Хотів написати коментар до посту Шуріка, але зрозумів, що хочу сказати дещо більше, ніж просто поздоровлення з ювілеєм. Добре, коли захоплення стає професією, справою всього життя. Такі люди щасливі, отже що їм ще можна побажати? ) Залишатись щасливими і надалі.
З цим сайтом я, як і багато з дописувачів, практично 25 років (вболівальницький стаж на декілька десятків років більший).
Хоча можливо почав відвідувати не 98, а 99 року. Тоді зійшлось усе разом: початок Інтернету у країні, жага до власного контенту, шалена популярність третьої Великої команди Лобановського, яка збирала по 100 000 на трибунах і, звичайно, прогресивна ідея сайту, відкритого для вболівальників. Тому і відвідуваність, і слава, і конкуренти, і все, що пов'язано зі словом "успіх". Зараз звичайно багато що змінилось. Немає такої популярності футболу у країні, молоді віддають часто перевагу іншим розвагам і для них поганяти м'яча у дворі зараз далеко не на першому місці. Змінився і сам інтернет, прийшли нові технології і нові фріки, стару Стіну "вбили" свого часу, і поріг для спілкування став більш високим. Але ресурс живий, навіть не зважаючи на війну, що триває вже 9 років і на ось це "повномасштабне", що триває більше року і хтозна, коли закінчиться.Я дещо думав про те, як вболівання за футбол та сам феномен Київського Динамо сприяли незалежності України. Раніше, за часів союзу цьому не приділяли уваги, і ми самі не помічали нічого. Але протистояння з москвою, московськими клубами, перш за все, спартаком, впливало на настрої людей тут (я це пам'ятаю). Воно підкреслювало "інакшість" - "ми не такі, ми інші", ми мали перемагати та перемагали, а проти нас використовували підлі методи тиску з москви та брехливі статті у "центральних" виданнях. І ось ці перемоги 60-70х, а потім - і 80х років заклали підвалини національної свідомості, перш за все, - у киян, які в усьому іншому були звичайними, часто - відданими, громадянами радянського союзу. Парадокс і іронія у тому, що у Динамо більшість керівництва стояла на твердих прорадянських позиціях, а негласним шефом команди був Щербицький. Але ж розбудова сильної місцевої футбольної команди природним чином протиставила її тодішнім лідерам - московським командам. І московській точці зору на футбол зокрема. Тобто, оформився та розростався конфлікт, який охоплював і речі, що не відносилися безпосередньо до футболу. У всіх інших областях подібні конфлікти у союзі подавлялись, а у футболі, якимось дивним чином, - ні. Тому коли у кінці 80х почали зростати сили, що відстоювали незалежність, до них приєднались і багато вболівальників, у яких на той час вже були свої рахунки з москвою. А треба сказати, що цих вболівальників було навіть більше, ніж тоді, коли з'явився цей ресурс.
Зараз багато відданих вболівальників Динамо (і не тільки) воюють за нашу незалежність, даючи можливість, в тому числі, іншим писати блоги. На жаль, часто ми бачимо у некрологах прізвища вболівальників, що віддали свої життя на цій війні. Колись у кінці 2000х я йшов зі стадіону, за мною йшли ультрас, які вигукували "Слава Україні - Героям слава!". Ну і так далі, ви знаєте... Так ось, я тоді був вражений: як так, націоналістичні гасла і все таке, це не моє. Але зараз (правду кажучи - вже з майдану) мені стало зрозуміло, що я був неправий, а ті молоді хлопці були і є праві. І ворогам дійсно має бути смерть.
Взагалі футбольні протистояння часто у світі є відлунням інших протистоянь. Згадаємо Барселону та Реал, Селтік та Рейнджерс. Хтось каже, що футбол дозволяє сублімувати агресію, і поки грають у футбол, - не воюють. Це правда, але не вся. Часто футбольні протистояння підживлюють агресію, як у випадку з Динамо та московськими командами, або, на жаль, як у випадку з протистоянням Динамо та Шахтаря. Я зараз хочу тільки подякувати ультрас Шахтаря, які воюють за Україну. Але політика протиставлення Києва та Донецька з початку 2000х дуже вдало підігрівалась саме футбольними пристрастями. І коли у 2014 московити вирішили розхитати Донбас, їх закиди Києву також лягли на підготовлений грунт.
Може бути питання, навіщо я це все пишу і при чому тут 25 років сайту. Мабуть тому, що футбол завжди більше, ніж просто гра (за це ми всі його і любимо). А ресурсу та Олександру Попову я бажаю пережити важкі часи та надалі об'єднувати та надихати прихильників Динамо.