Дев'ять років тому у Мексиці я вперше в житті сів на каное. Уявивши себе нащадком ацтеків або майя, завзято орудував веслом на тихій річечці посеред тропічної природи. Та брак досвіду все ж зіграв злий жарт: на одному з поворотів мій човен перехилився, і я разом із веслом опинився у воді. Добре, що вмію плавати; пощастило також, що крокодили в цій річці або не водилися, або у них був тихий час.
Справжні майя й ацтеки, а також і північно-американські індійці набагато краще вправлялися з своїм водним транспортом, бо не розвагатись сідали на нього, а щоб вирушити на полювання чи рибалку. Для цього ж на далекій і холодній Півночі ескімоси та алеути винайшли каяки та байдарки. А в наш час європейці підступно привласнили цей вид пересування водною гладдю, і нічого не заплативши за авторські права знедоленим тубільцям, перетворили його на цікавий і захоплюючий вид спорту.
У всякому разі, набагато цікавіший за академічне веслування. Там ти сидіш тихенько, і рівномірно штовхаєш весла, прикріплені до човна. Та ще й керманич-дармоїд пристроївся: сам не веслує, а тільки командує. Для росіян чи білорусів це нормально - вони до керманичів звикли. А що робити представникам вільного світу? Вірно, йти у байдарочники і каноїсти. Тут всі рівні, і весло повністю у твоїх руках; роби їм що бажаєш, хоч штовхай у спину втомленого партнера, якщо чуєш як він хропить. А головне, що на відміну від "академічки", спортсмени рухають свої човни сидячи чи напівстоячи обличчям уперед.
Мабуть тому, росіяни на останній Олімпіаді й залишились без нагород. Якщо країна рухається назад, у минуле, то й спортсмени не можуть бути осторонь. Зате українська каноїстка Людмила Лузан у Токіо двічі стала призеркою, а за рік після Ігор й перемогла на чемпіонаті світу. Висновок один: і у спорті, і у житті дивитися треба тільки вперед. І перемога обов'язково з'явиться за обрієм.
Євген Шрайман