Die bulgarische Ausgabe von Novinata veröffentlichte einen Artikel über den "Todeskampf".
Über dieses Fußballspiel in der UdSSR sind Bücher geschrieben und heroische Filme gedreht worden. Dennoch bleiben viele Fragen über die Authentizität dieses Ereignisses offen.
Am 9. August 1942 fand im von den Nazis besetzten Kiew ein Fußballspiel zwischen Mannschaften deutscher Piloten und ehemaligen Spielern von Dynamo Kiew statt. Die sowjetischen Spieler sollten unter Androhung des Todes verlieren, aber sie zeigten Mut und besiegten ihren Gegner. Für diese Kühnheit wurden sie hingerichtet.
So stellte die sowjetische Propaganda die Geschichte dieser sportlichen Begegnung dar, die in der UdSSR als "Todeskampf" bezeichnet wurde. Die Wahrheit sieht jedoch etwas anders aus...
Kurz nach der Einnahme von Kiew nahmen die Deutschen die Sportveranstaltungen in der Stadt wieder auf, an denen auch einheimische Sportler teilnahmen. Auf diese Weise versuchten sie, den Anschein eines normalen Lebens zu erwecken. Die Wettkämpfer erhielten zusätzliche Lebensmittelrationen.
Eine der Fußballmannschaften wurde in der Bäckerei Nr. 1 von ihrem tschechischen Direktor Josef Kordic aufgestellt. In seinem Betrieb arbeiteten mehrere ehemalige Spieler von Dynamo (Kiew) und anderen Vereinen, und eine Reihe weiterer Sportler wurde gezielt aus Kriegsgefangenenlagern rekrutiert.
Diese Mannschaft mit dem Namen "Start" begann, die Gegner mit Bravour zu zerschlagen. Unter den Besiegten befanden sich Mannschaften von deutschen Eisenbahnern, Artilleristen und ungarischen Infanteristen.
Am 5. August 1942 besiegten die sowjetischen Spieler die Mannschaft der Flakschützen, Piloten und Mechaniker des Kiewer Flughafens "Flakelf" mit 5:1. Für den 9. August wurde ein Rückkampf angesetzt, der schließlich als "Todeskampf" bekannt wurde.
"Wir trugen die Uniform der UdSSR-Nationalmannschaft - rote Trikots und Gürtel, weiße Shorts", erzählte der Spieler Makar Gontscharenko später. - Gerüchte, dass wir sie speziell für das Spiel gegen die Piloten und Spieler von Zenit vorbereitet hatten, sind Unsinn. Wir hatten einfach kein anderes."
Die sowjetische Version der Ereignisse besagt, dass vor dem Spiel ein deutscher Offizier die Umkleidekabine von Start betrat und verlangte, zu verlieren, da die sowjetischen Spieler sonst bestraft würden. Es gibt jedoch keine Belege für diesen Vorfall.
Der Schiedsrichter des Spiels war ein Oberleutnant der Wehrmacht namens Erwin, aber es wurden keine Fouls zugunsten der deutschen Mannschaft registriert.
Das Spiel erwies sich als hartnäckig und endete mit 5:3 zugunsten von Start. Die Mannschaften stellten sich zu einem Gruppenfoto auf, dann gingen die sowjetischen Spieler in die Umkleidekabine, um den Sieg zu feiern.
Nach dem Spiel verhängte der Kiewer Stadtkommissar Friedrich Rogausch ein Verbot für Spiele zwischen der sowjetischen und der deutschen Mannschaft. Gegen die Spieler von Start wurden jedoch keine Sanktionen verhängt. Sie arbeiteten weiter in der Bäckerei und besiegten am 16. August eine Mannschaft aus Staatsangestellten und Arbeitern der Ruch-Fabrik mit 8:0.
Am 18. August begannen jedoch die Verhaftungen der Start-Spieler. Nur ehemalige Dynamo-Spieler wurden verhaftet, darunter Alexander Tkatschenko, der nicht am "Todesspiel" teilgenommen hatte. Insgesamt waren es zehn Personen. Die ehemaligen Spieler von Lokomotiv Kyiv wurden entweder nicht angeklagt oder freigelassen.
Als Hauptgrund für die Verhaftung wird vermutet, dass diese Spieler dem Fußballverein Dynamo angehörten, der damals dem NKWD unterstellt war. Die Gestapo ging davon aus, dass die sowjetischen Fußballspieler Mitarbeiter der Staatssicherheit waren und in Kiew entweder nachrichtendienstliche Aufgaben oder subversive Tätigkeiten ausübten - sie mischten Glasscherben mit Mehl, das an deutsche Einheiten geliefert wurde.
Einer der Verhafteten, Makar Gontscharenko, sagte später: "Wir haben Rukh geschlagen, 8:0. Das war am 16. August. Und dann beschwerte sich Zhorka Shvetsov (der Organisator von Rukh), dass wir gegen das Regime verstoßen, ein freies Leben führen und den sowjetischen Sport fördern würden. Er hat uns untergehen lassen. Die Deutschen überprüften die Vorkriegsplakate, um herauszufinden, wer von "Start" für Dynamo Kiew spielte, und schickten uns ins Lager".
Nikolai Korotkikh war in den frühen 1930er Jahren tatsächlich ein NKWD-Offizier. Er hat das Gestapo-Gefängnis nicht lebend verlassen.
Alexander Tkachenko wurde bei einem Fluchtversuch erschossen. Weitere acht Personen wurden in das Konzentrationslager Syretsky gebracht.
Im Winter 1943 kam es zu einem Zwischenfall, bei dem der Hund des Kommandanten verwundet wurde. Zur Strafe erschossen die Nazis eine Gruppe von Häftlingen, darunter drei Fußballspieler.
Vier anderen gelang die Flucht, als sich die Rote Armee näherte, und Pavel Komarov wurde zum Arbeitseinsatz nach Deutschland gebracht. Nach dem Ende der Feindseligkeiten zog er nach Kanada.
So starben von den fünfzehn Teilnehmern des "Todesspiels" vier, und ihr Tod stand in keinem Zusammenhang mit dem Ergebnis des Spiels gegen Flakelf am 9. August 1942. Alle anderen Spieler überlebten den Krieg unbeschadet.
Die Legende des heroischen Spiels wurde 1946 geboren und wuchs in den folgenden Jahren mit künstlerischen Details. In der UdSSR wurden Bücher und Filme über das "Todesspiel" geschrieben.
Im Jahr 1965 wurden die toten Teilnehmer des "Todeskampfes" posthum mit Medaillen "Für Tapferkeit" und die Überlebenden mit Medaillen "Für Verdienste im Kampf" ausgezeichnet. Georgi Timofeev und Lev Gundarev wurden in keiner Weise belohnt - während der Besatzungszeit dienten sie bei der Polizei und nach Kriegsende erhielten sie bis zu zehn Jahre Lagerhaft.
Aber auch zu Sowjetzeiten war nicht jeder mit der heroischen Interpretation dieser Ereignisse einverstanden. So schrieb KGB-Major Udin 1971 in einem Bericht an Generaloberst Fedortschuk, den Vorsitzenden des Staatssicherheitskomitees der Ukraine, dass die Fußballer "während der Prüfungen für das Vaterland" in den besetzten Gebieten blieben und "die Initiative der Vaterlandsverräter seitens der Vertreter der Stadtverwaltung" zur Gründung von Fußballvereinen unterstützten.
"Angesichts solcher Daten", so Udin, "erscheint mir alles, was bisher zur Verherrlichung ehemaliger Spieler von Dynamo Kiew in der Presse und im Kino unternommen wurde, als ein schwerer Fehler".
Boris EGOROV, Novinata.bg
Рашисты окупировали украинский Донецк.
В оккупации остались бывшие игроки Шахтера и это правда. Некоторые пошли служить оккупантам в самой рашке,как Тимощук,Зубов и Орбу. Другие играют за ветеранов и тренируют в самом Донецке.
И вот организовали товарищеский футбольный матч ветеранов советского футбола под эгидой "газпрома" Зенит-Шахтер.
Ни вышеупомянутые бывшие "украинцы" плюс еще нашкребли из тех,кто в Донецке остались. Сыграли и Шахтер победил.
Потом через 3-4 года закончилась война. Нашей перемогой. И настала мирная жизнь. И кто то напишет про "героический подвиг игроков "украинского" Шахтера, который в оккупации несмотря на угрозы героически победил питерский Зенит. И Тимощук будет приезжать по украинским школам и рассказывать детям про "героизм" игроков. Может кацапы ещё кого то завалят по пьянке. И того героем (посмертно) сделают...
А то не до всех доходит, что коллаборант есть коллаборант независимо от времени и условий.
--------------------------------------------------------------------------------------------------------
Неплохо бы самому здесь представить хотя бы десяток таких разгромных матчей ,закончившихся без последствий для победителей.
И мой тебе коллежанский совет - не вступай в дискуссии на такие темы, оперируя в качестве аргументов линками на сайт warspot. ru... и ему подобных: это, по меньшей мере, моветон и просто нелепо в любом приличном обществе. А в украинском - так и подавно!
====≠==========================
Авторові завдяки повідомленням тогочасної преси вдалося встановити результати 111 поєдинків. При цьому статистика свідчить не на користь загарбників: 60 поєдинків виграли українці, 36 — окупанти, 15 — завершилися внічию.
Початок — уже влітку 1941–го
Перші два матчі українців з окупантами відбулися вже менш ніж через два місяці після початку війни на теренах СРСР. 17 серпня 1941 року на полях Житомира і Грубешова (Холмщина, тепер територія Польщі) зустрілися команди місцевих спортивних товариств і збірні німецьких військових частин. Матч у Житомирі закінчився перемогою гітлерівців із рахунком 6:1, а в Грубешові — 4:2 на користь українців. Загалом лише в Житомирі з липня 1941–го по січень 1942 року, згідно зі звітом голови спортивної секції «Українського клубу» Є. Пінтова, було зіграно 15 матчів.
1942 року товариські ігри з окупантами відбувалися практично по всій території України, а преса зафіксувала рахунки 53 зустрічей. Старт цьому сезону міжнародних спарингів дали 6 квітня сяноцький «Лемко» та німецький «Вермахт». Гра в понеділок після Великодня закінчилася з рахунком 7:2 на користь «лемків».
Справжньої масовості поєдинки з німцями набули як у західних, так і в центральних та східних регіонах. Тобто «спарингували» не лише «бандерівці», а й «східняки». Причому на нашому боці виступало багато чоловіків, котрі регулярно займалися футболом і до війни, тож мали необхідну спортивну підготовку та навички. Тоді як на боці німців спершу найчастіше були пересічні вояки без належних футбольних умінь.
«Нове українське слово» в Києві після кожного переможного поєдинку команди «Старт», складеної на основі київського «Динамо», писало про значну технічну перевагу українців над опонентами. Зокрема, розгром колективу «PGS» (6:0) супроводжувався висновком: «Відчувається брак тренувань, без яких ніяка, навіть найсильніша, команда не зможе нічого зробити... А «Старт», як це всім добре відомо, в основному складається із футболістів бувшої команди майстрів».
Українські спортсмени, які з різних причин лишилися на окупованій території, грали і з італійцями, і з угорцями.
«Румунські» звершення «Маленького демона»
На півдні футбольні протистояння з окупантами проводили не так часто. В цьому регіоні українські спортсмени більшість міжнародних матчів воєнного періоду провели з румунськими командами.
На той час в окупованій Одесі лишалося мало сильних футболістів. І якщо у військових ще якось вдавалося вигравати, то від професійних румунських гравців найчастіше доводилося зазнавати поразок. Аби переламати таку тенденцію, українські спортсмени зі стажем 2 червня 1943 року виступили в газеті «Молва» із пропозицією згуртуватися в одному колективі. Заклик кинули А. Крафт, Г. Черкасов, С. Яремчук: «Нам видається, любителі футболу підтримають наше побажання об’єднати одеських майстрів в одній команді, яка зможе з гідністю захищати престиж футбольної Одеси. Це має зробити футбольний клуб «Вікторія» — ініціатор відродження футболу в Одесі, де об’єднаний склад майстрів отримає найкращу підтримку і керівництво».
А перші футбольні поєдинки в окупованій Одесі відбулися 3 травня 1942 року. В цей день на стадіоні «Вікторія» (до війни — «Спартак») глядачі побачили два матчі за участю румунської команди «Глорія», німецької військової частини та збірної Одеси. Гра румунської і німецької команд закінчилася перемогою німців — 3:2. У другій зустрічі одесити виграли у «Глорії» з рахунком 2:0.
А найбільшою сенсацією в Південній Пальмірі став від’їзд 21 червня 1942 року одеської збірної на ігри до Бухареста. Напередодні було визначено склад української команди, до якого увійшли представники колективів «Глорія» та «Вікторія»: Зубрицький, Хижніков, Брагін, Борисевич, Кравцов, Кузнєцов, Бачинський, Андрієнко, Доскалов, Мазуренко, Орєхов, запасні Касько, Зерко, Варюшкін, Севастьянов та Васильєв. Вояж одеських футболістів до Бухареста закінчився невдало — гості двічі програли.
Перша гра відбулася на стадіоні «Джульєшти»; українцям протистояла національна збірна Румунії. Матч викликав величезний ажіотаж серед місцевих уболівальників — їх прийшло аж 50 тисяч! Про те, як розвивалися події на футбольному полі, розповіла «Одесская газета» за 1 липня 1942 року.
Перші 15–20 хвилин українці відчутно нервували, однак досить швидко опанували себе і повели планомірний наступ. В одній з атак нападник Борисевич ударом під поперечину навіть забив гол, та румунський суддя не зарахував взяття воріт (м’яч, ударившись об штангу, перетнув лінію, але вилетів у поле). Румунська преса після матчу одностайно визнала, що в цьому моменті гол був, писала «Одєсская газєта». Надалі поєдинок проходив у швидкому темпі із небезпечними моментами біля обох воріт. У румунів особливо виділялися центральний форвард Нікулеску. Українські футболісти не витримали запропонованого темпу і пропустили три м’ячі — 0:3.
У другому поєдинку — з бухарестським «Венусом» — українці поступилися 3:6.
За короткий час перебування одеської команди в Бухаресті місцевим вболівальникам вельми сподобалася гра деяких футболістів команди гостей, тож вони встигли навіть нагородити їх відповідними прізвиськами. Так, Орєхова, котрий вразив усіх доброю технікою, румуни прозвали «Маленьким демоном». А Брагіна за добру гру в захисті — «Жандармом».
Прикметними результатами одеської «Вікторії» став обмін перемогами у квітні–червні 1943–го зі збірною німецьких частин Трансністрії та виграш у збірної Криму, яку сформували румунські гірські стрільці, зокрема й четверо гравців національної команди Румунії.
Підсилення не допомогло
Згодом у німецьких командах військових почали з’являтися професійні футболісти. Річ у тім, що через не сприятливі для нацистів події на Східному фронті до Вермахту почали забирати і спортсменів. Така ж тенденція намітилася і в арміях союзників.
У березні 1944–го стрийська «Скала» зіграла з командою угорських залізничників, у якій кожен футболіст представляв відомі клуби — «Ференцварош», «Уйпешт», «Будафок» тощо. Українці програли — 1:3.
Ось що писала про поєдинок «Сяну» (Перемишль) і Військового спортивного клубу газета «Краківські вісті»: «Перший тайм закінчився 0:4, що пророчило українцям велику поразку з двох причин: по–перше, дружина військових складалася із футболістів добрих та чотирьох — із німецької державної ліги («Фортуна–Дюссельдорф» та «Лейпціг») і грала чудово; по–друге поганий напад «Сяну». Українці у другому таймі оговталися і забили шість голів: Турко — 4, Дмитришин — 2. Підсумок — 6:5 на користь перемишлян.
Попри підсилення окупаційних колективів, із 14 німецько–українських поєдинків 1944 року вісім виграли наші співвітчизники й шість — німці.
Для українців квитки дорожчі
Міжнародні матчі швидко здобули популярність серед місцевого населення. Додатковим стимулом для їх перегляду був особливий статус: триває війна, а з одного боку на полі наші, з іншого — окупанти. За багатьма «товарняками» спостерігала настільки велика аудиторія, що їй могла б позаздрити більшість команд нинішньої вітчизняної прем’єр–ліги. Так, у Києві на грі «Рух» — «Райхсбан» 12 липня 1942 року було 15 тисяч глядачів (6:0). У Дніпропетровську на матчі між місцевою командою та представниками «Люфтваффе» 26 червня вболівали 10 тисяч. У Перемишлі 25 травня на грі «Сян» — італійська військова частина трибуни заповнили 5 тисяч осіб (8:1). Того ж 1942 року близько 7 тисяч глядачів зібрав матч «Дніпро» (Херсон) — німецька в/ч (1:2).
Вхід на трибуни був платним. Значну або й переважну кількість глядачів складали вояки окупаційних частин, що дислокувалися в українських містах. Німці, як правило, отримували кращі від українців місця, ціна квитків також відрізнялася. Скажімо, аби подивитися матч житомирської «Січі» та німецького «Вермахту», німцям пропонували квитки по 1,5 крб., а місцевому населенню — по «троячці».
Для одеських шанувальників футболу перегляд міжнародних матчів обходився в 1–2 окупаційні марки (10—20 крб.) залежно від місця.
Там, де потрібно було відремонтувати стадіон, окупаційна влада на прохання української адміністрації виділяла кошти. Тільки на ремонт київської арени «Динамо» німці дали міській управі 250 тис. крб., а на ремонт стадіону по вулиці Керосинній, де грав свої відомі матчі «Старт», — 50. У Дніпропетровську на ремонт стадіону «Сталь» пішло 70 тисяч.
Такі дії нацистів не слід оцінювати як сприяння розвитку українського футболу. Адже стадіони працювали передусім на благо німецької адміністрації та вояків Вермахту, котрі перебували в тилу. Останнім створювали умови для дозвілля, занять спортом і фізкультурою. Німецько–українські футбольні змагання, як правило, супроводжувалися концертами, танцями, показовими спортивними виступами. Але це давало можливість відволіктися від суворого буденного життя не тільки німецьким воякам, а й українському населенню.
Наостанок — поразка 0:5
Улітку 1943 року з’являлися замітки про матчі українських та окупаційних команд у Житомирі, Луцьку, Рівному, Ковелі. Якщо відштовхуватися від тих результатів, що відомі, то остання така гра на території Рейхскомісаріату «Україна» відбулася 3 липня в Рівному. Команда міської «Просвіти» «Просвіт» зіграла в нічию (3:3) із колективом німецької пошти. Нагадаємо, до Рейхскомісаріату «Україна» не входили Одещина та Галичина.
На півдні останній міжнародний матч, результат якого є в пресі, відбувся в березні 1944 року: одеська команда «Рапід» перемогла німецьку військову частину — 6:1.
Що ж до галицьких земель, то 9 липня 1944 року в Перемишлі зустрілися місцевий «Беркут» і німецький військовий клуб. Українські футболісти зазнали нищівної поразки з рахунком 0:5.
Певно, то було одне з останніх або й останнє футбольне протистояння українців та окупантів. Принаймні після цього матчу не вдалося знайти відповідних повідомлень на шпальтах окупаційних газет.
Володимир ГІНДА, кандидат історичних наук
200+ там нет.
Но я сегодня добрый, так что, поясню.
111 матчей - это матчи, факт проведения которых и их результат подтверждается данными периодических изданий - газет, журналов - оккупационных властей. При этом, нужно учитывать, что подписки периодических изданий на оккупированных территориях 41-44 гг - зачастую, неполны...
... из-за этого - мы получаем ещё 39 матчей, проведение которых только анонсируется сохранившейся периодикой, но результаты которых нам неизвестны ( не отражены в источниках ).
Итого: 150 матчей только по данным сохранившейся периодики.
Кроме этого, ещё о порядка 60-ти матчей мы имеем информацию из источников разного характера и происхождения ( дневники, письма, мемуарная литература, документация спортивных секция управ, спортивных обществ, допросы и свидетельские показания и т.п.). В одних случаях - там только упоминания о проведении, в других - упоминается и результат. В ряде случаев - в документах управ, комендатур, спортивных обществ - речь идёт только о мероприятиях по подготовке того или иного матча, а проведён он был или нет, источниками не подтверждено. Скорее да, был проведён, чем нет, не был, но для твёрдой исторической статистики этого недостаточно.
Поэтому - более 200 матчей или 200 +
Гончаренко никогда не был арестован и очень долгое время скитался по подвалам вплоть до освобождения Киева. Я ещё помню выходы его на поле на 5-10 минут за команду ветеранов.
Погибли четверо футболистов Динамо - Кузьменко, Клименко, Трусевич были расстреляны в Бабьем Яру, куда попали из-за участия в диверсии на хлебзаводе, а Коротких действительно, как сотрудник НКВД, был замучан в застенках гестапо. Футболиста по имени Ткаченко в составе команды "Старт" я не слышал. А Комаров был любовником какой-то дамы, на которую запал немецкий военный и она выхлопотала для Комарова отъезд вместе с отступающими гитлеровцами.
Спортивная форма - футболки красного цвета, трусы белого, оказались в команде по оказии и никакого отношения к сборной СССР не имели, просто другой формы не было.
Книжка "Последний поединок", соавтором которой был один из игроков той команды Балакин, мною была зачитана до дыр. Кроме того моя мама пользовалась услугами портнихи Нели Трусевич, которая была вдовой вратаря Николая Трусевича и я бывал с мамой в её квартире. Мне разрешали полистать её семейный альбом, я видел спортивные трофеи легендарного вратаря, кстати бывшего одессита.
То, что не было, как такого, "Матча смерти" было доказано давно. Просто советская пропаганда использовала такое название для очередного величия, а фильм "Матч" был очень далёк от действительности.
Так,что "никогда не был арестован"-неправда.(
учетная запись этого пользователя была удалена
НУ НУ...
По поводу Прославления...
Команда Старт...однозначно заслужила Прославление.
И игрокии Динамо и Желдора это наша Гордость!
К слову... на той игре были зрители... и болельщики Киева и старики и дети и женщины и девушки. Да все понимали, что облава могла случится в любой момент, но приходили на стадион.
Победы Старта подерживали Киевлян, а киевляне Команду.
И пожалуйста засунте в жо пу Удиных из кгб.
... это был вполне себе обычный официальный матч, каковых между украинскими и немецкими/венгерскими/румынскими командами с 41-го по 44-й год включительно состоялось более 200;
... на этот матч, как и на все другие матчи периода Второй Мировой, продавались билеты - 5 карбованцев за один билет: сумма совсем немаленькая ( погугли на досуге цены на продукты в Киеве в 1942 году...)... и, при этом, стадион был действительно забит: что, как минимум, говорит о том, что у всех этих ''стариков, женщин, девушек и детей'' были деньги, а, как максимум, что при ''проклятых немецко-фашистских захватчиках'' из совдеповских учебников - многие киевляне не умирали с голоду;
... можешь не верить на слово мне, но почитай что-нибудь по теме на досуге: далеко не все, из числа забивших стадион и болевших, конечно, за своих, мечтали и жаждали в августе 1942 года возвращения краснопузых советов... оооочень далеко не все!... да ещё и смотрели футбол вот прям с надеждой ''когда ж эти комуняки вернутся!''
Так что, Сеня, окстись - какая облава на этом матче!? Как и на любом другом из 200 +
Ничего не могу сказать за автора этой статьи, но вот в твоей голове совдеповских штампов - хоть с Аркадьевичем делись! :))...
Ну, и поинтересуйся: сколько матчей из 200 + закончились поражением немцев, в том числе, с разгромным счётом и... без всяких последствий для украинских команд.
Трагические обстоятельства и последствия для нескольких его участников, связанные с этим - и именно с этим, единственным матчем! - не имеют никакого отношения к спортивным результатам: это уже жевали, разжевывали, пережевывали, и опять, и снова, и по новой, и вот ещё раз...
Да, в статье есть парочка корявых формулировок, возможно, связанных с переводом, но вот отрыжки совдеповского Мифа я в ней, честно говоря, не разглядел, а вот в твоём комментарии - сколько угодно :)
А так ,конечно:прекрасно жили киевляне под немцем,можно сказать -пролцветали.
учетная запись этого пользователя была удалена
У тебя другие сведения: огласи.
о корявых формулировках
..."отрыжка"...ну ну?
по поводу забитого стадиона на той игре...
да было несколько сотен зрителей.
да люди боялись облав, но не во время игры, а после !!! любое скопление людей... надеюсь ты это понимаешь...для гестапо было отличным поводом провести облаву.
Мне много рассказыва о той игре... болельщица Киевского Динамо .
Старушка соседка...
Жила на первом этаже ... окно рядом с парадным входом в дом 1905 года постройки ... она по моему всегда была в этом окне.
Бабушка курила, скоре смолила одну за одной папиросы Казбек...
она много расказывала нам пацанам о довоенных Динамо и Желдоре...
у нее был билет (жаль я не выпросил его...) на ту самую игру 22 .06.1941.
Сколько стоил билет на игру с фалкэльф не знаю...
а вот , как лупили наших и как судья этого не видел... как гудел стадион на немчуру, и как радовались Киевляне болельщики каждому мячу... это врезалось в память...
И о ...еще о скандировании Динамо, Динамо...
Этого в книжках не писали !!!
... полийцаи забегали, как тараканы ..а немецкая трибуна на несколько мгновений затихла...
Фразы и шиканье ...на нашей трибуне... "всех арестуют"...
Этого в фильмах и книгах не пишут.
Может поэтому, я и стал Фанатом...
если верить интернету то зарплата в оккупированном Киеве была 300 крб... учитывая хлеб по толонам... то на базаре 300 крб стоила буханка хлеба.
Так, что 5 крб...
"не такі шалені гроші."
...
в 1975 ... при зп большинства населения в месяуэц 80-100 сов ре.. билеты были по 1.50 сов ре
Работа с первоисточниками, как я погляжу - это твоя сильная сторона!
https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D1%87_%D1%81%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%82%D1%96#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB%3ADeath_match_bill.jpg
Так что, исследуй, учись, развивайся... Тебя ждёт ещё много интересных открытий на этой стезе, поверь мне! А если обратишься к нескольким коллективным сборникам, изданных УАН и посвящённых ''культуре повседневности'' украинского общества 1941-1944 гг. - то и настоящий взрыв постсовкового мозга.
я не знаю ... платили за билет и сколько платили .... Все киевкие болельщики пришедшие на Зенит...
Да на афише написано 5 крб.. зарплату 300 крб ... цену буханки хлеба для тебя написал... НО тебе важен ты сам."марксист-лененец".
))
Ты был 02.03.2024 на стадионе Динамо ?
Начало в 15.30.
Цена 300 гр.
Прежде всего ссылайся на то, что слышал и видел сам или на то что рассказывали очевидцы событий...а потом на научные труды...
Уверен, что не все кто пришли 02.03.2024 заплатили в интернете по 150 - 400 гривен за билет. Для пенсика огромные деньги.
Но люди пришли на Первую игру в Свободном Киеве...
и возможно через 80 лет кто нибудь будет пресказывать их воспоминания.
Джокер...
"совковые мозги" подарили Украине Независимость...
но они не смогли Воспитать у таких как ты, любовь к Свободной Родине !
Оказались не готовы...
что "пена современных Шариковых" поднятая ими будет стремится управлять Страной и станет "элитой" .
Единственное, чего "совковые мозги" достигли это Воспитание своих детей...
...это они были с "совками" на Грушевского , это они ушли превыми в "добробаты"...
Сегодня те самые "совковые мозги" в окопах рядом с детьми, а некоторые с внуками.
Жаль, что пока в изданих УАН об этом не пишут... уже пошел 10 й год Войны за Независимость.
Добавлю... рабы никогда не смогут победить свободных...так учит история.