Колишній футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко пригадав динамівську сторінку своєї біографії.
Олександр Сопко— Як у той час за відсутності контрактної системи клуби оформлювали відносини з футболістами?
— Футболісти писали заяву — і на цьому все. А команди вже самостійно домовлялися між собою. Якщо клуб не бажав відпускати гравця, і він сам не хотів переходити до іншого колективу, то, звісно, цей перехід не відбувався. Головне, щоб гравець не написав одразу заяву до двох клубів.
— Які умови вам запропонували в «Динамо»?
— У Київ я приїхав у день, коли збірна СРСР грала зі Швейцарією в кваліфікації на Євро-76 (12 листопада 1975 року — авт.). У перший половині дня Лобановський і Базилевич мали приїхати на стадіон «Динамо» з якимись справами. Мені сказали, щоб я чекав їх там. Пам’ятаю, сиджу в кімнаті, вони заходять — для мене тоді ці люди були як інопланетяни. Привітався з одним з другим.
Лобановський підійшов першим, потиснув мені руку і подивився в очі, ніби рентгеном сканував мене. Базилевич трохи посміхався. Мене покрив піт, я весь тремтів. Вони почали розпитувати мене: де вчуся, чим захоплююсь, на яких позиціях грав. Сказали, що мене порекомендували як талановитого та здібного хлопця. Але я мав розуміти, що талант — це одне, а щоб пробитися у склад такої команди, як «Динамо», потрібно багато попрацювати. Запитали, чи готовий я до цього. Я відповів: «Звичайно». А на завершення нашої бесіди Лобановський запитав: «Які у тебе побажання? Що ти хочеш?»
— І що ви на це сказали?
— Сказав, що особистих бажань у мене немає. Хочу лише працювати і доводити свою професійну придатність у команді, чим здобув схвалення обох. Базилевич відразу усміхнувся і сказав: «Юнак правильно думає і вірно розставляє пріоритети». Єдине що я тоді попрохав, щоб мені зробили переведення з інституту, в який я недавно вступив у Кривому Розі. Наостанок мені сказали, що у «Динамо» я буду отримувати ставку 160 рублів і житиму у гуртожитку на Нивках. Мені дали квиток на матч збірної, і я пішов на Республіканський стадіон. Збірна СРСР у Києві виграла у швейцарців 4:1. Після матчу я, щасливий, поїхав вечірнім потягом до Кривого Рогу.
— «Кривбас» вас легко у столицю відпустив?
— Коли я повернувся додому, команди на було у місті — перебувала на турнірі. Перший, з ким я поговорив, був мій дитячий тренер Валентин Миколайович Новиков. Він пожурив мене за таке рішення, сказав, що мені ще рано йти в «Динамо», потрібно було ще пограти у Кривбасі, набратися досвіду, обрости м’язами. А у «Динамо» навіть до дубля дуже важко пробитися.
Коли «Кривбас» повернувся, йшло нагородження команди за перше місце в українській зоні другої ліги. Всі футболісти сиділи на сцені, а представники профспілки викликали кожного і вручали золоті медалі та конверти з премією. Мене у цьому списку не було, медалі мені так і не дали, хоча я провів за Кривбас 9 ігор і забив один гол. Було прикро. Зрозумів, що у команді вже знають, що я написав заяву до «Динамо».
Після нагородження я зайшов до Гулевського. Сказав, що хочу з ним поговорити. А він мені відповідає: «Та що з тобою говорити, коли ти вже відрізаний шматок? Премії сьогодні отримували тільки ті, хто у нас в команді». Я все зрозумів, навіть з банкету втік. Сказав собі: «Все, більше до «Кривбасу» я не повернуся».
Олександр Петров
