Сумнівні рамки

Чому кадрова політика тренера збірної України Андрія Шевченка викликає занепокоєння напередодні Євро.

11 червня матчем Італія — Туреччина на Stadio Olimpico в Римі стартує 16-й чемпіонат Європи з футболу. Збірна України втретє в історії виступить на континентальній першості. Є сподівання, що виступить краще, ніж на двох попередніх чемпіонатах, бо й на домашньому Євро-2012, і у Франції 2016 року команди, які очолювали Олег Блохін і Михайло Фоменко, не виходили з груп, установивши спільними зусиллями антирекорд турніру: п’яти поразок поспіль у фінальних частинах змагань до нас не зазнавав ніхто.

Нинішній наставник національної збірної Андрій Шевченко був безпосередньо причетним до українських збірних, які виступали на попередніх Євро. У 2012-му дубль Шевченка у ворота шведів дав команді змогу здобути першу й досі єдину перемогу на континентальних першостях. А у 2016-му він з ініціативи очільника національної Федерації футболу Андрія Павелка ввійшов у тренерський штаб Михайла Фоменка, всупереч волі останнього. Згодом нападник команди Роман Зозуля визнав, що двовладдя в тренерському штабі зробило колектив некерованим, і це була одна з основних причин провалу (три поразки у трьох матчах) на полях Франції. Після Євро-2016 Шевченко очолив збірну вже самостійно й улаштував тотальне омолодження складу. Водночас молодий фахівець хоча й почав опиратися з перших днів роботи на представників донецького «Шахтаря», проте звертав увагу й на футболістів, які виступають не лише в дуеті клубів-грандів українського футболу (такими після розпаду «Дніпра» й «Металіста» вважають лише «Шахтар» і «Динамо»).

На жаль, нині, коли до фінальної частини чемпіонату Європи залишаються лічені дні, можна сміливо говорити, що позитивні тенденції необмеженої географії представництва в національній команді України, які після довгої паузи поновив попередник Шевченка, віджили себе. У розширеному списку з 35-ти кандидатів на потрапляння в заявку на Євро — 15 представників київського «Динамо», 8 — «Шахтаря» і ще 10 футболістів, які пройшли через систему одного з цих клубів, а зараз виступають в інших командах. Фактично, непричетними до клубів-грандів є лише резервний воротар мадридського «Реалу» Андрій Лунін і нападник СК «Дніпро-1» Артем Довбик. Водночас хоч би який дивний вигляд це мало, Шевченко не звернув уваги на представників інших клубів, навіть коли кілька гравців (півоборонці Віталій Буяльський і Віктор Коваленко) випали через травми. Ця цифра могла бути ще більшою, якби через травми останньої миті не випали двоє гравців «Шахтаря» Жуніор Мораєш і Євген Коноплянка.

З одного боку, нічого дивного в цьому немає. У роки футбольної кар’єри Шевченка збірну теж здебільшого комплектували гравцями рідного для нього «Динамо». Власник київського клубу Григорій Суркіс, який паралельно очолював національну Федерацію футболу, подбав, щоб в основну команду країни стабільно викликали навіть динамівських резервістів. Представників решти команд у збірну викликали радше за залишковим принципом. Лише трохи згодом, на зламі тисячоліть, коли про свої амбіції заявив ахметовський «Шахтар», призначені Суркісом тренери збірної змушені були звертати увагу й на гравців з Донецька. Представники інших клубів нерідко перебували поза увагою тренерів збірної не тільки тому, що були об’єктивно слабшими за київських і донецьких конкурентів, а більше через кон’юнктуру.

Призначений у 2013 році тодішнім очільником Федерації Анатолієм Коньковим Михайло Фоменко наважився вперше за останні 15 років перервати помітну тенденційність у роботі наставників збірних. Проте розширення географії на результат не вплинуло. Ба більше, збірна під керівництвом Фоменка демонструвала якісний футбол і лише останньої миті не пробилася на мундіаль-2014, а згодом уперше в історії здолала сито відбірного турніру чемпіонату Європи. Однак Шевченко перебрав чимало кандидатів у збірну в процесі виступів у Лізі націй, підготовки й участі у відбірному турнірі Євро-2020, і зупинився на концепції з гравцями «Шахтаря» та «Динамо». Представники інших клубів здобувають свій шанс здебільшого тоді, коли починають виступати в закордонних чемпіонатах. Доки Олександр Тимчик, Богдан Михайличенко чи Богдан Леднєв виступали за луганську «Зорю», вони були обділеними увагою тренера збірної. Хоча мали в складі луганців ігрової практики, м’яко кажучи, не менше, ніж зараз. І впливали на гру команди також істотно.

Нинішні пріоритети Шевченка можна було б виправдати тим, що в «Шахтарі» й «Динамо» (після того, як посаду тренера обійняв румун Мірчі Луческу) тренувальний процес прогресивніший, ніж у решті українських клубів, і за замовчуванням відповідає тренерській концепції наставника збірної, а виконавців з умовних «Зорі», «Ворскли» чи «Олександрії» доводиться перевчати, на що збірна не має часу. У випадку з окремими тренерами українських клубів такі міркування справді слушні. Однак згадувану «Зорю» очолює Віктор Скрипник, фахівець, який вісім років грав, а наступних 14 років працював тренером у структурі клубу німецької Бундесліги — бременського «Вердера». Саме Скрипник, коли очолив «Вердер» у 2016-му, став першим і досі єдиним українським фахівцем в історії, який мав честь стати головним тренером клубу з найкращих п’яти чемпіонатів. Зі Скрипником на чолі «Зоря» з 2019 року й донині зробила суттєвий крок уперед з погляду якості гри, а група її футболістів, на яких раніше не звертали уваги, помітно додали в грі. Ідеться не лише про вже згаданих Богдана Михайличенка, який перейшов у бельгійський «Андерлехт», а також нинішніх динамівців Тимчика та Леднєва, а й про хавбека Дмитра Іванисеню, Владислава Кочергіна, Максима Луньова, Владлена Юрченка, які були лідерами сучасної «Зорі» в сезоні 2020/2021, що в ньому луганці виграли бронзові нагороди чемпіонату й дійшли до фіналу національного Кубка. Проте Шевченко цих футболістів на завершальному етапі підготовки до Євро проігнорував.

Нецікавий тренерові збірної й найкращий бомбардир української Прем’єр-ліги Владислав Кулач із полтавської «Ворскли». Хоча цей футболіст міг зацікавити Шевченка бодай тому, що раніше перебував у структурі «Шахтаря». Жарти жартами, але нарікати на неякісний тренувальний процес у «Ворсклі» теж начебто не варто. Полтавський клуб очолює Юрій Максимов, який тривалий час грав з Шевченком у складі київського «Динамо» під керівництвом Валерія Лобановського, а потім не загубився в німецькій Бундеслізі, перебравшись у той самий бременський «Вердер». Як тренер Максимов свій хист теж доводив неодноразово, до того ж досягав успіху з командами, які не мають великих бюджетів, а отже не можуть запрошувати футболістів рівня «Динамо» й «Шахтаря». Також свого часу якісний футбол демонстрували київська «Оболонь» і криворізький «Кривбас» під керівництвом Максимова, а «Ворскла», яка до приходу цього тренера була аутсайдером української Прем’єр-ліги, торік сенсаційно вийшла у фінал національного Кубка.

За бажання, потенційних кандидатів у збірну можна знайти й у лавах ковалівського «Колоса», «Олександрії» та чернігівської «Десни», з якими працюють чи працювали цілком успішні українські тренери Руслан Костишин, Володимир Шаран та Олександр Рябоконь, — люди, які знаються на тонкощах тренувального процесу та підготовки футболістів. Однак на завершальному етапі підготовки до Євро напрацювання цих фахівців було поціновано не надто високо. Шевченко воліє взяти до лав національної команди глибокого резервіста «Шахтаря» Георгія Судакова, ще одного вихованця донецького клубу й нині безнадійного запасного італійської «Аталанти» Віктора Коваленка, динамівських резервістів Олександра Сироту, Олександра Андрієвського та Богдана Леднєва.

З одного боку, Шевченко — постать сповна самодостатня для того, щоб підозрювати, що на його вибір хтось може впливати. Але з іншого — тренер національної збірної України живе в Англії та США, а на Батьківщину прибуває лише епізодично. Шевченка нерідко можна зустріти за переглядом матчів українського національного чемпіонату. Але в тому й річ, що найчастіше це поєдинки «Динамо» й «Шахтаря». Представники інших клубів потрапляють у поле зору тренера збірної здебільшого як суперники грандів, де виявити себе дуже непросто. Певна зверхність Андрія Миколайовича у ставленні до українських колег (навіть до колишніх партнерів по київському «Динамо») помітна неозброєним оком. Цілком зрозуміло, що той футбол, який сповідує збірна України під керівництвом нинішнього тренера, раніше не був для нашої команди притаманним. Українці вперше за понад два десятиліття відмовилися від оборонної контратакувальної концепції гри й почали грати з позиції сили, орієнтуючись на контроль м’яча. Коли Шевченко запроваджував такий ігровий стиль, його критикували, вважаючи, що в українському футболі для того, щоб діяти в схожій манері, недостатньо кадрового ресурсу. Однак час показав, що розбавлені двома донецькими бразильцями Жуніором Мораєшем і Ромеро Марлосом українці здатні демонструвати наш варіант барселонської «тікі-таки» й водночас перемагати чинних чемпіонів Європи — португальців, іншого світового гранда збірну Іспанії, перегравати міцні турецьку, словацьку, чеську і швейцарську збірні.

Водночас насторожує, що за останніх два роки збірна України виграла лише два матчі (2:1 — у швейцарців і 1:0 — в іспанців), а ще п’ять з одинадцяти поєдинків програла, зокрема поступилася тій самій Іспанії — 0:4 і Франції — 1:7. З чотирьох цьогорічних нічиїх до активу можна віднести лише 1:1 з французами на «Стад-де-Франс» у відбірному турнірі мундіалю-2022. Аналогічні результати в іграх з командами Фінляндії та Казахстану в Києві у рамках того самого відбору й 1:1 у недавньому товариському матчі проти Бахрейну в Харкові — відверті провали. Чи не пов’язані ці результати з тим, що суперники призвичаїлися до футболу Шевченка, а варіантів підсилення гри за рамками «Динамо» й «Шахтаря» тренер шукати не бажає? На відповідь залишилося чекати недовго.

Іван Вербицький , УТ