Ще позаминулого століття дотепники зауважили: «Коли на клітці слона прочитаєш напис „буйвол“ — не вір очам своїм». Тому повідомлення про те, що 22 лютого в Україні поновлюється футбольний сезон, не слід сприймати занадто серйозно. Тому що цей «сезон» поновлюється для трьох-чотирьох сотень футболістів, що працюють у клубах «Української футбольної прем’єр-ліги», їхніх тренерів та масажистів, працівників кількох стадіонів, футбольних функціонерів, поліцейських і журналістів. Виходить кілька тисяч людей разом із тими відчайдухами, що підуть у лютому на стадіон.
Николай Несенюк
Натомість на матч, що відбудеться 14 червня в Амстердамі, вже продані всі 50 тисяч квитків, які ще й не існують фізично, тобто не надруковані. Але вже другий тиждень активно перепродаються на онлайн-майданчиках. Потрапити на матч між Нідерландами й Україною прагнуть кілька сотень тисяч українців з усього світу, які заради цього запланували відпустки, замовили авіаквитки, забронювали місця в готелях і хостелах у радіусі 100 кілометрів від Амстердама. Про телевізійну трансляцію зайве говорити — поєдинок 14 червня дивитиметься людей більше, ніж усі матчі футбольного сезону в згаданій вище «прем’єр-лізі».
Що цікаво, переважна більшість цих мільйонів, які стануть 14 червня завзятими футбольними уболівальниками, поняття не мають ані про «тактичні схеми», ані про особливості стратегії тренерів, ані про тонкощі підготовки футболістів, які мають «підійти до гри в найкращому функціональному, фізичному та емоційному стані». Ба більше — щонайменше половина з них заледве назве прізвища більш ніж трьох-чотирьох гравців національної команди України. Чому? Тому що все це для них не матиме жодного значення. Не за тим вони поїдуть до далекого Амстердама чи сядуть біля телевізорів. А за чим?
Ризикую бути неоригінальним, але від реальності нікуди не подітися — футбольний матч 14 червня в Амстердамі об’єднає українців не лише в нашій країні, а й у світі. Ці 2 години українці будуть єдині, не зважаючи на вік, стать, здоров’я, матеріальне становище, мову спілкування та політичні погляди. А коли станеться так, що наші заб’ють першими, то матимемо кілька секунд одночасного щастя десятків мільйонів людей. Щастя щирого і нічим не затьмареного. Його їм здатен подарувати лише футбол.
Прочитали? Згодні? І як тепер повертатися до того, що «поновлює» 22 лютого наша «футбольна прем’єр-ліга»? Краще подумаємо над феноменом футболу, над його невловимою магією, а також над тим, чому ця магія обходить останнім часом наші краї настільки далеко, що доводиться їхати по неї аж до Амстердама.
Розпочну з головного. Із геніальної простоти. У будь-якій точці земної кулі люди виходять грати у футбол, аби виграти в суперника. Глядачі приходять, щоб порадіти, коли переможуть наші. Тому, щоб почала зароджуватись ота сама футбольна магія, необхідна перша і головна умова: футбольна команда на полі має бути для глядачів нашою, тобто своєю. Звісно, що не в буквальному розумінні, хоча глядачі, або частина з них можуть стати власниками або співвласниками команди. Але «наші» — це зовсім не те. Наші — це ті, кому ти, непомітно для себе, почав бажати успіху, вперше прийшовши на стадіон чи побачивши футбол по телевізору. Чому так сталося? Чому саме за цих, а не інших у тебе калатає серце під час гри?
Найпростіше пояснити це територіальною приналежністю. У далекі 1980-ті в мене був знайомий, який виріс у Рівному, навчався у Львові, любив футбол і вболівав... за московський «Спартак». Причому фанатично. Це я до того, що територія — це ще не все. У цьому може переконатися будь-який Поворознюк, Козловський чи Засуха, які нині завели у своїх селах власні футбольні команди і є, коли чесно, єдиними цих команд щирими вболівальниками.
Вони в цьому не винні. Ніхто з нас не винен, що жодна українська команда не може розпочати свою історію зі слів: «зібралися якось у барі — ресторані, пляжі, вигоні, ратуші тощо — два десятки мужиків і вирішили створити футбольну команду, скинувшись на форму та м’яч». Саме так розпочинається історія лондонського «Арсенала» і дортмундської «Боруссії», мадридського «Реала» і будапештського «Ференцвароша». Словом, переважної більшості футбольних команд, які згодом стали великими клубами, або не стали ними. У нас цю можливість забрали російські більшовики, які захопили Україну й розігнали 100 років тому усі «самодіяльні» футбольні клуби, яких в Україні тоді вже були десятки. А натомість запровадили «команди мастєров» під пильним наглядом «органів», від яких залежало, чи бути тій чи іншій команді в тому чи іншому місті.
Але футбол і тут переміг. У цих наскрізь комуністичних команд з’явилися вболівальники, які самі придумали для них історію та легенди. Для мене малого київське «Динамо» не було командою, створеною у сталінські часи співробітниками київського відділення НКВС, які грали у футбол у вільний від переслідування громадян час. Так було насправді, але я цього не знав. Для мене київське «Динамо» було командою великих Сабо і Лобановського — перший міг убити ударом м’яча на смерть, а другий забивав голи прямо з кутового. Я цього сам не бачив, але пацани розповідали у дворі за 300 кілометрів від Києва. Якимось незбагненним чином утворилося ядро вболівальників, які точно знали, який футбол вартий уваги, а який — ні. Пів мільйона людей штурмували восени 1967-го київський стадіон не для того, щоб побачити гру київського «Динамо», а щоб уболівати за нього в матчі з володарем Кубка чемпіонів шотландським «Селтиком». Тому що точно знали, де «наші», а де «не наші», перемогти яких майже неможливо, але дуже почесно.
Відтоді нічого принципово не змінилося. Ну як можуть уболівальники «Шахтаря» та «Динамо» готуватися до поєдинків цих команд між собою навесні цього року, коли ніхто досі не знає, де і коли ці ігри відбудуться? Зате всі знають, коли наші гратимуть в Амстердамі. Знають, що там буде справді великий футбол. Я теж сподіваюся туди потрапити.
Николай НЕСЕНЮК
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (5)