Николай Несенюк: «Месси не такой великий, как про него говорят»

Серйозно обговорювати справедливість присудження цьогорічного «Золотого м’яча» аргентинцю Ліонелю Мессі можуть або ті, хто нічого не тямить у футболі, або ті, хто допомагає на цьому заробляти величезні гроші.

Футбол — це гра, у якій перемагають команди. І справді великий футболіст — той, хто робить команду переможцем. За півтора десятиліття, упродовж яких Мессі на пару з Кріштіану Роналдо пакували «Золоті м’ячі» валізами, національна команда Аргентини не виграла нічого. Як так? Без Мессі збірна Аргентини двічі ставала чемпіоном світу, а з великим і недосяжним не виграє нічого навіть у Південній Америці? Може, не такий той Мессі і великий?

Приз найкращому футболісту Європи, як і все інше у сучасному футболі, зокрема Кубки світу та Європи, європейські клубні турніри придумали французи. Редакція футбольного журналу вирішила опитати колег з інших європейських країн щодо найкращого, на їхню думку, футболіста року. Із самого початку це опитування було суб’єктивне і, за великим рахунком, нікого ні до чого не зобов’язувало. Із рішенням журналістів можна було погоджуватися чи ні. Але то була приватна справа французького журналу, на що у вільному світі він мав повне право. Ніхто не забороняв робити те саме іншим журналам, але ті або не здогадались, або не захотіли цим займатися.

Сам приз не давав його володарю нічого, крім додаткової поваги. Чи навпаки, коли «Золотий м’яч» очевидно присуджували випадковим людям: таке теж було, але про це казати не заведено. Але всі вони без винятку не отримували нічого матеріального. Тільки сувенір, який, звісно, був не золотий. Залишався лише рядок в історії футболу, причому неофіційний. Тому що футболісти тоді були людьми бідними — у 1950-1970-ті більшість із них мали зарплатню на рівні інженера. А найвидатніші мали за рік менше, ніж нині за тиждень отримує будь-який гравець англійської прем’єр-ліги.

Справжні гроші прийшли у футбол, а разом із ним в усі інші «касові» види спорту, із поширенням кольорового телебачення.

На великому кольоровому екрані, на відміну від маленького чорно-білого, було добре видно рекламу. Це сталося наприкінці 1970-х. Тоді футбольні призи і титули стало можливо конвертувати у великі гроші. Володарі перших місць стали вигідними носіями реклами, і чемпіонство перетворилося з почесного титулу на конкретний прибуток.

Не оминула ця тенденція і «Золотий м’яч», який з цієї нагоди став утричі більшим — порівняйте призи Блохіна 1975-го і Бєланова 1986-го. Наші футболісти з цього нічого не мали, бо жили за «залізною завісою». А у вільному світі набирав обертів футбольний ринок або, точніше, ринок футболістів, які почали сотнями мігрувати з команди в команду і з країни в країну за чималі гроші. А що формує ціну на футболіста, окрім його спортивних чеснот? Правильно — титули. Виступ за відому команду, яку світ бачив по кольоровому телевізору, автоматично підвищував ціну на гравця. Ось тут і згадали про «Золотий м’яч», який почав перетворюватися із забави журналістів у бізнес. І для останніх також.

З початку конкурсу заведено було публікувати повний список тих, за кого проголосували журналісти, які визначали найкращого футболіста Європи. У 1980-ті виявилося, що лише присутність у списку кандидатів на «Золотий м’яч» робить гравця знаменитим і, як наслідок, дорожчим.

Тоді окремі журналісти і почали ставити на третє місце услід за визнаними фаворитами відверто «лівих». Тепер уже неважливо, робилося це заради престижу чи за гроші. Але цю практику згодом припинили. Тепер журналіст не може написати у список кого завгодно. Що свідчить на користь грошей, які полилися у футбол повноводною рікою, починаючи з 1994 року.

Того року фінальний турнір Кубка світу прийняли США, де професійний спорт давно був прибутковим бізнесом. На правах організаторів американці попросили в Міжнародної федерації ФІФА дозволу писати на спинах гравців їхні прізвища, як це завжди робили в Америці. Будете сміятися, але у ФІФА до цього не додумалися, хоча в Європі хокеїсти другий десяток років грали з постійними номерами та прізвищами на светрах.

Тоді все й почалося. Подивіться міжнародні новини. У будь-якому репортажі з теплої країни ви побачите дітей, і не лише їх, у футболках провідних європейських футбольних клубів з іменами гравців. Продаж таких футболок став золотою жилою, справжнім клондайком для всіх, хто заробляє на футболі. А чиї прізвища найчастіше бачимо на цих футболках? Самі знаєте! Слова Messi та Ronaldo діти всього світу вивчають швидше за «добрий день».

А тепер повертаємося до «Золотого м’яча». Справді золотого в наш час. У зв’язку з цим запитаю, як гадаєте, чи багато футболок із прізвищем Модрича продали за останній рік дві провідні світові фірми, одна з яких вдягає мадридський «Реал», а друга — збірну Хорватії? Упевнений, що тогорічне присудження хорвату «Золотого м’яча» завдало глобальній футбольній індустрії чималих збитків. Повторювати помилку ніхто не хотів. Тепер вам зрозуміло, чому саме Мессі отримав винагороду?

Кому не ясно, може й далі обговорювати подробиці голосування. Бо саме для них — тих, хто тямить не у футболі, а в тому, що разом із футболом продають — і присуджується «Золотий м’яч».