Відомий коментатор і журналіст Дмитро Джулай висловився щодо поточного стану справ у київському «Динамо».
Дмитро ДжулайДо гри в Люблині: «Динамо» має вирішувати долю протистояння у першому матчі».
Вже після поразки 0:1, коли, здавалося б, хоч щось треба було допетрати: «Пафос» є суперником, якого треба проходити із заплющеними очима».
Аж раптом стає зрозуміло, що всі ці глибокодумні заяви спричинені навіть не лінощами щось подивитись, дізнатися, співставити. Усі подібні оцінки досі здебільшого дають ніби йдеться про «Динамо» десь кінця 1990-х. Й звісно не про те, що програвало «Ксамаксу».
Принаймні така версія здається вірогіднішою, бо якщо такі «висновки» робити на підставі побаченого за останні кілька років, то це зовсім прикро.
Хоча тут можна зазначити, що відсутність елементарної поваги до майже кожного суперника є у більшості країн й справді іноді цікаво стежити, як іноземні експерти змагаються у невігластві з доморощеними й розповідають, із яким саме рахунком «повинна» виграти рідна команда. Типовою у таких випадках є згадка, здебільшого істерична, країни, яку суперник представляє. Навіть якщо йдеться не про збірну а про клуб, у складі якого «аборигенів» може бути обмаль.
Але якщо повернутися до цих спроб чіплятися за спогади про минуле й ігнорувати те, що під носом, то вони є симптомами хвороби, якій не один рік. І хоч ця болячка дійсно повʼязана зі славним минулим, вона його насправді відкидає, ігнорує й навіть ганьбить. Бо як ще сприймати потурання примітивним жартикам про «конспекти» та «серця»?
Потрібен ще один «ліричний» відступ. Серед уболівальників «Динамо» завжди вистачало тих, кому щось не подобалося, щось не влаштовувало. І наприкінці 1990-х, і у 1980-х. Сакраментальна фраза «Немає гри», злітала з вуст дорослих навіть у золотих сезонах середини 1980-х, варто було лише втратити очки. Дитиною це сприймаєш за чисту монету й думаєш, що вони бачать щось надзвичайне, доступне лише посвяченим. Вже потім второпаєш, що це просто патякання, безпідставне, притаманне кожному, хто переконаний, що «гри немає», якщо команда не виграє 3:0 на пʼятнадцятій хвилині. Ті самі люди, в роки перших чемпіонатів України, пояснювали свою відсутність на стадіоні «низьким рівнем суперників», прибріхували про «повний стадіон на кожному матчі» у 1980-х так, наче це не можна було миттєво перевірити, зазирнувши у статистичний довідник. Концепція співпереживання з командою була не для них. Титули наче робили гравців, у очах цих «вболівальників», заручниками успіху. Власну емоційну незацікавленість вони завжди пояснювали якоюсь вигаданою «вимогливістю». Тому й не дивно, що вони залюбки пащекуватимуть про конспекти, так само як колись ганили їхнього автора.
Водночас хвороба існує й зовсім не через таких людців. Вони лише займають свою давно вподобану нішу й ніхто з цим нічого не зробить. Найгірше відбувається у самому клубі. Відбувалося роками, поступово, може, іноді не надто помітно, однак процес цей став особливо гнітючим десь від призначення Хацкевича.
Крок за кроком «Динамо» перестало бути клубом, де палають амбіції, де кожен день підпорядкований одній меті — стати кращим, аніж вчора. Коли це було нормою, коли у клубі працювала людина, що завжди дивилася вперед, намагалася визначити та сформулювати, як розвиватиметься гра, все це сприймали як належне. Але коли цієї людини не стало, заповнювати порожнечу було дедалі важче. Клуб, що завжди пишався Системою, занурювався у спочатку ще веселе, а потім не дуже розтринькування цього справді золотого спадку. Відсутність чіткої стратегії — трансферної, стилістичної, навіть комерційної — якийсь час ще можна було прикрити успіхами. Та вони ставали дедалі рідшими, а за останні сім років взагалі настільки поодинокими, що секунда задоволення миттєво змінюється запитанням: «Добре, а що далі?»
Нам звісно можуть розповісти про те, що «трансфери, може, будуть, а може, ні», «треба спочатку вийти до ЛЧ, а потім купувати». І це почалося не у 2022-му, це стало мантрою значно раніше. Коли йдеш навздогад, легко не помітити граблі, по яких ти вже потоптався.
Під час першого матчу із «Пафосом» зʼявилося запитання, що, на жаль, є майже риторичним. «Коли востаннє у матчах єврокубків «Динамо» системно використовувало ефективний, продуманий пресинг?» Шукати відповідь особливо неприємно, коли усвідомлюєш, що йдеться про команду, яку багато років очолював один із основоположників такої гри, що цей елемент був її візиткою. І це лише одне із десятків запитань. Запитанням цим не один рік. Хіба що кількість їхня зростає, а відповідей — катма.
Кажуть у Валерія Васильовича Лобановського був улюблений тост: «Випʼємо за успіх нашої безнадійної справи». Важко сказати, чи вона колись здавалася безнадійнішою, аніж зараз.
