Міланська соната на мінорний лад

У2003 році я почав організовувати колективні поїздки на матчі "Динамо" Київ у Лізі Чемпіонів із Хмельницького.

Як ви самі розумієте, пили спиртного футбольні вболівальники чимало. Це прості роботяги, трудяги, для яких поїздка на матч - віддушина! Пили по дорозі у Київ. В Києві. Та після матчу під час повернення додому.

Особисто я перед матчем ніколи не вживаю спиртного. Навіть пива. Міг лише на зворотньому шляху випити сто грам, але не більше.

Адже я, як організатор, несу за всіх відповідальність. Ну а люди? Хіба ж я міг їм заборонити? Всі люди дорослі і кожен сам вправі обирати, пити йому чи не пити. І скільки пити.

Вже розповідав про те, як після матчу з лондонським "Арсеналом", я ще декілька годин шукав в районі Республіканського своїх вболівальників, котрі не могли знайти дорогу до автобуса, перебуваючи добряче на підпитку. Це була перша така поїздка.

В грудні 2003 року, коли кияни в останньому групповому матчі ЛЧ мали зустрічатися із міланським "Інтером", я знову організував виїзд на матч. Щоправда, цього разу людей назбиралося значно менше. Мабуть зимова холодна погода відштовхнула бажаючих поїхати. Але вісімнадцять хмельницьких справжніх фанатів знайшлося з легкістю і я замовивши 18-ти місний бус "Мерседес" та попередньо придбавши квитки в Києві в Олени Христофорівни став готуватися до поїздки.

Знову ж таки намалювали мені величезний плакат "Ми вболіваємо за Динамо Київ" і я приклеїв його на стіклі буса. Ті вісімнадцять щасливчиків були із тієї самої компанії, що їздила зі мною на "Арсенал". А два брати, Сергій та Валерій, з якими я встиг подружитися, взяли ще й цього разу свого батька. Дядю Сашу. Вони познайомили нас. Справа в тім, що в день матчу йому виповнилося 60 років. Вони вирішили зробити своєму батькові приємне. Адже він, палкий вболівальник "Динамо" Київ, ще жодного разу не бачив гру динамівців вживу, лише по телевізору

Настало 10 грудня і ми вирушили в дорогу. Як і завжди, мої хлопці добряче випивали дорогою, щопівгодини вимагали від водія зупинки, адже від випитого їм постійно хотілося в таулет. Я сидів поруч із водієм і, як міг, згладжував обстановку, пояснюючи що люди трошки розслабляються тощо. На щастя, водій був спокійний і надто не нервував.

Найцікавіше почалося вже у Києві. Якщо точніше - вже на самому стадіоні. Ми, як і попереднього разу, спочатку з"їздили на Байкове кладовище, на могилу Лобановського. Це було моєю традицією. Тому, навіть під час організованних поїздок, я завжди в першу чергу везу людей туди. Віддати шану людині, яка стільки зробила для Динамо Київ, для нас із вами.

Потім ми поставили автобус на бульварі Лесі Українки. Я роздав всім квитки на футбол. Пояснив як після матчу знайти автобус, куди йти. І всі своїми компаніями розбрелися по Києву, адже до початку гри залишалося ще три чи чотири години. Я із своїми друзями та колегами по роботі трохи повешталися по Хрещатику. Сходили на стадіон Динамо.

Прийшовши на трибуни, я побачив що наші місця, куди я придбав квитки майже всі порожні. Сидів лише один із братів (не згадаю точно Валерій чи Сергій). Він був трохи випивши. Я запитав у нього: - "Де брат та батько?" Він сказав , що вони ще десь гуляють.

Ми подивилися розминку гравців, спробували впізнавати гравців "Динамо" та "Інтера". На щастя цього разу я купив вдалі квитки. У верхньому ярусі другий ряд. Шикарно все видно було. Після закінчення розминки, коли до почтаку гри вже залишалося хвилин п"ять, повз мене на своє місце пробирався другий із братів. Сам. Без батька!!!

Я запитав у нього: - А де батько? Де дядя Саша??? На що другий брат п"яним голосом,заплітаючимся язиком відповів: - А он т-т-там где-то, с б-б-братом!

Я мало не закрчиав: Як з братом? Он твій брат сам сидить!!!

Той продерся на своє місце, сів поруч з братом, і вони, обидва п"яненькі, стали сперечатися де батько і хто з них його останнім бачив. Матч вже розпочався, але мене весь час сверлила думка. Ну як же так? Як так можна?

Зробивши спробу вияснити у них, де ж все-таки подівся їх батько, де, по яких місцях вони ходили до початку матчу і не добившись від них нічого толкового, я вирішиів піти на пошуки дяді Саші.

Ну як же так можна, приїхати на футбол до Києва і не потрапити на стадіон. Це ж нонсенс!!! Я вияснив у п"яних братів, що дяді Сашин квиток у них, забрав його і, в середині першого тайму, я пішов на пошуки дяді Саші.

Трохи поміркувавши, я подумав, що дядя Саша, коли зрозумів що загубив своїх нерадивих дітей, обов"язково піде до автобуса. Продершись через вщент заповнені трибуни людей, міліцейські кордони я попрямував на бульвар Лесі до нашого автобуса.

Дядя Саша сидів в автобусі. Я прийшов до нього і запитав як так сталося що він не потрапив на стадіон. Він був дуже розчарованим. Сказав що сини напилися, та загубили його.

Я став умовляти його піти на стадіон, але він нізащо не хотів цього робити. Таким великим було його розчарування. Я все-таки зумів умовити д.Сашу і ми разом пішли до стадіону. По дорозі він з гіркотою розповідав про те що сини п"ють. Я , як міг захищав їх, казав що вони в нього хороші. Що таке буває. Що таке трапилося випадково.

Неспішним кроком ми дійшли до стадіону і стали пробиратися в наш сектор на свої місця. Коли ми прийшли йшла вже десь 10 чи 15 хвилина другого тайму. Підвівши дядю Сашу до його місця поруч із Валерієм та Сергієм я помітив погляд дяді Саші на синів. Мені здалося що вони одразу ж протрезвіли від цього погляду. До кінця матчу вони так і просиділи обидва з винуватими виразами обличчя, і, по-моєму, навіть і не особливо зраділи коли Діого Рінкон зрівняв рахунок, вдало зігравши на добиванні.

А коли на останніх секундах гри Флорін Чернат, з убойної, як то кажуть, позиції, вдарив повз ворота - всі ми зрозуміли, що у цьому сезоні Ліга Чемпіонів для нас закінчилася і треба чекати наступного сезону.

Ми дочекались наступного сезону. Наступних сонат, серенад, симфоній. Знову були виїзди на футбол. Емоції, пригоди, переживання. Був великий біло-синій прапор. З написом ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ 12. Прапор у крові.

Але це вже зовсім інша історія

P.S. день матчу із Інтером у ЛЧ став останнім алкогольним днем в житті рідних братів Валерія та Сергія. З тих пір і по сьогодняшній день вони не вживають ніякого алкоголю. Я дружу з ними до цих пір. От тільки дяді Саші вже давно гема. Він пішов у засвіти в липні 2006 року