Вихованець «Динамо» Григорій Ярмаш, який відомий своїми виступами за «Ворсклу», «Зорю» та національну збірну України, розповів про київський етап своєї кар’єри.
— Григорію, де і чим ви живете після відходу з «Металіста 1925» разом зі штабом Віктора Скрипника?
— Після того, як прийняли відставку Віктора Анатолійовича, я повернувся додому, до Полтави. Проводжу час із сім’єю та займаюся побутовими питаннями. Також граю на область за ФК Рокита. Із задоволенням бігаю у футбол на аматорському рівні зі своїми друзями та тримаю себе в тонусі.
— До роботи вже є бажання повернутися? Плани є?
— Обов’язково хочу повернутися! Плани є. Дай Боже, аби вони стали реальністю.
— Де самі себе бачите?
— Хотів би працювати в Україні.
— Як ви починали грати у футбол?
— Початок був, як і у всіх хлопців тоді, романтичним та насиченим (посміхається, — прим Д. В.). Перші кроки робив у рідному селищі Залізці Зборівського району Тернопільської області на стадіончику біля школи.
В один момент жити в наше селище та працювати на спиртзавод, завдяки директору Володимиру Васильовичу Кунцьо, приїхав Михайло Михайлович Забитівський. Він сам раніше грав у футбол та став моїм першим тренером. Нас організували в команду, ми почали тренуватися по три-чотири рази на тиждень та їздити по області на різні мінітурніри.
Мій батько Петро Григорович разом з Володимиром Васильовичем та іншими небайдужими людьми виступали меценатами. Вони були фанатами футболу, увесь час перебували з нами та допомагали з виїздами: автобус, заправка, харчування і т. д.
— Як ви потім потрапили до львівського УФК?
— Михайло Михайлович дізнався про можливість перегляду гравців й відправив туди мене та ще двох хлопців. Я добре себе проявив і мене залишили.
В УФК вже все було більш професійно. Я покинув дім та вступив до інтернату, де навчався протягом восьмого та дев’ятого класів. Моїм тренером там був Олег Дмитрович Родін. Ми грали на ДЮФЛ і, звичайно, на все життя мені запам’яталися мої перші закордонні турніри в Австрії та Італії.
— Наступним етапом для вас стало «Динамо».
— Так. Ми грали фінальну частину ДЮФЛ, і мене помітив Павло Олександрович Яковенко, який збирав спецклас з гравців 1985 року народження.
Я в кінці літа приїхав на тижневий перегляд до Тернополя, за підсумками якого Павло Олександрович на початок вересня запросив нас з батьком в Київ. Ми приїхали на олімпійську базу в Конча-Заспі, подивилися новий корпус, в якому я мав проживати, школу поряд, динамівську базу та умови для тренувань.
— Довго не думали?
— Та звичайно! Порівняно з інтернатом… Це зараз там штучний газон, а раніше поля для тренувань були, м’яко кажучи, не дуже. Я, як побачив усе в Києві, сказав: «Якщо ви мене залишаєте, то і я залишаюся!» (посміхається, — прим Д. В.).
— Тоді Яковенко, здається, у свій спецклас хапав усе, що погано лежить, на просторах колишнього СРСР. Яка була найгучніша «крадіжка»?
— Найгучніша — це Тьома Мілевський. Він тоді був заграний за Білорусь. Пам’ятаю, що коли ми збірною України U-17 їздили на наші перші відбіркові змагання, Тьому навіть не ризикнули ставити у склад, аби не наразитися на санкції. Коли він вже прийняв українське громадянство, то почав грати за нас. Білорусь його не хотіла відпускати. Він дійсно був одним з найбільших талантів.
— Подейкують, що особисто ви за талантом поступалися більшій кількості хлопців зі спецкласу і витягували більше завдяки своїй несамовитій роботі за самовіддачі. Погоджуєтеся?
— Реально, так і було. Мені й Павло Олександрович розповідав, що йому нашіптували, мовляв: «Навіщо тобі цей корявий?». Однак, наскільки я знаю, в нього була одна відповідь: «В нього палають очі й він хоче».
Чесно кажучи, свою кар’єру без бажання та праці не уявляю. Батьки заклали мені такий характер. Я бачив, що є талановитіші, технічніші, швидші хлопці. Ну, брав фізичним здоров’ям. Допомагали також правильні підказки рідних, близьких та тренерів.
Хтось з великих тренерів начебто казав, що таланту людина може мати лише 2%, а усе інше треба розвивати. Ну, в мене цього таланту, можливо, було 0,5%, або 0,4% (посміхається, — прим Д. В.).
— Артем Мілевський та Олександр Алієв були найбільшими талантами серед вас?
— Я б не сказав, що саме вони були найталановитішими. Кожен по-своєму виділявся. Не хочу нікого образити. Можливо, вони були трохи яскравішими та сильнішими. Заслужено обидва змогли вийти на топовий рівень. Як вони скористалися цим шансом — це вже індивідуальна справа.
— Чим виділявся Мілевський?
— Яку передачу та куди йому не віддай, він кожний м’яч міг зупинити й вийти практично з будь-якої ситуації під тиском. Також мав нестандартну техніку та приймав такі рішення, що навіть партнери не очікували (посміхається, — прим Д. В.).
— Алієв вже у 16 років мав свій скажений удар?
— Так, це вже проявлялося. В нього маленька ніжка. Плюс він сам у своїх інтерв’ю розповідав, що з татом у дитинстві тренував удар. Потім вдало використовував це у грі.
— Хто найбільший талант зі спецкласу, що не розкрився?
— Ну, Вові Самборському травма завадила. Він пограв трохи за ФК Харків, однак, думаю, міг би досягти більшого.
— Не секрет, що Яковенко завжди великий акцент робив на дисципліну. В чому це проявлялося у вас?
— В нас був графік: три тренування та школа. Також періодично помічники Яковенка проходили по кімнатах та слідкували за чистотою та порядком. В когось виходило, а в когось не дуже. Також він слідкував за нашим відновленням — вимикав світло, «допомагаючи» нам швидше заснути та відпочити (посміхається, — прим Д. В.).
— Що найбільше запам’яталося з дисциплінарних моментів?
— Те, що кожен вечір до нас приходили на поверх й просто опускали усі автомати в щитку, аби ніде не було світла. І що робити? Тоді ж смартфонів не було. Може лише один чи двоє мали Nokia 3310, на якій у «змійку» можна було пограти. Іншим доводилося або розмовляти, або лягати спати.
— В самоволки бігали з бази?
— Ну, може й бігали, але ніхто не знав про те. Треба вміти ще бігати в самоволки (посміхається, — прим Д. В.).
— Який у вас був найважчий тренувальний день у спецкласі?
— Напевне, коли в нас було чотири тренування. Пам’ятаю, вже о 07:00 ми перебували в манежі. Шли туди у темряві, бо як раз була зима. Довелося навіть сторожа будити, аби він нам світло увімкнув (посміхається, — прим Д. В.).
Далі ми йшли в школу на декілька уроків, потім був обід й заняття у тренажерній залі. Після тренажерки проходило тренування на полі, далі вечеря й десь о восьмій вечора ми їхали в басейн. Вода там була дуже холодною, тому під час плавання старалися не зупинятися. Іноді день міг завершуватися не басейном, а акробатикою на батутах в суворівському училищі.
Поверталися на базу ми десь о 21:30. Тобто день виходив насиченим. Важким він був більше за своїм обсягом.
— Після спецкласу ви пройшли через «Динамо-3», «Динамо-2», дубль та навіть підключалися до тренувань з першою командою. Наскільки рівень основи тоді відрізнявся від молодіжних команд?
— Набагато. Якось не вистачало людей на тренуванні в першій команді й мене Володимир Іванович Онищенко відправив до них. Поставили грати один в один з Олегом Гусєвим — це капець, блін. Після того тренування я відсипався два дні (посміхається, — прим Д. В.).
— Гусєв в «Динамо» був найсильнішим гравцем на вашій позиції правого захисника?
— Думаю, що так. Коли Гусєв грав на позиції правого захисника, то це взагалі був топ. Завдяки тому, що він мав досвід виступів й в амплуа крайнього півзахисника, добре діяв і на оборону, і на атаку. Тобто Гусєв грав як сучасні латералі, які працюють по усьому флангу.
— А правда, що Тіберіу Гіоане був сновидою?
— Ну, був. Однак я нічого такого, щоб аж капець, під час матчів не помічав, коли він приходив грати за Динамо-2. На полі було видно, що це якісний футболіст, який вмів приймати нестандартні рішення. Іноді, звичайно, міг щось втнути, але робив це з таким спокійним виразом обличчя, що особливо ніхто й не звертав увагу (посміхається, — прим Д. В.). Дивишся й думаєш: «Ну, він такий».
— Були якісь цікаві ситуації?
— Ну, якщо йому щось не подобалося на полі, чи його провокували, міг ні з того ні з сього дати диваку по «лапах» і все. Отримував червону картку і йшов.
— Розмір своєї першої зарплати в «Динамо» пам’ятаєте?
— В «Динамо-3» в мене спочатку зарплата була, здається, 150 доларів. Потім вже в «Динамо-2» — 300 доларів, з часом підняли до 450 доларів.
— На що витрачали?
— Я батькам майже усе віддавав.
— Хто з основи тоді на наймоднішому авто їздив?
— Ну, Ласло Боднар любив круті машини. В нього і Mercedes, і BMW були. Потім Тьома прийняв цю естафету, але мене вже в «Динамо» тоді не було (посміхається, — прим Д. В.).
— Хто ганяти більше за усіх любив?
— Та той же Боднар любив, Горан Гавранчич. Вони там гасали. Навіть перегони влаштовували. Обійшлося, на щастя, без пригод.
— З братами Суркісами часто перетиналися?
— Григорій Михайлович та Ігор Михайлович приходили на ігри академії. Вже потім, коли я виступав за «Динамо-2», Ігор Михайлович на домашніх матчах завжди був присутнім на трибунах. Григорій Михайлович також, за можливістю, відвідував ігри.
Пам’ятаю, коли Григорій Михайлович заходив до роздягальні, постійно називав мене «тезкою». Казав: «Привіт, тезка! Як справи?». Я: «Добрий день, Григорію Михайловичу, все добре».
— Як ви покинули «Динамо»?
— Мене викликали в офіс, де я зустрівся з Євгеном Петровичем Котельниковим. Він дав зрозуміти, що в «Динамо-2» вже розраховують на молодших гравців, а в мене є можливість поїхати на перегляд до «Ворскли». Я погодився, адже зрозумів, що в Києві мені просто сидіти немає сенсу.
В Полтаву, окрім мене, поїхали Ден Онищенко (одразу на контракт), Денис Главина та Діма Бровкін. Так, після деякого періоду тренувань, я залишився в команді. Мені були дуже важливі не стільки фінансові моменти, скільки умови для роботи. У Ворсклі була хороша база, де можна було жити, декілька якісних полів. Та і саме місто Полтава класне.
— Ворскла за вас щось платила «Динамо»?
— Та не думаю. Я досі жартую, що «Ворскла» купляла Онищенка та Главину, а нас з Бровкіним на здачу дали (посміхається, — прим Д. В.).
Дмитро Вєнков
