Шева — це прізвище?

Колись вважалося, що після тридцяти називати тебе за дитячим чи юнацьким прізвиськом можуть лише близькі знайомі, та й ті лише у певних ситуаціях. Тепер не так — українські футбольні уболівальники відкрито і вголос називають Андрія Шевченка «Шевою», тобто банальним дворовим прізвиськом. Насправді таких «Шев» у нас повно чи не у кожній дитячій компанії — чи не всі наші Шевченки, Шевчуки, Шевці та Шевцови були якийсь час «Шевами», щоб потім стати Іванами, Петрами, Володимирами, Андріями...

Не так із колишнім футболістом, а нині тренером Андрієм Шевченком. У свої сорок три він досі «Шева», і не поза очі, а практично офіційно. Особливо цікаво це виглядало минулого тижня у Харкові, коли журналісти після гри запитали Шевченка чи приємно було йому чути з трибун своє прізвище? Шевченко не став уточнювати на рахунок прізвища, хоча прекрасно чув, як його народ називає. І сказав, що йому було приємно.

Але українці не були би самими собою, якби не роздвоювалися. Бо як хором з трибуни, то «Шева», а як в очі, то підлабузницьки «Андрєй Нікалаєвіч». Гадаю, що з цим слід навести порядок. Щоб не страждав імідж, якщо вірити нашим журналістам, найкращого тренера усіх часів. Як саме? Не знаю. Може почати називати його Шевою просто в очі? Чому ні? Це буде так по-сучасному... Але не для мене. Я вже не такий молодий і звик, що до людей після сорока років звертаються як завгодно, але не вуличним «поганялом».

Шевченко у цьому сенсі унікальний — я не пригадаю більше футболіста, а тим більше тренера, якого би звали так запанібрата усі довкіл. А може просто часи змінилися? І тепер це нормально? Мені доводилося сотні разів чути як трибуни у різних країнах скандують прізвище того чи іншого футболіста чи тренера. Прізвище — а не прізвисько. А може я чогось не знаю. Може, Шева — це вже прізвище?

Николай НЕСЕНЮК