Президент УАФ прийшов до влади завдяки Коломойському та Суркісам, а тепер підіграє Ахметову.
Навряд чи хто звернув увагу на те, що українська футбольна «прем’єр-ліга» вже котрий місяць існує без президента. Досі ним був швейцарець Томас Грімм, який невідомо звідки взявся і практично нічого не робив, окрім того, що упродовж двох років вряди-годи приїздив до України, аби посидіти на трибуні та отримати чималеньку зарплатню. Тож відсутності того Грімма ніхто і не помітив.
На перший погляд могло здатися, що у керівництві українського футболу взяв гору здоровий глузд — навіщо тримати високооплачуваного президента в організації, яка нічого не вирішує і всі функції якої може успішно виконувати один старшокласник у вільний від уроків час? З іншого боку, був досвід, який свідчив, що коли Українській асоціації футболу щось треба вирішити, то вона робить це миттєво, знаходячи потрібний «кворум» хоч серед ночі. А от із керівником «прем’єр-ліги» все якось часу не вистачає.
Все стало зрозуміло, коли цього понеділка група із 24 українських «професійних футбольних клубів» двох нижчих ліг «висловили недовіру» президенту ПФЛ Сергію Макарову. Коли уважно подивитись на список цих «клубів», стає очевидним, що більша частина з яких не має за душею нічого, окрім грошей, які періодично дає або багатий дядя або місцевий бюджет. Коли не дає — «професійний клуб» зникає з горизонту і розчиняється в атмосфері. А тут раптом така рішучість! Зняти того Макарова! Геть!
Тут відчувається вміла рука досвідченого футбольного бюрократа. Найкращим з них був свого часу Йозеф Блаттер — теж, до речі, швейцарець. Ставши керівником Міжнародної футбольної федерації (ФІФА), Блаттер швиденько наприймав до неї до сотні нових країн, більшість яких слід було дуже ретельно шукати на глобусі.
Результатом такої «демократії» стало те, що які-небудь острова Тонга, де навряд чи назбирається футболістів на дві команди, мали у ФІФА такий самий повноправний голос, як Німеччина, Іспанія, Бразилія чи Італія. Тож усі голосування на конгресах ФІФА вигравав Блаттер, який завжди мав «у кишені» ту саму сотню голосів не дуже футбольних і взагалі нефутбольних країн. Це призвело до тимчасової всемогутності Блаттера у світовому футболі.
Те ж саме тепер робить Андрій Павелко, керівник Української асоціації футболу. Досі футбольні клуби ділилися у нас на дві групи. Одна представляла інтереси групи Ріната Ахметова, друга — Ігоря Коломойського та братів Суркісів. Це давало нашому футболу хоч і викривлений, але певний баланс сил, коштів та інтересів. Тепер буде не так. Зверніть увагу на число «клубів», які висловили недовіру Сергію Макарову — 24. Всього ж «професійних футбольних клубів у нас на сьогодні 47! Тобто у випадку скликання загальних зборів українських футбольних клубів більшість голосів буде за тими самими 24-ма. І нічого, що усі вони разом коштують менше за одного бразильця із «Шахтаря».
Здається, що ми спостерігаємо за спробою Андрія Павелка стати «українськи Блаттером». Чому ні? До футбольної влади в Україні він прийшов за підтримки Коломойського та Суркісів, після чого зробив вигляд, що нічого їм не винен, почавши «підігравати» Ахметову. Тепер же він, як виглядає, спробує «зробити їх разом». Гарантія у вигляді голосів більшості «футбольних клубів», які не просто так «повстали» проти президента ПФЛ, у Павелка є. Залишається лише все вірно організувати, провести та оформити. Хто саме очолить нове «об’єднання українських футбольних клубів» не має значення. Тому що насправді головним тепер буде Андрій Павелко.
Одне непокоїть: всемогутність Йозефа Блаттера закінчилась для нього не зовсім приємно. Поцікавтесь, хто не знає, буде цікаво. Тож і Андрію Павелку рано чи пізно доведеться відповідати за всемогутність, якої він так прагне.