Пам’ятаємо про Голодомор

У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках.

За даними науковців, найбільше постраждали від голодомору тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська).

На моїй рідній Сумщині від голоду померло від 15 до 20 відсотків населення. Вимирали не тільки родинами, а цілими селами. Влада, щоб приховати факти геноциду, знищувала архівні документи.

У дослідження трагедії значний внесок зробив мій земляк - уродженець Сумщини Борис Ткаченко, який провів титанічну роботу з розкриття злочину під назвою Голодомор. Його книга "Під чорним тавром" – це історичне дослідження, зроблене на основі виключно документів і свідчень очевидців.

Це перша в Україні книжка про голодомор, що дає повну картину страждань українців під московсько-комуністичною тиранією. Розповіді очевидців вражають, лякають і змінюють уяву про історію. Кобзар Йосип Панасенко з Полтави, приміром, у своєму свідченні пише:

"1932 року я виступав у капелі бандуристів і за розпорядженням Полтавської Політосвіти перебував у місті Ромни (нині Сумської області) для культурного обслуговування селян, які вмирали від голоду. Я був очевидцем страхіть. На дорозі до міста всюди валялися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків і безліч таких, які конали у страшних муках.

Коли я увійшов до села Недригайлів, я був переляканий. Село наче вигоріло, ні живої душі. Я зайшов до першої хати, навколо якої бур’ян виріс аж під стріху. Двері були відчинені, з середини йшов сморід. На ліжку лежало в лахміттях двоє мертвих дівчаток, з печі звисали ноги померлого діда, а за хатою сиділа божевільна жінка і, сміючись, перебирала грудочки землі. Сморід від померлих розходився по цілому селі, всюди лежали трупи і розкладалися, бо не було кому їх ховати"

А ось що писав лікар із Сум Микола Шевченко: "По залізниці відбувався рух голодного люду. Всі поїзди, і товарні, і пасажирські, були забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріски, то набряклі, як мішки з просом, мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони, мов тирса, вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під насип залізниці та там і зоставались, хто вмирав одразу, а хто ще довго лежав без руху". Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому пекла, у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями, і між Україною, Росією та Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх військ…

Проте Україна є донині. І недарма пам’ятні заходи, присвячені мільйонам жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в 2014-2018 р. проходили під гаслом "Вбивали Голодом нашу свободу. Не підкорені в 33-му – непереможні!".

Нація, яка єдналася в хвилини вшанування померлих з голоду в минулому, об‘єдналася, аби захисти своє майбутнє і створила потужну армію в 2014 році. Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків.

Це Ми повинні завжди пам'ятати........