Як тренеру-чоловікові зробити із жіночої гандбольної команди супер-клуб світового значення? Вірно, йому слід одружитися на одній із своїх підопічних. Нехай інші дівчата згорятимуть від заздрощів і ревнощів, нехай щасливу обраницю почнуть бойкотувати в роздягальні, ігнорувати на майданчику, а на тренуваннях обов'язково спробують запустити в неї м'ячем якомога сильніше.
Рано чи пізно все це віділлється у здорову спортивну злість, і такій команді вже жодний суперник не страшний.Думаєте, від хорошого життя радянські функціонери од спорту відрядили до олімпійського Монреаля збірні, майже повністю складені з киян - футболістів "Динамо" та гандболісток "Спартака"? Та просто краще за них у ті роки нікого не було! Підопічні Валерія Лобановського та Олега Базилевича, щоправда, оступилися у півфіналі: підступні східні німці чорною невдячністю відплатили і за берлінську Стіну, і за інші недешеві подарунки. Натомість гандболістки Ігоря Турчина цих надутих фройляйн навіть не помітили. Як і інших суперниць. Тоді вже весь світ дізнався про Людмилу Бобрусь, Ларису Карлову, Тетяну Макарець та напівсередню Зінаїду Сталітенко, яка на той час вже понад 10 років носила прізвище свого тренера.
Через чотири роки на Іграх у Москві футбольна збірна Союзу була представлена в основному столичними спартаківцями, чоловічу баскетбольну та гандбольну команду укомплектували з підневільних армійців також із стольного граду. Вдома й стіни лужниківські допомагають? Ага, розбіглися! Знову вся демократична німецька громадськість радісно пила шнапс, відзначаючи чергову футбольну перемогу у півфіналі над радянськими братами. У чоловічому гандболі команда Анатолія Євтушенка (з Євгеном та Вадимом у рідстві не перебував) дійшла до фіналу, і там надприродний сейв воротаря Шмідта (з лейтенантом Шмідтом у рідстві не перебував) подарував "золото" все тим ненаситним на перемоги та сосиски гедеерівцям. Це потім випливуть на поверхню всі хімічні фокуси першої держави робітників і селян на німецькій землі, а тоді й допінг-лабораторій тямущих не було, та й свого Штирлиця-Родченкова в Берліні не виявилося.
У баскетбольному турнірі господарі, мотивовані відсутністю американців, на радощах віддали "золото" не зовсім правовірним югославам, за що всі радянські гравці-офіцери разом з тренером отримали 50 нарядів поза чергою та ознайомлювальну поїздку до найближчих казарм. Віддуватися ж довелося дівчатам-гандболісткам: тим самим Макарець, Турчиній, Бобрусь, Карловій. Вони знову нікого не помітили. Не помітили ні німок, ні югославок, ні угорок з чешками, ні навіть екзотичних конголезок.
Уявляю, як заздрили Ігорю Євдокимовичу його колеги-ігровики! А що вони могли вдіяти? Навіть коли б довідалися про секрет успіху Турчина, як його повторити в масштабах чоловічої збірної? Бескову динамівська совість і суворі радянські закони не дозволять одружитися з Гавриловим; Гомельський просто не дострибне до Сергія Бєлова; а Євтушенко, думаючи про майбутню російсько-білоруську дружбу, збереже суто платонічні відносини з Каршакевичем.
Висновок залишався один: бойкотувати Ігри-1984, щоб не ганьбитися знову, тепер уже в лос-анджелеському лігві шалених імперіалістів . А те, що Турчин із компанією залишиться без третього "золота"? Нічого страшного, інтереси Батьківщини над усе, або "uber alles", як кажуть наші німецькі друзі. До речі, нехай не зваблюються: до Лос-Анджелеса вони теж не поїдуть.
Євген Шрайман