скільки нас на стадіоні

Коли вірити кільком активним дописувачам на різних сайтах, моя робота полягає у тому, щоб відганяти глядачів від стадіону, не даючи їм потрапити на трибуни. Тож саме я винен у тому, що стадіон не завжди заповнений. Не буду нічого одразу заперечувати. Тому що аби вести насправді серйозну дискусію слід для початку домовитися про терміни. Або, як люблять казати ті, хто не ніколи служив у війську, «вивчити матчасть». Тому давайте для початку визначимо, що таке «кількість глядачів» на стадіоні.

Це лише зовні здається простим. За усю історію вітчизняного футболу глядачів на трибунах не рахували ніколи! Під справжнім підрахунком я розумію інформацію, яку надають у перерві матчу, наприклад, на стадіоні «Сан-Сіро» у Мілані. У цій інформації вказано, що за купленими квитками на стадіон пройшло стільки-то, за абонементами стільки-то, журналістів стільки-то. Виручка від продажу квитків становить стільки-то. Причому уся ця інформаці надається у перерві гри із точністю до однієї людини і до одного євро. Це можливо тому, що прибуття усіх без винятку присутніх на арені, включаючи президента клубу і почесних гостей, фіксується електронікою на входах.

У нас такого не було ніколи. Пізніше я напишу про те, як ходили у нас на футбол у різні роки. Поки ж обмежусь тим, що кількість глядачів у протоколах футбольних матчів, проведених у Києві, ніколи (!) не рахували за кількістю проданих квитків, не кажучи вже про фіксацію тих, хто реально пройшов на трибуни. Усе це завжди робилося і робиться тепер виключно «на око». Робить це інспектор матчу, який підписує протокол.

Пару років тому у Борисполі київський «Арсенал» із великим рахунком парограв «Таврії». Я був на тій грі і бачив, що трибуни були практично порожні. На одній стороні сиділи півтора десятки журналістів та кілька десятків тренерів, футболістів, та їхніх родичів та знайомих. На протилежному боці було не більше двадцяти людей. Коли я побачив у звіті, що на грі були присутні півтори тисячі (!) людей, то написав злу статтю у одну із газет, звинувативши премєр-лігу у брехні. Газета одержала листа із премєр-ліги, де такий собі пан Єфремов стверджував, що рахувати глядачів, не обовязок премєр-ліги. Після цього я особисто на різних засіданнях запитував керівників премєр-ліги, чому вони самовідсунулися від процесу? Бо ж ліга створена щоб заробляти гроші! Чому ж тоді лігу не цікавить кількість проданих квитків? Чому це не цікавить Федерацію футболу?

На жаль, так було завжди. Інформацію про виручку від квитків на матчі, наприклад «Динамо» - «Баварія» 1975 року, ви не найдете ніде. Чому так? Я не можу нікого ні у чому звинувачувати і не робитиму цього. Просто пошлюся на людей, які ще наприкінці сімдесятих років минулого століття розповідали, що гроші від квитків на футбол - це так званий «чорний нал», якому ціни немає. Якщо вказати у бухгалтерському звіті, що на гру продано триста квитків, а насправді на стадіоні було пять тисяч людей, за це нікого не покарають. Скажуть, що решта чотири тисячі сімсот пройшли без квитків, бо не вистачає контролерів. Звіти про матчі ніколи не були бухгалтерськими документами і там можна було вказувати хоч сто тисяч глядачів. Це ніколи і ніким не перевірялося. Тоді це називалося «приховування виручки». Але у радянському футболі, де футболісти вважалися аматорами і одержували зарплату як «інструктори по спорту», було стільки брехні, що на це ніхто не зважав.

Висновок - усю статистику відвідування футбольних матчів за часів СРСР можна спокійно викинути. Тому що вона або лише приблизно відповідає дійсності, або зовсім не відповідає.

Здавалося, що усе мало змінитися за часів капіталізму, коли футбольні клуби стали «професіональними». Чому не змінилося? Тому що жоден із власників наших «клубів» не заробляє на футболі. Чому - запитайте у них. Як наслідок - футболісти грають для хазяїна, а не для глядачів. Звідси і якість футболу. Але це я пішов трохи убік.

Трибуни на матчах чемпіонату України з року в рік категорично не бажали заповнюватися. Глядачі йшли лише на окремі матчі два-три рази на рік. Це щораз ставало катастрофою для тих міст, де проходили такі матчі - купа міліції, перекриті вулиці, затримка транспорту і тому подібне. Самий лише клопіт з тими глядачами!

Аби хоч як підтримати свій престиж, у багатьох «клубах» почали робити безплатний вхід на футбол або роздавати безплатні квитки. Не допомогло. Навпаки - стадіони ставали все більш порожніми. Там же, де поруч із платними були безплатні квитки, одразу ж розквітало те, про що вам могли б розповсіти перекупники під стадіоном, якби вони захотіли розповісти.

На жаль, я не керую премєр-лігою і не можу примусити клуби звітувати про реальну кількість проданих квитків. Зате мені свого час вдалося умовити Ігоря Суркіса, президента «Динамо», припинити «дарувати футбол» роздаючи безплатні квитки, і почати продавати футбольне видовище так, як це роблять в усьому світі. Саме для цього з моєї цніціативи була запроваджена електронна система продажу квитків та прохід через турнікети. Щоб було як у Мілані - повна і точна інформація про число проданих квитків, одержану виручку та кількість реально присутніх на стадіоні людей.

Чому це все не запрацювало як слід за три роки? Відповідь проста. Занадто багатьом людям була вигідна система безконтрольності, яка панувала на стадіоні довгі роки. Свій інтерес мали і касири, і охоронці, і ще багато людей, яких електроніка робила непотрібними і позбавляла певних, скажімо так, преференцій.

Перед впровадженням електроніки колеги із Москви, де це працює вже багато років, попереджали, що спочатку будуть проблеми. Але після трьох-чотирьох матчів, зрозумівши, що старе не повернеться, люди звикнуть і почнуть дисципліновано купувати  квитки і так само дисципліновано проходити через турнікети. Потрібна була лише воля і послідовність тих, хто це запровадив. У Москві це не було ініціативою однієї людини - там тероризм і вказівка суворо перевіряти на стадіонах кожного йшла із  Кремля. Окрім турнікетів на московських та інших російських стадіонах стоять ще й рамки-металошукачі. І народ приходить на футбол заздалегідь, щоб спокійно і без толокнечі пройти на трибуну.

У нас такої «вищої» волі як у Москві не виявилося. Вийшло як у приказці - ти запропонуєш, тебе примусять зробити і тебе ж покарають, що погано зробив. На словах ніхто не проти порядку з обліком глядачів на футболі. А на практиці проти майже усі. В тому числі і «фанати», яким перестали роздавати тисячі безплатних квитків, половина з яких ними ж продавалася під колонадою стадіону.

Усі вони разом (знайшли порозуміння!) намагаються переконати Ігоря Суркіса, що всі ініціативи Несенюка - це дурниця! Що треба повернутися до старих часів, забрати турнікети, продавати квитки через бабусь на вулицях і валити на трибуни натовпом.

На щастя, практика показала, що це дуже небезпечно. На матчі молодіжних команд України та Голландії, на який пускали усіх охочих аби лише заповнити трибуни і «підтримати команду», трибуни заповнили сумнівні нетверезі люди, які закидали арбітрів пляшкамиі лише випадково не втрапили нікому по голові. А то наслідки були б непередбачуваними.

Я розумію власників вітчизняних «футбольних клубів», в тому числі Ігоря Суркіса, яким прикро бачити порожні трибуни на матчах команд, які вони  щедро або не дуже щедро фінансують. І тут є два шляхи. Перший - роздавати безплатні квитки чи заганяти людей на стадіон батальйонами, як роблять це у тому ж київському «Арсеналі», приписуючи потім вигадану кількість глядачів і маючи бійки та безлад на трибунах. Другий - продавати футбол своїх «клубів» за гроші. А коли його погано купують, намагатися робити товар, тобто футбол, кращим. Звісно, покращуючи, наскільки можливо, умови для глядачів. Світовий досвід показав, що іншого шляху немає. Тренери та футболісти, які бачать навколо себе порожні чи напівпорожні трибуни, повинні шукати причину у собі, у своїй грі, на яку народ не йде, а не вимагати «краще працювати із глядачами».

Прошу вибачення за дещо спонтанний характер тексту. Але це блог і написав я ніби по-блогівськи. Якщо є заперечення чи пропозиції - давайте! Сподіваюсь що така суперечка принесе нам усім користь і, можливо, відкриє щось нове.