Леся Українка

Драма Лесі, яка змінила українську культуру

Аліна Акуленко філолог, кандидат наук Вона народилась 149 років тому, і попри те, що все життя боролась з важкою хворобою, зробила неймовірно багато для української культури, вивівши її на світовий рівень

В історії української культури загалом і літератури зокрема Леся Українка нібито і стоїть в загальному письменницькому ряді разом з усіма, але водночас якось окремо. Ця її окремішність не дуже впадає в око, допоки не починаєш ретельніше придивлятися й вчитуватися.

Тим паче, що розглядати й читати є що: окрім власне літературних творів і значної (як для кінця ХІХ – початку ХХ століття) кількості фотографій, збереглися ще й Лесині листи. А листуватися вона любила, й охоче листувалися практично з усіма своїми родичами й знайомими. Якщо врахувати, що до кола цих дописувачів належала практично вся тогочасна національно свідома українська інтелігенція, то з листування нескладно зрозуміти, чим жила й переймалася тогочасна інтелектуальна еліта, і як і чому Лариса Косач відбулася саме як Леся Українка.

Народитися в родині Косачів

Лесі пощастило з родиною, так само, як родині пощастило з Лесею. Родина Косачів була, як на ті часі, зразковою. Петро Антонович, юрист, статський радник, взяв за дружину сестру свого доброго приятеля Михайла Драгоманова — Ольгу, випускницю київського “Зразкового пансіону шляхетних дівиць”. У них народилося двоє синів і чотири дочки.

Усі вони були народжені з любові, виросли в любові і були навчені по-справжньому любити. Не лише життя, творчість, але й Україну. Точніше, спочатку Україну, а потім — життя і творчість. Інакше й бути не могло, бо в Ольги (яка по заміжжі стала Косач, а в літературних колах була знана як Олена Пчілка) щодо українскості був неабиякий пунктик. Так само, як і щодо всіх її дітей: щоб виросли вони українцями. Ольга Косач з завданням, яке сама собі придумала й сама на себе поклала, впоралася зразково. Тим паче, чоловік (який, до речі, був російськомовним) щедро фінансував усі її проекти. А особливо ті з них, що стосувалися Лесі.

Косачі з дітьми

Леся була другою дитиною, найстаршою дочкою і на неї покладалися неабиякі надії, зокрема як на піаністку. Певно, вона б нею і стала, бо справді мала до того неабиякий хист, якби доля не зіграла з Лесею злий жарт під назвою туберкульоз кісток. Звідки саме він взявся у Лесі, нині можна лише здогадуватися. За спогадами молодшої сестри, все почалося, коли Леся намочила ноги і застудилася, коли ходила дивитися, як святять воду на Водохреща. І, якщо це справді так, то Ольга Косач мала зненавидіти той день, бо фактично він ставив Лесю на костурі і ставив хрест на її майбутньому як піаністки і (що найбільше лякало Ольгу Косач) майбутньому Лесі взагалі.

Усе життя Косачі лікували Лесю. На щастя, у них були на те кошти. А в Лесі було на те терпіння. Її кістки потребували тепла і сонця – теплих країн, нехолодного клімату, морського повітря. Фізично Лесі боліло все життя. Від тої першої операції на руці, яку пережила ще малою. Вона йшла з болем рука об руку все життя. Як зізнавалася вже доросла Леся в одному з листів матері, що довго тій нічого не писала, бо «так погано жилося в той час, що й описувати було б сумно, а брехати було б сором».

Батьки і рідні тамували Лесин фізичний біль своєю безмежною до неї любов’ю, а ще – можливістю здобувати нові знання. Леся жила насиченим і яскравим життям. Мала доступ до книжок, цікавих людей, подорожей, життєвих відкриттів. Вбирала в себе новий досвід і світ. Щоб на його основі формувати власну думку про все на світі.

Мати сміливість мати власну думку

Олена Пчілка свого часу так боялася, що гімназія зіпсує їй дітей, що організувала їм домашню освіту. Домашнє навчання в родині Косачів передбачало не лише початки грамоти, математики, природничих наук і мистецтво. Косачів змалку вчили того, щоб ми зараз називаємо критичним мисленням.

Леся з дитинства навчилася не просто формувати власну думку. Вона мала також сміливість її висловлювати. А якщо треба, то аргументовано доводити й сприймати контраргументи. «Запевне я буду рада змінити своє недовір’я на симпатію, але се не робиться навмисне», — писала Леся в одному з листів. І пояснювала, що для того, щоб змінити погляди на ту чи іншу річ, їй потрібно переконатися, що підстави для того існують.

Вона не лише голосно й відверто висловлювалася про інших сама (наприклад, не приховувала своєї нелюбові до текстів як Льва Толстого, так й Івана Нечуя-Левицького), але й відкрито виступала за критику. У листі до публіциста й критики Осипа Маковея, який перед тим з власної ініціативи надіслав їй рецензію на її збірку «На крилах пісень», вона пише «взагалі-то я рада, що мої вірші викликали критичну розмову… […] …критика може більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих списателів. Нашій літературі багато чого бракує, але найбільше бракує доброї і талановитої критики».

Українські письменники, що зібрались у Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському. Фото 1903 р. Передній ряд (зліва направо) : Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич; задній ряд : Василь Стефаник, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко.

Ну, а те, чого бракує, те треба й надолужувати. Окрім критики й критичного мислення, українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття ще й бракувало світового контексту. Література разом з письменниками варилася у своєму соку й оберталася навколо сто разів усіма описаних і переказаних сюжетів з життя народного. І ось тут Лесі стали в пригоді знання іноземних мов, навичка критично мислити, уміння дослухатися до критики, сміливість мати власну думку й не боятися її втілювати.

Усі пам’ятають зі школи, що Леся написала неймовірно поетичну (і не таку просту, як здається на перший погляд) «Лісову пісню», але мало хто знає, що вона також написала першу в українській літературі психологічну драму «Блакитна троянда». І сіль цієї драми не стільки в тому, що її герої намагаються збагнути суть життя (для чого люди мусять жити?) і зрозуміти, що таке «нормальне» і чим воно від «ненормального» різниться, а в тому ще Леся мала сміливість відійти від усталених на той час в українській драматургії канонів. Вона створила драму про інтелігенцію в часи, коли улюбленою і єдино можливою темою українського письменства був «народ» і лише «народне» світобачення, смаки і вподобання. Вона мала сміливість сказати вголос, що інтелігенція не лише може мати інші смаки, потреби й запити, але ще й потребує інших літературних творів та інших тем. Це була така собі літературна міні-революція.

Також Леся мала сміливість по-своєму інтерпретувати світовий сюжет про Дон Жуана. До написання драми «Камінний господар» її підштовхнув пушкінський «Камінний гість». Ось лишень до теми спокусника жінок Леся підійшла з позицій освіченої жінки: вона почасти перетворила його зі тріумфатора на жертву, спокусивши перспективою влади. Більш того, вона настільки вільно перебудувала дон-жуанівський сюжет, що принагідно створила нову концепцію донжуанства початку ХХ століття.

......

Повністю читати..

ЗІ.