєво переглянути свої позиції щодо географії пошуку потенційного посилення. Сподіваємося, що ще через чотири роки в Бразилію таки поїде збірна України, і нам не доведеться вишукувати хоч якихось представників футбольної України на світовому форумі.

Артур Валерко, Football.ua