У другій половині 1990-х переді мною відкрився світ. Установив на балконі супутникову «тарілку» й отримав можливість дивитися не лише вітчизняні телеканали, а й увесь світ. Зокрема, щотижневий огляд італійського футбольного чемпіонату, який тоді був найсильніший. Там ще не було Андрія Шевченка. Зате був японець Хідетоші Наката, який грав за скромну «Перуджу», але дивним чином завжди потрапляв у згаданий тижневий огляд.
Згодом мені пояснили: сам футболіст Наката тут ні до чого. Головним був японський телевізійний ринок. До нього через Накату прагнула долучитися італійська футбольна ліга. Чому ні — зайва сотня мільйонів глядачів і споживачів реклами була тоді для футбольної Італії більш ніж доброю компенсацією за одного японського гравця.
Може, і нашому футболу запозичити цей досвід? Тільки замість Японії, яка нині дещо в затінку, звернути увагу на Китай. Нині лише в Києві мешкає китайців більше, аніж глядачів, що приходять на всі матчі української «прем’єр-ліги» разом. То, може, нам варто влаштувати в кожну команду хоча б по одному китайському футболісту? Звісно, через це півтора мільярда китайців не перемкнуться з англійської ліги на українську. Але телеглядачів навіть одного китайського міста, чий гравець виступатиме за українську команду, буде гарантовано більше, ніж усіх любителів футболу в Україні.
Через запрошення китайців не треба непокоїтися ймовірним зниженням рівня нашого чемпіонату. У 1970–1980-ті команди чемпіонату України, який тоді розігрувався серед команд української зони всесоюзної другої ліги, були зобов’язані виставляти на домашній матч щонайменше одного футболіста молодше 18 років. Це привело до зростання цілого покоління талановитих гравців.
Тож від китайців гірше не стане, а перспективи можуть бути величезні.
Николай НЕСЕНЮК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (18)