Після поразки англійцям чути шквал критики на адресу тренерського штабу національної збірної. Від тих хто ще вчора підносив її до небес після перемоги над шведами. Звісно, від любові до ненависті як правило найкоротший шлях. І збірна також має його пройти. Так усюди, в усьому світі - не всі готові підтримувати «у горі та радості».
Це виключна особливість рідних людей.Але найголовніше, що викликає обурення - незадоволеність фан-спільноти словами головного тренера «ми не відступили від власних принципів». Особисто я радий що не відступили. І особисто для мене це набагато важливіше за вихід до 1/4 та гол Довбика. Чому? От вже 25 років я мрію побачити сучасний футбол у виконанні наших команд. Як рідного Динамо, так і Збірної. Не «камон-плей» за конспектами Лобановського (прошу не ображатися шанувальників великого метра), а той футбол, в який грають в усьому світі. Навіть якщо підводить виконання. Навіть без результату.
Набридло відчувати себе якимись не такими. Наче якщо ми граємо з якимись англійцями - ми маємо грати «від пічки», більше боротьби, біготні, «сталінград» біля воріт. А спереду якось саме заб’ється. Мені набрид такий футбол. Мені не хочеться результату з футболом зразка 2006 року (хоча зараз результат не гірший аніж тоді). Футбол з комплексом меншовартості у коротких штанцях.
Традиції радянського та пострадянського футболу формувалися так само як і всі інші радянські традиції. От взяти наприклад Холодну війну та гонку озброєнь (яку на щастя совок ганебно програв): німці випускають 1000 танків Леопард. З системою збросу боєкомплекту, активним захистом, нічним прицілом та системами пожежогасіння. Я вже мовчу про стабілізатор башти, який дозволяє вести прицільний вогонь на максимальній швидкості. У відповідь радянський воєнпром випускає десятки тисяч Т-64 та Т-72, які суттєво поступаються за усіма показниками ефективності на полі бою. Проте можна задавити кількістю. За рахунок безкоштовної праці робітників на заводах, дешевого палива та принципу «нехай солдати гинуть - наші баби ще нарожають». Як людина військова, наводжу приклад який першим прийшов на думку, але у цілому повністю збігається з футболом. Адже ці приципи, міцно закарбовані у радянському менталітеті, побудованому на знищенні інтелектуальної еліти, сповідувалися в усіх сферах життя.
У 70-80 роках минулого століття світовим трендом став тотальний футбол. Саме тоді команда Лобановського, сповідуючи принципи тотального футболу, у поєднанні з сильною фізпідготовкою, отримувала перевагу на полі. Коли футбол був менш швидкісним та жорстким. Коли тактика оборони була індивідуальна і вільні зони з’являлися за рахунок підключення до атаки гравців оборони. Коли можна було просто «перебігати» будь-якого суперника, як би він не переважав тебе у індивідуальних технічних якостях. Але будемо чесними - команда Лобановського так і не досягла найвищих результатів. Третій за престижністю єврокубок та друге місце на чемпіонаті Європи тільки для нас здаються успіхом (знов таки повертаємось до прищепленого совком комплексу меншовартості). Для тих же німців, будь то Баварія чи збірна Німеччини, такі результати вважалися б незадовільними.
Який футбол зараз? Сучасний футбол проходить черговий етап власної еволюції. Коли результат досягається за рахунок поєднання високої індивідуальної майстерності, швидкості та атлетизму. Коли в тренді нові тактичні схеми з трьома центральними захисниками, що дозволяють швидко створювати чисельну більшість як в обороні, так і в атаці. Хоча ще якихось 10 років тому у світі домінувала «тіка-така» і всі грали у 2 опорники. Світ змінюється. Футбол також. І нажаль, конспекти Лобановського також нещадно застаріли. І неможливо зараз перебігати Роналду чи перештовхати Лукаку. А що ці хлопці вміють виробляти з м’ячем? І це при тому що вони мають швидкість бігуна спринтера та м’язи боксера важковаговика.
Результат який ми маємо на цьому Євро досягнуто не завдяки, а всупереч. Всупереч слабкому національному чемпіонату. Всупереч відсутності індивідуальної майстерності у більшості гравців. Всупереч нав’язаному десятиліттями комплексу коротких штанців. Поразка 0-4 від англійців це лише свідчення того, шо ми робили все правильно. Ми учні які вийшли грати з вчителями у однаковий футбол. Іншого результату годі й було очікувати. Звісно, можна було зіграти у старий добрий «сталінград» і програти 0-1 (як власне 9 років тому). Це все одно не вивело б нас у 1/2. І що найголовніше - не дало б надії на майбутнє.
А надія зараз справді є. Надія на те, що від цих принципів не відступлять навіть якщо Андрій Миколайович піде зі збірної і продовжать гнути свою лінію. Навіть якщо часом не гнеться, а з усіх боків лунає критика за відсутність результату «тут і зараз». Надія на те, що принципи сучасного футболу стануть трендом в українських клубах і будуть запроваджені у системі ДЮФШ для підготовки нових поколінь. Бо лише так, ідучи в ногу з часом, ми маємо шанс на великі перемоги у майбутньому. І колись матимемо право вимагати від збірної обов’язкового виходу до 1/2 фіналу, а поразка англійцям вважатиметься незадовільним результатом. Бо ми програли рівному за класом супернику. Рівному за класом, Карл!
І наостанок. Я дякую збірній за цей Євро. За результат. За гру. За красиві голи. За сейви Бущана. За блискучі перемоги та гідні поразки. За найяскравіші емоції, що колись дарував мені футбол. За Ярмоленка. За Яремчука. За Довбика. За валідол і корвалол. За віру у майбутнє, якої досі не було. За відчуття нашої збірної рівною серед рівних, навіть за розгромної поразки. За футболки з Кримом (який ми обов’язково повернемо). За «Слава Україні»! І за «Героям слава»! Дякую тобі, Збірна! Цей Євро я не забуду ніколи.