Розповідь Владислава Кочергіна, півзахисника польського «Ракува», якого днями спіткали дуже серйозна травма і операція.
Владислав Кочергин— Владиславе, розкажіть, будь ласка, за яких обставин ви зазнали травми.
— Це сталося на тренуванні, буквально на рівному місці. Я пішов у відбір і хотів різко змінити напрямок руху. У той момент нога трохи «поїхала», я спробував відштовхнутися від неї — і раптом відчув хрускіт. Біль був гострим, але тривав лише секунд десять. Згодом відпустило. Через півгодини я вже був на МРТ, а ввечері дізнався діагноз — розрив передніх хрестоподібних зв’язок коліна.
— Чи одразу зрозуміли, що йдеться про щось серйозне? Якими були перші емоції?
— У перші години після цього було відчуття спустошення. У голові крутились думки: «Як це сталося? Чому саме зараз?» Було складно прийняти реальність.
— Остаточний діагноз — розрив зв’язок. Чи розглядали варіант без операції?
— Ні, при такій травмі операція необхідна. Я консультувався з друзями, знайомими, лікарями, слухав і поради клубу. Зрештою вирішив, що операцію мені зроблять у Польщі — в Познані, у головного лікаря збірної Польщі Яцека Ярошевського. Його багато хто рекомендував, тож вибір був свідомим.
— Як проходить відновлення? І чому вирішили залишитися на реабілітацію в Польщі?
— Я вирішив залишитися у Познані, поруч із лікарем. Тут я займаюсь із професійним реабілітологом, і що дуже важливо — між ним, лікарем і клубом «Ракув» є постійна пряма комунікація. Це створює ефективну систему контролю. Зараз уже другий день після операції — і я знаю, що кожен наступний крок наближає мене до повернення на поле.
— Що для вас було найважчим у період до операції?
— Очікування. І думки: щоб усе пройшло добре, щоб не виникло ускладнень. Але сьогодні я вже зосереджений на тому, щоб крок за кроком рухатися вперед.
— Яку саме підтримку ви отримали від клубу, партнерів і персоналу?
— Якщо чесно, я був приємно здивований — мені написало і подзвонило дуже багато людей. Це зворушило. І в клубі також — я отримав багато тепла. Особливо запам’яталась розмова з головним тренером. Ми довго говорили, і я вийшов після неї спокійнішим і зарядженим на відновлення.
— Наскільки чітко вже зараз розумієте, як виглядатиме реабілітація?
— У першому колі я точно не зіграю — це вже зрозуміло. Але поступово починаю робити вправи, вже стаю на ногу. Більшу частину дня поки що відпочиваю, але кожен день під контролем — зі мною на звʼязку. Зроблю все, щоб пройти шлях максимально якісно.
— Чиї слова або вчинки вас особливо підтримали? Можливо, хтось несподівано вийшов на зв’язок?
— Найбільша опора — це моя родина, особливо дружина. Вона зі мною постійно, допомагає фізично й емоційно. А один момент із сином — взагалі особливий: я тільки прийшов додому на милицях, усі були сумні, а він усміхнувся й проспівав: «Тато не наздожене, тато не наздожене». Це викликало сміх і одразу змінило настрій.
— Як ставитеся до вимушеної паузи у футболі? Це більше про зцілення чи переосмислення?
— Це шанс стати сильнішим — і тілом, і розумом. Уперше за кар’єру я пропущу більше ніж три тижні. Я не можу змінити минуле, але можу зробити максимум для майбутнього. Так, буде важко, буде багато роботи, але поруч зі мною ті, хто не дасть здатися.
— Який ваш внутрішній орієнтир на період відновлення? Що триматиме мотивацію?
— Ціль проста — щодня прокидатись і викладатися на всі сто. Це не лише про вправи, а й про дисципліну, харчування, позитивне мислення, щоденну рутину. Хочу зробити крок уперед у кількох напрямках — і повернутись на поле ще сильнішим.
Катерина Бондаренко
