20 років тому....

 

Одне діло − працювати під егідою могутньої радянської асоціації, зовсім інше − торувати шлях самостійно, долаючи природні та штучні перепони. Ось і організація матчу з сусідами-угорцями, який, до речі, відбувся наступного дня після святкування 54-річчя Банникова, проходила не без складностей.

Ім’я їм − легіон
Спочатку датою зустрічі визначили 22 квітня, а місцем − київський Республіканський стадіон. У розширеному списку кандидатів значилися, крім гравців, що представляли чемпіонат України, знані легіонери. Чанов, Кузнецов, Михайличенко, Протасов, Литовченко, Заваров, Юран, Бєланов, Канчельскіс, Лютий − майже на цілу окрему команду майстрів вистачило б. Очолити її мав Валерій Лобановський, у якого спливав термін контракту з федерацією Об’єднаних Арабських Еміратів. Принаймні він отримав офіційну пропозицію від ФФУ.

У режимі жорсткої економії
Однак через брак коштів від запрошення «іноземців» на прем’єру довелося відмовитися: керівники ФФУ пояснювали, що просто не можуть гарантувати відшкодування квитків легіонерам − до України й назад, до клубів. Заради економії гру було перенесено до прикордонного Ужгорода, «під» угорців скоригували й дату. Наставника врешті-решт обрали з призначеного ще в березні тренерського штабу, штурвал прийняв Віктор Прокопенко, керманич одного з базових клубів збірної − «Чорноморця».

З корабля − на бал
Про якийсь тренувальний збір мова не йшла. Київські динамівці на тлі невдало проведеного турніру Ліги чемпіонів зіграли протягом тижня три матчі внутрішнього календаря, останній − за три доби до гри збірної. Днем більше мали на відпочинок одесити та донеччани. У повному складі національна команда зібралася напередодні гри в ужгородському готелі «Закарпаття». «Приймаючи пропозицію ФФУ, я знав, на що йду, − зізнався тоді Прокопенко. − На роздуми часу не було. Нову історію українського футболу писатимемо «з листа», без чернеток...»

Різними шляхами
Того ж дня, 29 квітня, в Москві збірна СНД зустрічалася з командою Англії. На поле «Лужників», згідно з попередньою домовленістю, вийшли й Олексій Михайличенко з Олегом Кузнецовим, котрі дали згоду по завершенні Євро-1992 приєднатися до лав синьо-жовтих, і Ахрік Цвейба, котрий мав як формальне, так і моральне право поповнити українську збірну. Однак згодом абхазець віддасть перевагу збірній Росії. Як і згадувані в попередньому списку кандидатів екс-киянин Юран і екс-гірник Канчельскіс. Як і Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Сергій Щербаков і Олег Саленко, котрі протистояли угорцям в Ужгороді.

Запалу вистачило на годину
Експериментальному складу господарів протягом години ігрового часу вдавалося на рівних протистояти значно більш зіграному супернику. Більше того, вже на третій хвилині Юрій Шелепницький поцілив у стійку, невдовзі фірмовий «постріл» Никифорова зі штрафного не без труднощів парирував голкіпер гостей, цілком претендував на пенальті фол проти Щербакова, непогану нагоду відкрити рахунок змарнував Сергій Третяк. Угорці відповідали дуже жорсткою грою та контрвипадами. Один із них − на 61-й хвилині − завершився прострілом уздовж воріт, на який вчасно відгукнувся ніким не прикритий Іштван Шалої.

Кіпріх помилок не пробачив
Втома й незіграність синьо-жовтих (до речі, на футболках, наданих фірмою Umbro для перших матчів команди України, був присутній і... червоний колір) досить швидко далися взнаки. Гості, очолювані Імре Енеї (чи то пак Емеріхом Єнеєм − саме під керівництвом цього румунського фахівця бухарестська «Стяуа» сенсаційно здобула Кубок чемпіонів-1986), протягом 20 хвилин довели рахунок до розгромного. Двічі відзначився досвідчений Йожеф Кіпріх. Нападник голландського «Фейєнорда», котрий вважався спеціалістом іще по збірній СРСР, скористався  двома помилками Никифорова, другий свій гол провівши з 11-метрового.

Ложка меду від Івана Гецка
Але остаточно зіпсувати своє свято українці не дали. Символічно, що меду на глевкий перший млинець капнув Іван Гецко, котрий починав шлях у великий футбол у ДЮСШ сусідньої Іршави, а наприкінці 1990-х виступав у складі ужгородського «Закарпаття». На рідному для себе «Авангарді» нападник «Чорноморця» на 90-й хвилині дебютного матчу відкрив лік голам збірної України. «Узявся виконати штрафний, бо з місця порушення зручно було пробити лівою, − згадував Іван. − Удар вийшов − м’яч влетів у самісіньку «дев’ятку». Виправився, адже перед тим не зміг вразити порожні ворота. Приємно було відзначитися − на трибунах було багато знайомих. Однак якусь причетність до історії ми з партнерами тоді не відчували, це прийшло пізніше...»

 

Україна − Угорщина − 1:3 (0:0). Товариський матч. 29 квітня 1992 р. Ужгород. Стадіон «Авангард». 13 000 глядачів.

Голи : 0:1 Шалої (61), 0:2 Кіпріх (70), 0:3 Кіпріх (84, з пенальті), 1:3 Гецко (90).

Україна: Кутепов, Лужний, Никифоров, Беженар, Третяк, Ковалець, Цимбалар, Шелепницький, Саленко (Гецко, 59), Погодін (Сак, 56), Щербаков (Гусєв, 69). Тренер − Прокопенко.

Угорщина: Брокхаузер (Томаш Балог, 88), Монош, Телек, Шимон, Льорінц (Ковач, 86), Лімпергер (Тібор Балог, 58), Кіпріх, Мартон (Іллеш, 82), Шалої (Пішонт, 74), Ліпчеї, Вінце. Тренер − Енеї.

Арбітр − Жук (Білорусь).
Попередження: Ковалець − Монош, Шалої.