Дискусії про В. Лобановського. Частина 1.

В мене був друг, з яким у нас на протязі десь 15 або й 18 років відбувалися гарячі дискусії навколо постаті В. Лобановського. Ті дискусії затихали під час успішних сезонів для В. Лобановського і розгоралися з новою силою під час невдалих років. Головним постулатом дяді Пєті (назвем так мого друга) було твердження, що В. Лобановський тренер слабенький, в кращому разі міцний середняк, але аж ніяк не видатний і не геніальний спеціаліст світового рівня (моя позиція).

Одного разу, десь роки через 2-3 після розгрому Барселони в двох матчах з рахунком 7-0 здобутого Динамо, яке Лобановський зумів підготувати в умовах тодішнього рівня ЧУ, знов виник серйозний диспут на «повишєнних тонах». Прийшов я додому, а моя дитина питає:

  -    Тату, чого ти такий розстроєний?

І я раптом згаряча порушив своє правило, за яким батьки не повинні перекладати свої проблеми на дитячі плечі, коротко розповів про суть нашого протистояння з дядєю Пєтєю.

Моя дитина, задумавшись, мовила:

-        Не дивлячись на кілька відвідин стадіону, я не вважаю себе спеціалістом з футболу, щоб давати оцінку таким особистостям як В.Лобановський. Але те, що лунало з вуст видатних людей, говорить, що В. Лобановський - величина світового масштабу історичного значення. Так то є думка найвищих спеціалістів у свїй справі з усих країн, а хто такий дядя Пєтя?

От і скажи, що то не правдивий вислів: «Вустами младєнца глаголить істина».

Не буду перераховувати всі звання, нагороди та регалії В. Лобановського, скажу лише, що він удостоєний найвищих нагород України -  «Герой України», УЄФА – «Рубіновий Орден» та ФІФА – «Орден за заслуги» посмертно.

Перед фінальним матчем Ліги Чемпіонів, що відбувся незабаром після смерті Метра, переповнений стадіон, а разом з ним десятки мільйонів телеглядачів з усих континентів хвилиною мовчання вшанували пам’ять великої людини, великого тренера, геніального провидця, що задав напрямок і влинув на розвиток футболу у всьому світі.

Ну і при чому тут дядя Пєтя? А при тому, що виникає питання: а чому у таких «дядєй Пєть»  створилася стійка негативна думка про В. Лобановського, яку ніщо не може порушити?

 Думаю з тої ж причини, з якої Шитов з БАТЕ нагородив дурниць напередодні матчів з Динамо. Ну справді не з полиці ж у потязі захисник головою вниз упав і почав нести ахінею. Насправді його виступи базувались на упередженій інформації останніх років майже всих українських ЗМІ про київське Динамо. І чому він мав тому негативу не вірити, якщо навіть друга людина в уряді Азарова публічно заявляла, що Динамо ні на що не здатне, а щось добивається лише за рахунок суддів?

Ще складніша ситуація була у В. Лобановського в СРСР.

Метрополія Москва дуже болюче сприймала успіхи українського Динамо на чолі з В. Лобановським. Ось як про це пише блогер sumo у статті «О некоторых нюансах противостояния Динамо и Спартака в 70-е годы» (повністю читайте тут: http://football.hiblogger.net/authors/sumo/464118.html):

«Московский футбольный бомонд еще кое-как смирялся с победами динамовцев, когда у их руля были московские тренеры Соловьев, Маслов и Севидов, но успехи доморощенных специалистов были восприняты с большим скептицизмом и раздражением. Скоропалительную отставку Севидова после проигрыша финала кубка 1973 симоняновскому Арарату Москва переживала особенно сильно. Лобановского не приняли за своего…..

Предпринимались и реальные шаги, чтобы как-то уменьшить успехи Киева. Так, к примеру,  принято положение, согласно которому футболисты могли переходить из команды в команду только внутри республики. Если предшественники Лобановского могли привезти Колотова из Казани или Шевченко из Баку, то теперь приходилось довольствоваться только республиканскими кадрами. Естественно на московские команды это не распространялось».

Ось що згадує Деві Аркадьєв (http://www.bulvar.com.ua/arch/2007/1/459a9c5ccc3b5/):

«……я написал для московского издательства «Физкультура и спорт» вторую книгу «Футбол Лобановского». Когда мы беседовали с главным редактором — не стану называть его фамилию, для него большая честь быть упомянутым в связи с именем Лобановского даже в отрицательном смысле — о моей рукописи, он сказал: «Дэви, вы ж понимаете, что Лобановский никакой не тренер. Он просто попал в хорошие деньги. Если бы не Щербицкий, его и близко не было бы в Киеве. Ну не может такая рукопись выйти, вы ж понимаете. — «Нет, — говорю, — не понимаю. Я считаю его тренером, который для отечественного футбола, может быть, сделал больше, чем все другие тренеры, вместе взятые. Слава Богу, Лобановский еще есть. И уверен, он еще нас порадует».
……..Рукопись пришлось забрать. Книга вышла в Киеве тиражом 25 тысяч экземпляров. Не помню, по какому поводу, поехал в Москву. В перерыве какого-то футбольного матча Володя Маслаченко брал у меня интервью, в котором я рассказывал об этом издании. Рядом находился Михаил Якушин. Выдающийся советский футболист, заслуженный тренер СССР, успешно работавший со сборной Союза, под его руководством московское «Динамо» шесть раз становилось чемпионом страны.
Володя говорит ему: «Михаил Иосифович, знакомьтесь, пожалуйста: Киев, Дэви Аркадьев». Якушин хмурит брови: «Это тот, который пишет о Лобановском? Я вам руки не подам! Расписали, понимаете ли, всяких жуликов».

Бюрократична і пропагандистська машина з усією потужністю обрушувались на В. Лобановського, використовуючи для цього будь яку нагоду. Відгуки того шквалу можна зустріти і сьогодні. Наприклад в газеті Спорт-Експрес від 01.02.2008 ( http://www.sport-express.ru/newspaper/2008-02-01/16_1) надруковано статтю, де розповідається про звинувачення Лобановського у виникненні такого явища в СРСР, як договірні матчі. У 1981 році в Києві Динамо, що йшло на 1-му місці, зіграло 0-0 з ЦСКА, що йшов на 2-му, а очолював його О. Базилевич. Так В.Лобановського і О.Базилевича викликали негайно до Москви на «килим» до Президії Федерації Футболу:

«По содержательности, принципиальности и тональности выгодно от всех прочих отличалась речь общественного обвинителя, главного редактора еженедельника "Футбол-Хоккей" Льва Филатова: "Нас тревожит их (Лобановского и Базилевича. - Прим.A.B.) сомнительная репутация. Оба ежегодно попадают в скандальную хронику. Высказываемые на совещании различные сомнительные идеи проявляются в игре команд, которыми они руководят. В их представлении все являются дилетантами. Но если "дилетанты" перестанут ходить на футбол, отпадет необходимость в таких тренерах, которые проповедуют непонятный для дилетантов футбол".

 Кореспондент сильно обурюється з дуже м’якого «наказанія» для київських тренерів і «клєйміт позором» В. Лобановського:

«Кричащее, вопиющее несоответствие, с позволения сказать, приговора серьезности предъявленных обвинений. Здесь и вред, нанесенный советскому футболу в целом и игрокам в частности, выхолащивание из футбола самого футбола, отвращение народа от любимой народом игры... Да одного только цветочка из роскошного букета хватило бы генпрокурору эпохи Сталина Андрею Вышинскому, чтобы сшить суровыми нитками дело, обвинить "врагов народа" в заговоре, вредительстве, антинародной деятельности со всеми вытекающими последствиями……

…..Путаное, противоречивое выступление Лобановского, особенно последние фразы ("Договариваться на ничью - криминал. Мы с товарищем Базилевичем не договаривались"), оставило неприятный осадок. Если б знал, что, произнося эти слова, Валерий Васильевич потупил взор, зарделся от смущения или дрогнул его голос, я, наверное, не испытал бы чувства неловкости и стыда за знаменитого тренера.»

А ось як про ці ж проблеми Деві Аркадьєв розповів в уже приведеній вище статті, згадуючи телефонну розмову з Метром:

«Была затронута и тема договорных игр, вызывающая у Валерия Васильевича понятное раздражение. Ведь его считали чуть ли не родоначальником «странных» матчей в советском футболе. Он сказал с возмущением: «Тут я бы вообще мог раздолбать своих оппонентов так, что от них бы ничего не осталось! Но нет смысла».
Когда беседа подошла к концу, я произнес: «Васильич, какое счастье, что я записал наш сегодняшний разговор. Ваши мысли очень интересны». — «Дэви, — сказал он, — так ведь не только вы записывали». — «Как? И вы тоже?». В ответ его типичное: «Не-е-ет». Я понял, кого он подразумевал, — ребят из «Конторы Глубокого Бурения», — и мы расхохотались».

Попри негативне відношення все ж чиновники змушені були визнавати силу тренера з України і запрошували його на пост головного тренера до збірної. Правда не надовго. Перший раз В. Лобановський пропрацював 1,5 роки і був з тріском вигнаний за бронзові медалі монреальської Олімпіади. За таку ж бронзу московської Олімпіади москвича К. Бєскова нагородиди орденом.

Другий раз Лобановський пропрацював усього рік. Тоді збірна розгромила потугальців 5-0, зіграла внічию на виїзді, та виграла дома на той момент у третьої команди Світу зб. Польщі, двічі обіграла фінів і лише в останньому матчі програла 1-0 португальцям за рахунок неіснуючого пенальті і не поїхала на ЧЄ 1984. За все це В. Лобановського звільнили і заборонили «пожізнєнно» тренувати будь-які збірні СРСР. Ось як писав тоді про цей перiод у своїй книзі «Шагі к істінє» згадуваний тут уже у блогах Валерій Вінокуров:

«Как это ни горько, но приходится признать: для сборной страны двухгодичный период осмысления итогов чемпионата мира в Испании прошел впустую. Из-за некомпетентного руководства она потеряла время и – что столь же невозвратимо – возможность выступать в первенстве Европы 1984 года во Франции. Некомпетентного? Конечно с формальной точки зрения я не имею права употреблять такое слово, когда речь идет о В. Лобановском – тренере с большим опытом, значительными достижениями в киевском «Динамо», наконец с высокими спортивными званиями. Но разве мало мы знаем примеров в различных жизненных сферах – науке, искусстве, производстве, сельском хозяйстве, - когда люди, имеющие руководящий опыт  и облеченные почетными званиями, не улавливают тем не менее прогрессивных тенденций, новых веяний, по различным причинам морально-этического свойства утрачивают авторитет? Увы так произошло и в данном случае. Фиаско потерпели буквально все концепции бывшего тренера сборной – ставка на оборону, приоритет функциональной подготовки игроков над технической и тактической, стремление к достижению результата любыми средствами и способами, пренебрежение зрелищной стороной игры, забвение основных принципов нашей педагогики.

Не безоснований надеясь на то, что не стихнет, а напротив наберет силу свежий ветер перемен, …мы ждем, что новые веяния проявятся и во всей деятельности сборной СССР. И во многом связываем эти надежды с ее новым старшим тренером Э. Малофеевым.

…Не из простой вежливости , конечно , он никогда не забывает в праздничных и деловых интервью называть имена своих учителей – Н. Старостина, А. Севидова, К. Бескова. Он-то как раз сумел взять у них уроки не только футбольные, но и нравственные, человеческие.

….Искренний футбол – так назвал Малофеев игру своей команды. Искренний – значит откровенный, честный, выражающий подлинные чувства.»

Що цікаво – вже через пару років «нравствєнниє» функціонери з Москви турнули «іскрєннєго» Малофєєва з поста тренера збірної, а натомість «архінєпослєдоватєльно наплєвалі на пожізнєнний запрєт возглавлять» і запросили «нєкомпєтєнтного» Лобановського керувати збірною. За чотири роки В. Лобановський вийшов на ЧС-86 з групи, виграв відбіркові турніри на ЧЄ-88 та ЧС-90 та завоював срібні медалі на ЧЄ-88. Залишається лише здогадуватись про те, чого міг би досягти В. Лобановський, якби йому, як Гельмуту Шону у ФРН, дозволили би попрацювати зі збірною 20 чи 25 років підряд.

(Далі буде)