Захисник київського «Динамо» Тарас Михавко розповів про поточний сезон своєї команди, власні труднощі, свої автогол та потенціал юнацької збірної України.
— Тарасе, поточний зимовий антракт досить нестандартний для українського футболу. Зокрема, для клубів, які виступають у єврокубках: ви сходили у відпустку, вийшли на збори, провели два офіційних матчі і знову повернулися до зборів. Як ви почуваєте себе в такому режимі?
— У цьому плані дійсно це нестандартно. У нас були вихідні, ми підготувалися за індивідуальною програмою до першої частини зборів. Потім були два офіційні матчі, після них мали вихідні і зараз готуємося до другого кола чемпіонату. Загалом, проблем немає, гадаю, все буде добре.
— Цього сезону у вас були як хороші матчі, так і не дуже. Чи був такий матч, після якого вам хотілося закритися в кімнаті і щоб вас ніхто не чіпав?
— Є завжди такі моменти, коли хочеться кращого. Траплялося й так, що не все виходило, були помилки і різні моменти. Але так, щоб закритися самому в кімнаті, — то ні. Зіграли гру, відпочили, а на другий день вже аналізуєш і вчишся на своїх помилках, щоб не повторити їх в наступних матчах.
— Цього сезону «Динамо» залишив Георгій Бущан. Втрата — величезна. Так чи інакше, захисники під час матчу слухаються воротарів і не лише на стандартних положеннях. Чи сумуєте за його вказівками? І що сказали йому на прощання?
— Звичайно, коли ми дізналися, що Жора переходить в інший клуб, нам було сумно. Сумно, бо він був одним з лідерів команди, як в роздягальні, так і на полі. А коли прощалися, то побажали йому удачі і всього найкращого. Головне, щоб кар’єра проходила без травм. Такі моменти теж бувають у футболі.
— У своєму першому ж матчі у Саудівській Аравії Бущан накричав на захисників і його в соцмережах ледь не віддали під суд. Як ви сприймаєте, коли воротар десь дає занадто велику експресію в комунікації із захисниками? Це нормально чи додає адреналіну?
— Те, що підказують, це ж навпаки, добре. Були моменти, що Жора і на нас міг пригримнути. Але ми ставилися до того, як до підказки. Іноді бували занадто прості помилки. Тому з такими підказками і наша гра поліпшується. Відчуваєш, що у тебе за спиною дійсно є лідер. І якось повторювати такі помилки вже не хочеться, в тому числі, щоб не підводити довіру до тебе.
— А Руслан Нещерет такий само емоційний, як Бущан, чи спокійніший?
— Я б не сказав, що спокійніший. У них різні характери, як і у кожної людини. Просто Жора досвідченіший, авторитетніший — тож частіше міг підвищити голос і щось сказати, в грі чи на тренуваннях. Водночас й Русик теж не відмовляє собі у цьому. Відтак, з цим проблем немає.
— Зараз молоде покоління любить вживати сленгові слова на кшталт чиназес, сігма, імба, найк-про. До кого б з партнерів по «Динамо» ти міг би їх застосувати?
— Я думаю, що імба — це Бражко. Якщо я правильно розумію сенс цього слова, то це потужність.
— Щось на кшталт того.
— Так, ну тоді Бражко. Якщо чиназес, то це гра Ярмоленка. А найк-про… Ну це до дівчат же більше застосовують. А так, якщо брати суто фізично, хто виглядає найбільш спортивним, атлетичним у команді, то це Попов і Нещерет.
— Зимова перерва — це період, коли в інформ-просторі постійно крутяться якісь трансферні чутки. В тому числі цього разу не обійшли вони і вас. Я читав про інтерес до вас з боку «Порту» та «Марселя». До пропозиції справа дійшла чи це лише чутки?
— Я не лізу в це. Для мене, як і для вас, це чутки. Чи було щось між керівництвом клубів, я не знаю. Я граю за «Динамо» і наразі повністю сконцентрований на грі тут.
— Якщо гіпотетично подивитися в майбутнє, в якому чемпіонаті ви б хотіли себе спробувати через кілька років?
— Звичайно, хочеться попробувати свої сили в таких чемпіонатах, як Ла Ліга, АПЛ… Можливо, Ліга 1 та Бундесліга. Хочеться не те щоб зіграти там пару ігор, а провести якомога більшу кількість матчів та відчути топ-рівень.
— Можна сказати, що приклад Іллі Забарного — найкращого футболіста та легіонера України 2024 року за результатами референдуму «УФ» — це історія успіху, яку хочеться повторити?
— Так, звичайно, це для багатьох приклад. Якщо ми говоримо про теперішнє покоління, то наприклад я не можу сказати, що сильно рівняюся на Іллю. Але я пишаюся ним та беру з нього приклад як з професіонала. Ілля — дійсно хороший футболіст і заслуговує грати на такому рівні.
— Мушу спитати про автоголи. Чому з вами це так часто трапляється?
— Це таке питання…
— Філософське.
— Так. Я не сприймаю це серйозно, розумію, що десь над цим жартують. Але для мене це уроки, які я хочу виправити. Сподіваюся, що у мене це вийде. З автоголами була така неприємна серія. Дай Бог, я її вже закінчу. Старші футболісти та тренери кажуть мені, що й таке трапляється і через це треба пройти. Краще пройти через ці уроки зараз, ніж пізніше і шкодувати ще більше. Звичайно, це неприємні моменти, але я роблю все, щоб такого не траплялося.
— Існує ж навіть антирекорд Сватка та Хачеріді за кількістю автоголів. Як ви загалом сприймаєте критику на свій рахунок?
— Буду чесним: критику не дуже люблю, сприймаю близько до серця. Вона завжди буде і треба розуміти це вже зараз. Яким би ти футболістом не був, критика завжди існуватиме. Десь вона і допоможе в подальшій кар’єрі і в розвитку. До цього я ставлюся з повагою. З психологічної точки зору вона не дуже б’є по мені, а десь навіть додає мотивації. Звісно, хочеться, щоб її було менше.
— Експерти люблять звертати увагу на те, що центр захисту зараз — найслабша ланка у «Динамо». Що ви можете їм відповісти?
— Не знаю, як для них. Це ж їхня точка зору. Якщо вони так вважають, це їхнє право.
— Ви переїжджали до «Динамо» разом із Владиславом Геричем зі «Львова». Як це сталося взагалі? Хто вас переглядав у «Львові» і що пропонували, коли прийшла пропозиція від «Динамо»?
— Ми грали у «Львові» у чемпіонаті U-19. І навесні сезону-2022/23, коли «Львів» був на останньому місці і точилися розмови, що клуб може припинити своє існування, то всі готувалися шукати нове місце роботи. А ми просто грали і після закінчення сезону нам запропонували такий варіант. Одразу ж поїхали на медогляд, успішно пройшли його та підписали контракт.
— Ви родом з села Доброгостів. Що це за місце? Як ви там починали грати у футбол?
— Село у Дрогобицькому районі, причому, одне з найбільших. Кількість жителів точно не знаю, але воно немаленьке. В масштабах всієї України таке, середнє село. У футбол починали грати у своєму подвір’ї, біля дому або ж у садочку. Потім, коли ми підросли, десь в другому або третьому класі, у нас з’явився тренер. Батьки відвели до нього на тренування, кілька хлопців з села. І ми тренувалися вже у нього.
У нас було таке поле, де ми проводили з друзями час. А потім потрапили в село на тренування і навіть брали участь в сільських змаганнях. Десь до 11−12 років я грав в селі.
— Скільки м’ячів на дах позаганяли?
— О-о-о, не знаю. Багато. Бували моменти, що пробивали м’ячі. Бувало таке, що й в річку вилітали.
— У «Динамо» був один легендарний центральний захисник з Львівської області — Андрій Гусін, який починав форвардом, у Лобановського розкрився опорником, а під кінець виступів проявив себе й на вашій позиції. Як ви його сприймаєте для себе? Це теж історія успіху для вас?
— На жаль, я не застав часи, коли він грав. Але я знаю про нього і багато історій чув. В ті часи потрапити в «Динамо» було складніше потрапити для будь-якого футболіста. Я знаю, як він грав, але багато хорошого чув про цю людину. Дуже приємно, що Гусін з нашого регіону і досягнув таких вершин. Є на кого рівнятися.
— Ви граєте під 32-м номером. Чому саме цей?
— Я грав за U-19 і після якоїсь гри мені сказали, що я переходжу в першу команду. Я вже тренувався із нею 2−3 рази на тиждень і от мені сказали, що я буду в заявці у першій команді. В U-19 я виступав під другим номером, а в першій команді він зайнятий. 22-й також був зайнятий, тому я обрав номер 32.
— Наскільки для вас взагалі номер має значення?
— Ні, не має. По номеру я не обираю, зазвичай.
— Ви народилися у 2005 році. Про які футбольні події цього року вам відомо?
— Ну, я знаю про фінал Ліги чемпіонів між Ліверпулем та «Міланом». Тоді Шевченко не забив вирішальний пенальті. А так і не знаю…
— У складі юнацької збірної на минулорічному чемпіонаті Європи у Північній Ірландії ви стали бронзовим призером. Хто з ваших партнерів по тій збірній може стати топ-гравцем? Як вам здається?
— Багато хороших футболістів у нас було на цьому чемпіонаті Європи. Я думаю, як і більшість тих, хто стежив за іграми нашої збірної, що Геннадій Синчук має хороший потенціал. Дійсно, це талановитий футболіст. Я би виділив і моїх партнерів по «Динамо», Матвія Пономаренка та Олексія Гусєва.
Але загалом, там вся команда має чудову перспективу. Все залежить від нас самих. У кожного є шанси показати себе, тим більше, що буде чемпіонат світу. Кого викликатиме на ці змагання тренерський штаб, той і матиме змогу показати свої найкращі якості, в тому числі, і для європейських клубів.
— Ясна річ, що кожен футболіст мріє зіграти за національну збірну. У вас вже були якісь контакти із Сергієм Ребровим? Він вже знає вас в обличчя?
— Звичайно, це також мрія для мене, потрапити до лав національної збірної України. Збірна — це найкращі гравці України. Грати за таку команду — це вже великий успіх. Із Сергієм Станіславовичем ми бачилися, він буває на наших іграх, спостерігає за командою. Ми віталися із ним, але довгих розмов у нас не було.
Даниіл Вереітін