Перший чемпіонат України з футболу серед команд вищої ліги з футболу проводився з весни по літо 1992 року.
На той час я служив срочну службу в Луцьку і мене радувала думка про те, що я зможу ходити на матчі команд вищої ліги. Моя радість збільшилася в рази коли у "Спортивній газеті" я побачив календар ігор.
Майже всі ігри були у вихідні дні і я мріяв про те, що буду ходити в звільнення на футбол.Служив я в Теремно (район м.Луцьк) і гадки не мав де знаходиться стадіон. Тому найперше своє звільнення я присвятив тому, щоб знайти стадіон і запам'ятати дорогу до нього.
Мені вдалося відвідати декілька матчів "Волині", я мав своє улюблене місце на трибунах, ба більше - потроху я ставав вболівальником "Волині".
Пригадую воротаря Михайла Бурча котрий крім основної своєї роботи бив пенальті, захисника капітана команди Володимира Антонюка - такого собі Франко Барезі луцького виробництва, Олег Федюков. В півзахисті зліва бігав Любомир Вовчук.
Найбільше мені подобався Андрій Федецький #8 (батько Артема Федецького). Це був мотор команди.
В нападі в них грав форвард дикий. Не подумайте чогось поганого, прізвище нападаючого було Дикий. Здається Володимиром його звали.
А тренером був, знайомий мені по Хмельницькому, Мирон Маркевич. Саме він привів наше "Поділля" до 5 місця у 1988 році. Дуже сильний результат для хмельницького футболу.
Я з нетерпінням очікував матчу "Волинь" - "Динамо" Київ. На моє нещастя гру було перенесено. Тепер вона мала відбутись 3 червня. А це була середа !!!
Звичайно що про звільнення серед тижня годі було й мріяти. Тим більше, що на той момент я прослужив трохи більше ніж півроку.
Бажання побачити свою улюблену команду, команду життя, свого улюбленого Сергія Ковальця перемогло і я зважився на нечуваний вчинок для "салаги" - пішов в самоволку.
Я прийшов до стадіону зазделегідь. Черги до кас були неймовірні!!! Такі черги на футбол до цього я бачив лише раз. Коли у квітні 1986 року в Хмельницький на товариську гру приїхали кияни.
Я зметикував і підійшов до якогось мужика у черзі, що стояв поближче до віконечка, дав йому гроші і попросив взяти мені квиток. Солдатиків на Волині любили, тому він мені не відмовив.
І ось я на трибунах, як завжди на своєму улюбленому місці. Деяких сусідів я вже знав в лице і вони мене знали. Знали що я хмельничанин і ходжу на "Волинь". Ми віталися один з одним.
На полі закінчувалось тренування і я побачив Сергія Ковальця. Увесь час я дивився лише на шостого номера "Динамо". Адже востаннє я зблизька бачив Сергія ще під час його виступів за "Поділля". Бо у 1991 році в Києві на матчах із "сраптаком" та "Бенфікою" я сидів досить високо.
Гра розпочалась і ось уже Шматоваленко відкрив рахунок. Я радісно підскочив з місця несамовито волаючи Г О-О-О-Л ! Крім мене на трибунах не святкував ніхто. Я знітився, зрозумів що я роблю щось не правильно і мовчки сів на своє місце.
Аж ось "Динамо" забиває другий гол. Я знову не витримав і ще більше та голосніше почав волати. Радості моїй не було меж! Адже гол забив мій Сергій Ковалець !!!
На трибуні на мене зашикали, зафукали, хотіли вигнати. А деякі, найбільш агресивні, насправді хотіли розправитися зі мною тут же, як говориться "не відходячи від каси". Декілька ударів по спині я встиг отримати.
Але сусіди стали на мій захист, не дали щоб соддатика побили і взяли з мене слово що я буду мовчати. Я встиг пояснити їм причину своєї поведінки, але твердо пообіцяв більше жодним чином не виявляти своєї радості.
Тому коли Олег Лужний забив третього гола і зробив рахунок 0-3 я жодним чином не вияаив ознак своєї присутності на стадіоні. Далі Дмитро Топчієв забив два гола, зробивши поразку лучан не такою болючою.
Одразу після гри я щодуху помчав у свою частину. Хоча мав дуже велике бажання залишитися, дочекатися після гри Сергія Ковальця
P.S. зустрітися після гри із Сергієм я зумів уже в наступному сезоні. Тоді кияни виграли на полі "Волині" 2-0, а один із голів з льоту забив Сергій Ребров. Але це вже зовсім інша історія...