Стамбульські паралелі

Такої атмосфери як на стадіоні «Іньоню» у Стамбулі, не доводилось бачити більше ніде, хоча вже який десяток років за найменшої можливості ходжу на футбол усюди, де буваю. У чому особливість стадіону, де уболівають за «Бешикташ»? Коли був там уперше за часів Михайличенка-Луческу, здалося що це просто такі галасливі уболівальники. Вдруге, у лютому цього року, зрозумів, що справа не у цьому. І остаточно переконався у моїх висновках учора.

Що таке «Бешикташ»? Із певними натяжками – це стамбульське «Динамо». Команда із центру найбільшого міста Туреччини існує вже другу сотню років і має особливий статус. Цю команду підтримував «турецький Ленін», тобто Ататюрк, який створив сучасну Туреччину. Її уболівальники – сіль Стамбула, міська, можна сказати серцевина. У міста є ще три команди. які, до речі, нині попереду «Бешикташу» у турнірній таблиці чемпіонату. Але це трохи інші команди. Навіть «Галатасарай» і «Фенербахче» із новенькими суперстадіонами і сотнями тисяч фанатів, не «тягнуть» на статус «Бешикташу», не кажучи вже про «Істанбулспор». Належність до уболівальників «Бешикташу» - ознака твоєї обраності, певного твого футбольного і не лише футбольного аристократизму.

Коротше, уболівальників у команди вже сто років більш ніж досить. У них не стоїть питання – уболівати чи ні, ходити на стадіон чи ні. Взимку, коли команда була у глибокій кризі (тому ми її так легко обіграли) поведінка турецьких фанатів мене глибоко вразила. Вони не казали. як наші – не будемо ходити на таку команду! Вони сказали - ходити будемо! Це наша команда і ми змусимо її грати краще! І змусили. Результат усі бачили. Тиск трибун старого і занедбаного стадіону у центрі Стамбулу відчувають не стільки гості (їхня справа грати у футбол), скільки господарі – від футболістів до тренерів і керівників клубу. Тридцять тисяч горлянок не тупо повторюють «заряди», а відгукуються на все, що відбувається на полі. Звісно, «заряди» у них теж є, але цим зарядам по сто років, вони перевірені часом і «заряджає» їх увесь стадіон. Головне ж – усі чують реакцію усього (!) стадіону на все, що відбувається на полі.

Чи можливо у нас щось подібне? Чи можуть наші уболівальники так само тиснути на команду, не даючи їй права грати погано? А вони у нас є? Я маю на увазі уболівальники у турецькому розумінні цього слова. Які пишаються належністю до своєї команди, які на футболі не по великих святах, а на кожному матчі? І роблять це роками і десятиліттями?

Немає у нас таких уболівальників. Десять років тому у клубному журналі ми започаткували рубрику «уболівальник», де розповідаємо про знаменитих чимось динамівських уболівальників. Ми їх знаходимо. Це різні відомі люди. Об’єднує їх одне – на стадіон вони вже давно не ходять. Точніше – не ходили ніколи. Хіба що на суперзнамениті ігри, які усі пам’ятають. Інших уболівальників у нас немає. Про «фанатські» сектори мовчу. Тому що термін перебування на них для більшості – кілька років у ранній юності. І знову назад до телевізора чи тепер вже комп’ютера. Це все саме так і є.

Багато чого усім нам, прихильникам «Динамо», хотілося б сказати на адресу команди після гри у Стамбулі. І було б добре, щоб повний стадіон вже на наступній грі погнав команду уперед і натиснув би на тих, ким народ невдоволений. Це було б круто! Але цього не буде. На гру проти «Олександрії» 20 листопада прийдуть ті самі три-чотири тисячі вірних уболівальників та тисяча чи трохи більше або трохи менше «ультрасів».

Звісно, із трибуни завжди можна крикнути, що такий-то «козел», а такого-то «геть». Але це буде поодинокий вигук, а не тридцятитисячне ревіння стамбульського стадіону, яке може як і вознести гравця чи тренера до небес, так і розчавити його, звісно, морально.

Одразу прошу – давайте не будемо сперечатися про первинність курки чи яйця. Давайте визнаємо, що грати для уболівальників і відчувати перед ними відповідальність команда може тоді, коли ці уболівальники є у вигляді повного стадіону. І не раз на півтора місяці, а на кожній грі. Коли ж трибуни напівпорожні, команда змушена грати не для уболівальників, а для президента клубу. І лише він у такому випадку може від команди щось вимагати. Був би повний стадіон, він міг би щось вимагати і від команди, і від тренера, і від президента. Впевнений, вони усі були б цьому лише раді. Тож усе в наших руках! Збираймо на матч із «Олександрією» повні трибуни і повертаємо команді бойовий дух!

Скажете що я фантазую? Чому? Цей сайт лише у Києві щодня читає понад пятдесят тисяч людей. То ви, шановні, читачі чи уболівальники? Чому вас немає на стадіоні? Ось цим ми від «Бешикташу» і відрізняємося. А не лише тренерами та футболістами.