You'll never walk alone

Восени 1992 року, під час служби в армії, я випадково натрапив на трансляцію матчу "сраптак"москва - "Ліверпуль". Сраптак я ненавидів, тому звичайно дивився той матч і вболівав за англійський клуб. Звичайно ж я чув, читав щось про цей клуб раніше. Знав про той сумнозвісний фінал КЧ 1985 року з "Ювентусом".

Пригадую, як совєцька преса "заклейміла позором" англійських вболівальників, звинувативши їх у всьому. Знав, що після тієї трагедії на Ейзелі англійські футбольні клуби були відсторонені від Єврокубків на 5 років, а конкретно "Ліверпуль" на 7 років. Вже тоді я нутром відчував, що це не справедливо. Не знаю чому але відчував. Лише багато років пізніше, я прочитав що тоді на Ейзелі вболівальники Юве поводили себе не набагато краще ніж англійці. І "перемога"англійських вболівальників стала можливою лише тому, що їх було значно більше.

З команди гостей мені у 1992 році найбільше запам'ятався воротар Брюс Гробеллар. Нажаль той матч виграли московити 4-2. Але я сподівався, що у матчі-відповіді гравці "Ліверпуля" здобудуть перемогу з потрібним рахунком і пройдуть далі. Нажаль цього не сталося. Перемогли знову московити 2-0. Не знаю чому, не можу цього пояснити, але я став після цих ігор вболівальником "Ліверпуля".

Ще раніше я бігав в "самоходи" щоб придбати газету "Спорт-Експрес" де міг прочитати про всі спортивні події. А після цих ігор я почав уважно стежити за "Ліверпулем". Ця команда запала мені в душу.

Таким чином із різницею в 10 років в моєму житті з'явилося дві улюблені футбольні команди.

1982 - "Динамо" Київ 1992 - "Ліверпуль"

По ТВ на вихідних днях по якомусь каналу показували огляд європейських футбольних чемпіонатів і я чекав огляд гри "Ліверпуля". Потім з'явилася чудова передача із назвоб "Дорога на Вемблі" про Кубок Англії і я знову жадібно дивився всі випуски намагаючись побачити огляд гри "Ліверпуля". З гравців запам'ятався молодий Стів Макманаман.

Згодом слідкувати за грою та результатами "Ліверпуля" ставало все легше завдяки "Команді" та "Футболу". Особливо щотижневнику "Футбол" де про Англію писав Олексій Іванов.

Коли у другій половині 90-х Ліга Чемпіонів з'явилася на УТ-1 (НВО Поверхность) я не пропускав жодного матчу Ліверпуля, навіть якщо трансляція була в запису і починалася пісоя опівночі. Вже тоді я вболівав за Роббі Фаулера, Майкла Оуена, молодого Стівена Джеррарда тощо.

А найбільшою прикрістю для мене стало те, що в сезоні 2001-2002 кияни потрапили у Лізі Чемпіонів в одну групу з "Ліверпулем". Серце рвалося на шматки. Я мріяв щоб обидві гри закінчилися внічию і в підсумку обидві команди пройшли в наступний раунд ЛЧ.

Любов до "Ліверпуля" посилювалася від року до року. Я почав обожнювати цю команду так же як "Динамо". Закохався у Енфілд Роуд, у вболівальників.

У фіналі ЛЧ 2005 року в мене не було дилеми за кого вболівати. Я щиро бажав перемоги "Ліверпулю" та гарної гри Андрію Шевченку. Тому коли на останній хвилині додаткового часу, за рахунку 3-3, Єжи Дудек двічи парирував удари Шевченка я, мабуть один із небагатьох українців, щиро радів цьому успіху польського голкіпера. А після невдалого удару Шеви у серії пенальті я був дуже радий та щасливий. Адже улюблена команда виграла Лігу Чемпіонів.

Найулюбленішим гравцем є СтівіДжі. На мою думку це взірець капітана команди.

Вчора не мав змоги подивитись гру із МанСіті. Щойно закінчив дивитися гру в запису і виникло бажання написати цей Пост. Пишаюся "Ліверпулем", Юргеном, вболівальниками. Обожнюю їх.

Тепер я знаю яким буде моє наступне, четверте за ліком, тату. Його я наб'ю незабаром коли поїду в чергову відпустку. Три попередніх дуже важливі для мене. Ці три тату багато чого можуть сказати про мене, про сенс мого життя. Скоро буде ще одне.

P.S. в мене було не так багато заповітних мрій. Найголовніша здійснилася 25 років тому. Але маю ще дві. Побачити наживо концерт "Metallica" та побувати на Anfield Road на матчі "Ліверпуля"