Півзахисник київського «Динамо» Андрій Ярмоленко дав велике інтерв’ю YouTube-каналу «GG.Спорт». Пропонуємо вам фрагменти цієї розмови.
Андрій Ярмоленко. Фото — Ю. Юр’єв— Чи справдились твої очікування від повернення до «Динамо»?
— Я чекав на це, я чекав, коли я повернусь додому і, в принципі, всі очікування виправдались. Звичайно, можна говорити про результат, про травми, але я повернувся додому, я бачу знайомі обличчя — це, можна сказати, рідні мені люди. Тому я знав, куди я йду.
— Наскільки гравці вже звикли до всіх випробувань у чемпіонаті України, пов’язаних із війною?
— До цього, напевно, важко звикнути і це завжди неприємно. Але такі реалії. Зараз маємо адаптовуватись до цього всього. Звичайно, важко грати деякі матчі по 5−6 годин. І логістичні питання теж нікуди не подінеш. Інколи це навіть важко назвати футболом.
— «Динамо» зараз на першому місці, гарний у вас такий гандикап. Наскільки можно назвати для вас камбеком мрії повернутись і здобути золоті медалі?
— Ну звичайно, всі футболісти, які знаходяться в «Динамо», хочуть стати чемпіонами. Але поки що можно говорити лише про той гарний гандикап. Ще нічого не зроблено ще грати півчемпіонату, попереду багато важких ігор, багато виїзних ігор з нашими прямими конкурентами. Тому особисто я не дивлюся турнірну таблицю. В кінці чемпіонату на неї подивимося.
— В чому ти для себе зараз знаходиш мотивацію у футболі?
— Та просто мотивація грати в футбол, отримувати задоволення, перемагати. Перемагати в першу чергу не когось, а самого самого себе. Бо для мене мотивація — це не бути в якійсь зоні комфорту, напевно, можна так сказати.
Наприклад, всі люди люблять поспати. А треба змушувати себе прокидатися раніше, для того, щоб піти в тренажерний зал. Я цей тренажерний зал ненавиджу, але мені треба туди ходити. І от в цьому і є мотивація.
Якщо ти хочеш грати в футбол, треба кожен день бути мотивованим. Звичайно, ти напевно вже не станеш найкращим. Але якщо ти хочеш перемагати, то треба кожен день працювати. Раніше чув від деяких футболістів, які казали: «Мені 30 років виповнилось, що мені комусь щось там доводити, всі й так знають, який який я гравець». Ну, в когось така позиція, а у мене трошки інша. Я вважаю, що кожен день ти маєш доводити в першу чергу собі, що ти це зможеш. Тобі цього не хочеться робити, але ти це зможеш зробити, і ти це робиш. Тим більше, коли тобі вже за 30: тоді ти в першу чергу борешься тільки сам з собою.
— Твоя роль в «Динамо» зараз така, що можно сказати, що ти тренер на полі. Може, до тебе звертаються «Миколайович». Все це на тебе не тисне?
— Ні, я тиску ніякого не відчуваю. Навпаки, можливо я відчуваю себе старшим братом для хлопців, який може підказати, як слід правильно зробити в тій чи іншій ситуації на футбольному полі. Або хлопці самі приходять до мене за порадою. Я, звичайно, даю якусь пораду. Але я можу тільки підказати.
— Які поради даєшь хлопцям найчастіше?
— Не знаю... Таких порад багато. В деяких ситуаціях треба когось заспокоїти. В деяких ситуаціях, коли ти бачиш, що футболіст занадто вже спокійний, треба його завести. Досвідчені футболісти розуміють, про що я говорю. Ти повинен бути всередині колективу, щоб це відчувати.
— А чи пам’ятаєш ти якусь пораду, яку тобі дали хлопці, коли ти сам був молодий?
— Дивіться, тоді був інший час, і тобі ніхто поради не давав. І я радий, що це змінилося. Я от намагаюся зараз бути, напевно, тим, кого мені не вистачало в свій час. Щоб мені не тільки «напхали», а щоб дали якусь пораду, щоб я міг просто сісти і поговорити з досвідченим футболістом, щоб він мені сказав про якісь нюанси. І тоді, можливо, я побачив би, що те, про що мені підказав досвідчений футболіст, дійсно працює на футбольному полі, і я б раніше почав це робити.
— У «Динамо» зараз багато молодих гравців. Ванат, Шапаренко, Бражко, Нещерет. Наскільки вони вже готові до переходу в Європу?
— Вони всі до цього вже готові. Тому що вони грають у найкращій команді України. Просто для когось час зараз перейти, для когось — через півроку. Але я вважаю, що потенційно це футболісти високої якості і це майбутнє нашої збірної.
— А як зрозуміти, коли вже час йти в Європу?
— Я думаю, всі бачать рівень того чи іншого футболіста і ти розумієш, що все — він переріс, наприклад, чемпіонат України, йому для того, щоб продовжувати рости, треба просто змінити змінити чемпіонат на більш сильніший, щоб він конкурував з найкращими. І тоді його рівень буде рости.
Але немає такого, щоб от ми прокинулися і сказали: «О, сьогодні день, коли треба продавати». Якщо клуб хоче продати, то треба щоб знайшовся інший клуб, який буде купувати, який будет готовим задовільнити умови по зарплатні футболіста. Тобто є багато-багато нюансів, які мають зійтися, щоб футболіст перейшов.
— Що б ти міг порадити Мудрику в його ситуації з допінгом?
— Та я навіть не знаю, що тут порадити. Я впевнений, що він не вживав ніякого допінгу. Я не знаю, як так сталося. Сподіваюся, що його виправдають і він продовжить грати в футбол та отримувати задоволення. Я знаю, наскільки він любить цю гру.
— Ти грав в закордонних чемпіонатах, був в Бундеслізі, АПЛ, ОАЕ. Як ти охарактеризуєш кожен з цих чемпіонатів трьома словами?
— Важко буде там трьома словами. Для мене німецький футбол на той момент здавався більш тактичним, напевно. Англійський — більш фізичним. Але з роками англійський змінився, і в ньому також більш тактики стало, тому що багато почало приїздити тренерів-іспанців, тренерів-німців. Звичайно, це два класні чемпіонати, але, на мою думку, англійський вищий за рівнем. Але німецький також класний, там теж класно вболівають. Люди що в Англії, що в Німеччині живуть футболом, в кожному місті є свої фанати, класні стадіони. Одне задоволення там грати.
А якщо ми говоримо про Емірати, то якщо чесно, мене там здивувало абсолютно все — від рівня до інфраструктури. Бази, стадіони — все це було класно. Ну і плюс погодні умови: я ніколи не грав за +45 градусів. Було цікаво випробувати свій свій організм.
— Наскільки складно грати в таких умовах?
— Дуже важко до цього звикнути, але твій організм звикає і потім стає легше. Пам’ятаю, в нас були збори в Австрії, чи Швейцарії, потім ми повернулися і за тиждень у нас була перша гра, яку оставили на 17:00. Тобто на спеку, 45 градусів. Я за той матч зкинув 4,5 кг. Це дуже, дуже багато.
— Найяскравіший момент у твоїй кар’єрі?
— Мені важко так обирати. Розумієте, практично кожен свій гол, кожну перемогу я пам’ятаю. І всі ці миттєвості для мене по-своєму особливі. Десь я повернувся після травми та забив гол і цей гол надав мені впевненості. Інший гол допоміг вийти збірній на чемпіонат Європи. Гол «Тоттенгему» — це мій перший гол за «Боруссію». Перший гол за «Динамо» — «Ворсклі», останні нещодавні — «Галатасараю». Тобто ці всі голи дають тобі емоції. Як і перемоги. Я практично всі ігри пам’ятаю.
— Я який тоді найважчий момент у кар’єрі?
— Дуже важко відновлюватись після після серйозних травм. І чим ти старше стаєш, тим важче відновлюватись. І ось тут і включається боротьба проти проти себе самого. Наприклад, коли в мене була травма ахіла, я відновлювався практично 8−9 місяців. Ти ходиш в цей зал, працюєш там 4−5 годин зранку, і так сам працюєш ввечері. Ти злий, а у тебе ще дружина, діти — треба приділити час їм, а тобі важко, в тебе думки десь в іншому місці знаходяться. Тому це такий складний період. Потім ти починаєш виходити на поле, виконувати якусь бігову роботу, воно в тебе все болить, ти думаєш, що вже так і буде. Потім проходить ще якийсь місяць, стає трошки краще ти починаєш тренуватися в групі, бачиш свій рівень, бачиш, що ти відстаєш від інших футболістів, тобі здається, що все. Ти докладаєш максимум зусиль для того, щоб наздогнати тих хлопців, які в формі, і так крок за кроком повертаєшся на той рівень, на якому ти був до травми.
— Чи були в таких ситуаціях думки завершити футбольну кар’єру?
— Такого не було. Були думки таки: «Невже із-за цієї травми мені доведеться закінчити?».
— Часи в футболі змінилися, і зараз футболісти грають на високому рівні навіть в 40 років. За рахунок чого це сталося?
— Якщо ми говоримо, що раніше футболісти закінчували в 30−32 роки, то треба казати й про навантаження, які їм давали. Тому вони і закінчували: їх організм просто не витримував — суглоби, коліна, зв’язки. Якби нам дали пробігти тести, які існували за часів Валерія Васильовича Лобановського, то півкоманди, напевно, «вмерло» би. І я в тому числі.
— Як відчути момент, коли пора завершувати кар’єру?
— Я думаю, що це кожен футболіст, кожна людина має відчувати по собі. Якщо в тебе немає мотивації прокидатися та йти тренуватися, то, напевно, треба закінчувати.
— Ти починав на позиції лівого захисника, потім став вінгером. Як ти перейшов до цієї позиції? Чи готовий ти був взагалі грати в захисті?
— Я починав грати нападником, потім з мене зробили лівого захисника і потім я вже грав лівого півзахисника. Коли я грав нападником, в «Динамо» прийшов газзаєв і він хотів зробити з мене півзахисника. Тому, для того, щоб в мене були навички гри в обороні, він мене поставив грати на зборах захисником. Звичайно я до нього через день підійшов і кажу: «Я не отримую задоволення. Краще не ставте мене». Він мені каже: «Потерпи, потерпи».
Я тоді жив в кімнаті з Сергієм Кравченком. Пам’ятаю, як він казав меня: «Що ти робиш, куди ти йдеш? Ти що, не розумієш, він там такий там строгий, такого не потерпить». А якщо я не отримую задоволення від футболу? Я не хочу грати в захисті. Я мріяв про інше. Як казав Кварцяний, вийти, м’яч на носі поносити, людям радість подарувати, а з мене зроблять захисника! (Сміється).
Потім коли почався чемпіонат, я почав грати в півзахисті. Ну, думаю, ладно, вже ближче до атаки, нехай буде так — я все ж таки граю за «Динамо», за команду, за яку вболівав з дитинства.
— Коли ті прийшов у збірну, тобі було 19, а там вже грали такі легенди, як Шевченко, Шовковський, Гусєв, Воронін. Якими в тебе тоді булі відчуття?
— Мені 19, а вони — вже легенди українського футболу. І не тільки українського. Тому, звичайно, було важко. Звичайно, десь соромився. Але розумів, що мені треба на футбольному полі показувати якість Це не завжди виходило, але з часом прогресував і вийшло те, що вийшло.
Звичайно, було класно. Ти дитиною бачиш Серію А, вболіваєш за Шевченка, у тебе його футболка, а проходить 10 років і ти з ним граєш в одній команді, в збірній. Звичайно це «вау!». Так само можу сказати про Шовковського, Реброва, про всіх. І ти розумієш, що, значить, ти рухаєшся в правильному напрямку і треба не зупинятися, продовжувати.
Текстове розшифрування — Dynamo.kiev.ua, при використанні матеріалу гіперпосилання є обов’язковим!
