Про футбол під час війни

Вважаю, цей матеріал доречним, з урахуванням наших сьогоднішніх реалій. Над ним можна порозмірковувати.

============================================================================

Договірняк Ліверпуля з МЮ та 122 добровольці: як Англія скасувала футбол під час війни

Роман Синчук — 26 серпня 2025, 06:00

Понад 100 років тому Англія занурювалася в жах світової війни.

Футбольний сезон-1915 добігав завершення, але клуби думали не про перемоги, а як не збанкрутувати.

Усі розуміли, що футболу от-от настане кінець.

Чемпіон розповідає, як у цей надскладний час Манчестер Юнайтед приймав Ліверпуль на "Олд Траффорд", і до чого це призвело.

Це було так давно, що й внуки свідків тих подій мають своїх внуків.

2 квітня 1915 року – вже з радіо, але ще без пеніциліну.

Тим не менш, "Олд Траффорд" вже стояв, де стоїть, і 18 тисяч глядачів прийшли сюди подивитися матч із Ліверпулем.

На той момент це дербі ще не заслужило культового статусу, хоча Манчестерський судноплавний канал вже відкрили – отже й відносини двох міст почали змінюватися безповоротно.

У таблиці Ліверпуль йшов у середині – задніх не пас, але й до призів далеко. Ман Юнайтед, в свою чергу, плівся у зоні вильоту, і врятувати його могла тільки перемога. Чим не інтрига?

Ще й Страсна п'ятниця у церковному календарі – здавалося, нічого не могло піти погано.

Але воно пішло.

"Нападники Ліверпуля показали найслабшу гру за весь сезон, – резюмувала побачене Sporting Chronicle. – Їхня гра перед воротами була надто поганою, щоб її описати. А в другому таймі неможливо виокремити жодну з команд".

Інша газета Post написала, що капітан МЮ Патрік О'Коннелл "смішно пробив пенальті повз ворота, викликавши підозри судді".

Manchester Football Chronicle назвала гру "дивовижною": "Жодна з команд не проявила й краплі енергії після того, як МЮ повів з різницею у 2 голи. Футбол був найгіршим, який можна було побачити цього сезону".

Усі разом вони шоковано розповідали, як нападник Ліверпуля Фред Пагнем влучив у поперечину, і на нього накинулися... свої.

Що ж це в біса за матч?!

МЮ виграв і зберіг прописку в еліті, але навіть у найбільш наївних уболівальників закралися сумніви.

Від самої появи професійних ліг Англія кишіла букмекерами, і хоча зловити за руку нікого не вдавалося, чутки про "договірняки" ходили дедалі частіше, а бездіяльність ліги дратувала.

Народ прагнув справедливості тим більше, що у цей час їхні рідні гнили в окопах Франції та Бельгії, ведучи малозрозумілу людям війну з німцями, яких вони в очі не бачили. Виходить, одні мали гинути за корону, а інші в цей час за гроші паплюжили улюблену гру?!

Хтось мав стати сакральною жертвою – і Ліверпуль з МЮ підоспіли якраз вчасно.

Все почалося з анонімного допису букмекера Football King до Sporting Chronicle:

"Я маю вагомі підстави вважати, що матч, зіграний у Манчестері під час великодніх свят, був підставним. Домашній команді дозволили виграти з певним рахунком".

Оскільки і преса, і фани могли під цим підписатися, Футбольна ліга почала розслідування, утворила комісію, яка обрала штаб-квартирою елітний готель "Гранд". Там і проводили допити усіх причетних.

Тиждень, два, три проводили...

До літа комісія виділила вісьмох потенційних винуватців. Із Ман Юнайтед це були Артур Воллі, Сенді Тернбулл та Інок Вест. Із Ліверпуля – Том Ферфол, Боб Перселл, Том Міллер та Джекі Шелдон. Ще один учасник схеми – ексгравець у крикет Лоуренс Кук.

Розслідування форсували букмекери, яких афера футболістів ледь не розорила – дехто виплатив по 150-200 фунтів, коли найбільша зарплата у лізі складала 5 фунтів на тиждень.

Так само допомагали і вболівальники, бо хоча гравці ще не були багатіями, їх усі знали в лице.

Насамперед полісмени вийшли на Шелдона, який до Ліверпуля виступав за МЮ, тож добре знав Воллі, Тернбулла й Веста, з якими зустрічався ввечері перед грою в пабі Dog And Partridge. Одразу виникло питання – а навіщо?

Далі слідство зацікавило містечко Гакналл-Торкард, що біля Ноттінгема. Саме тут народився Вест, і тут же зробили найбільше ставок на перемогу МЮ 2:0.

Лоуренс Кук і його ставки на 2:0 там і сям – звідки в нього така "інтуїція"?

Разом з тим, залізних доказів довго не було, аж поки один з учасників не заговорив. Це сталося після кількох місяців шаленого тиску й суспільного осуду, і розповів він геть усе – наприклад, як шахраї не пасували на чесних в ендшпілі, бо ті хотіли забити гол і зірвати ставку.

Навіть сьогодні ніхто не знає імені стукача.

Може, це був О'Коннелл, який так кумедно не забив пенальті, але уникнув покарання, а після війни раптово рвонув до Іспанії, де навіть став героєм Барселони?

Хтозна.

Набагато простіше зрозуміти, чому вони це зробили – та тому, що футбол під час війни виявився поганою ідеєю. Ніякої ілюзії мирного життя не вийшло – навпаки, результати матчів втратили будь-яку цінність на тлі тисяч трун, що прибували з континенту нон-стоп.

Після того, як на початок 1915 року лише 122 із 1800 зареєстрованих гравців записалися на військову службу, The Times написала:

"Футбол робить усе можливе для ворога".

Їх стали цькувати; відвідуваність впала у 4-5 разів, фінансування від власників скоротилося і майже половина ліги не платила зарплати вчасно. Навіть у програмці до матчу МЮ – Ліверпуль писало, що наступний сезон можуть перенести.

А оскільки тодішні зірки заробляли не більше за шахтарів і рибалок, що дивилися їхні матчі з трибун, то вони й вирішили наостанок підзаробити як слід, щоб сім'ям вистачило хоч на деякий час.

Квартирне питання – все як завжди.

Але, звісно ж, це не мало стати виправданням. 23 грудня 1915-го усіх вісьмох підозрюваних відсторонили від футболу до кінця життя.

Liverpool Echo назвала той день "найгіршим в історії футболу".

З вироком погодилися керівники і Ліверпуля, і Ман Юнайтед – і це трохи кумедно, бо хоча договірняк було доведено, перегравати матч не стали. Річ у тім, що у разі поразки "Червоних дияволів", вони б вилетіли з еліти, а Челсі у ній залишився, що не влаштовувало вже синіх, які дуже хотіли вилетіти – аби скоротити бюджет.

Вважається, що це й стало останньою краплею – вже у 1916-му офіційний чемпіонат Англії скасували.

Тим часом футболісти – і серед них винуватці ганьби на "Олд Траффорд" – тоді ж влилися у маси народу, що були зайняті війною, а не спортом. Здається, саме цього моменту й чекала країна.

О'Коннелл, Вест і Андерсон влаштувалися на оборонний завод Ford поблизу "Олд Траффорд".

Ферфол, Шелдон і Тернбулл пішли змивати ганьбу на фронт. Із них Джекі отримав важке поранення у Франції майже одразу, але вцілів. А от тіло Тернбулла так і не знайшли після невдалої нічної атаки під Аррасом у 1917-му.

Сумна, але й типова історія для британців на тій війні. Вони пережили три мобілізації, втратили вбитими понад 650 тисяч чоловік, перш ніж кайзер нарешті здався.

Тільки після цього англійці відновили футбол, нагородили героїв, вшанували загиблих.

У тому ж 1919-му Шелдон та інші горе-аферисти, що вернулися з фронту, зізналися в злочині і попросили помилування. Ліга трохи подумала – і кивнула; мовляв, змили ганьбу кров'ю.

Один Вест не визнав вину – і тому його бан залишили в силі. Він як навіжений строчив апеляції, а в цей час Міллер забивав за Шотландію, Шелдон – за Ліверпуль, Перселл заграв у Порт-Вейлі. Хіба Ферфол із них не повернувся – йому було під 40, і він влаштувався таксистом; підвозив людей і в наступну світову бійню.

Дискваліфікацію Веста, ніби насміхаючись, ФА відмінила у жовтні 1945-го, коли йому було 59 років.

"У нашій родині його не вважали хорошою людиною. Він бив мого батька і покинув бабусю, відчужився від сім'ї. Не схоже, що він був тим типом хлопця, за якого ви б хотіли видати заміж свою доньку", – каже його внук Роджер Вест.

В принципі, це багато що пояснює.

Ну, а про Страсну п'ятницю на "Олд Траффорд" англійці ще довго розповідали дітям. Історія, що починалася як анекдот, стала уроком – як низько може впасти гра в поганих руках та за неправильних обставин.

Вже за 20 років Невілл Чемберлен цієї помилки не повторив, і британський футбол пішов на війну синхронно з першими пострілами у Польщі.

https://champion.com.ua/ukr/football/chomu-angliya-ne-grala-futbolniy-chempionat-pid-chas-svitovih-viyn-1047874