Бывший нападающий сборной Украины и киевского «Динамо» Сергей Скаченко рассказал о зарплатах легионеров в Бангладеше, Корее и Азербайджане, веселую Шепетовскую команду «Темп», первую машину Андрея Шевченко и фиаско во Львове.
Сергей Скаченко«Моя „дев’ятка“ — перша машина Шеви»
— Сергію, кілька років тому ви планували піти на курси, отримати тренерську ліцензію. Вдалося втілити ці плани в життя?
— Отримав категорію С. Два роки відпрацював дитячим тренером у школі «Торпедо». Більше не хочу. Хоча досвід був цікавий. Моя команда вже в перший рік завоювала бронзові медалі. Було навіть 40-денне стажування в Бразилії. Намагався зрозуміти, у чому бразильці нас випереджають. Подивився тренування — той же тренувальний процес. Але результати у них на дорослому рівні зовсім інші.
— Щоб не сильно засмучуватися, згадайте, як разом із «Торпедо» ви проходили в Кубку УЄФА «Манчестер Юнайтед».
— Тоді дійсно яскраво вийшло. Я ще союзну першість застав. У 1991 році за протекцією мого одноклубника Станіслава Берникова змінив павлодарський Трактор на харківський «Металіст». У другому колі почав грати за основу, два голи «Шахтарю» забив. Після закінчення чемпіонату отримав кілька пропозицій. Наполегливо запрошували у «Ротор» і «Торпедо». Я порадився з Гурамом Аджоєвим, який тоді виступав за «Металіст». Він порекомендував «Торпедо». Послухав Гурама. Хоча у Волгограді пропонували кращі фінансові умови.
У «Торпедо» була пристойна команда. Тишков, Шустіков, Микола Савичев, Талалаєв, Чугайнов, Подшивалов. Хлопці нормально прийняли, у першому сезоні вже в основі грав. Коли у єврокубках на «Манчестер Юнайтед» потрапили, було цікаво зіграти на «Олд Траффорд». Відстояли нульову нічию. У Манчестері вийшов на заміну. У матчі-відповіді теж зіграли 0:0. Пам’ятаю, йшов дощ. Обіграли англійців по пенальті — 4:3. Подшивалов обидва матчі блискуче відстояв. Чесно кажучи, ми самі здивувались, що змогли пройти команду Алекса Фергюсона.
— У 1993 році ви змінили московське «Торпедо» на «Темп» із районного центру Шепетівка. Темп запропонував більш привабливі фінансові умови?
— У «Торпедо» настала тренерська «чехарда». Після бунту гравців Валентина Іванова змінив Євген Скоромохов, йому на зміну прийшов Юрій Миронов. У кожного тренера — свої погляди на гравців. Я повинен був їхати не в Шепетівку, а трохи далі — у Бангладеш. На півроку. Клуби вже між собою домовилися.
У Бангладеш запропонували зарплату трохи більше тисячі доларів на місяць. Плюс — пару тисяч підйомних. На ті часи — непогані гроші. У Торпедо, наприклад, платили менше. І не в доларах — ще в рублях. Злітав додому в Казахстан — відвіз речі. І тут пролунав дзвінок від Леоніда Ткаченка, під керівництвом якого грав у Металісті. Тренер збирав команду у Шепетівці.
— І йому це вдалося — підписали навіть чемпіона СРСР-1982.
— Так, Кондратьєв з Мінська приїжджав. У Шепетівку Георгій їздив на двох електричках, з пересадками. Незабаром, щоправда, полетів до Німеччини. Але ми і без Жори зуміли непогано виступити в чемпіонаті. Вдома обіграли «Шахтар» — 3:1, «Дніпро» — 3:2 і «Металіст» — 3:1, у Києві відстояли нульову нічию з «Динамо».
У підсумку фінішували дев’ятими. Це було найкраще досягнення в історії клубу, який через кілька років припинив своє існування. Зі мною в нападі грав Арсен Аваков. Він у наступному сезоні став найкращим бомбардиром чемпіонату України в складі запорізького Торпедо, а потім перейшов у «Торпедо» московське.
— Правда, що базою для команди став колишній піонерський табір?
— У Шепетівці був один готель, але ми туди заїжджали вже перед грою. А так — виїжджали за місто. Умови на заміській базі були не дуже. Ми мерзли, виникали перебої з гарячою водою. Зате власник клубу Джумбер Нішніанідзе платив високу на той час заробітну плату. Сімом чи вісьмом гравцям дав нові «дев’ятки». Я, вже граючи у «Динамо», продав цю «дев’ятку» Андрію Шевченку. По-моєму, це була перша машина Шеви. Пам’ятаю, їздили з його батьком у Шепетівку, знімали авто з реєстрації.
У «Динамо» мене помітили, коли грав у «Темпі». Забив за сезон 13 голів, отримав запрошення з Дніпропетровська. Але тодішній наставник «Дніпра» Микола Павлов перейшов у «Динамо», і я незабаром також з’явився у Києві.
«Зробив хет-трик, а потрібно було зробити покер»
— У 1997 році до Києва повернувся Лобановський. Ви на той час уже відіграли сезон у корейському LG. Тренер запрошував до «Динамо»?
— Була розмова на цю тему, коли приїхав до Києва після дебютного сезону в LG. Валерій Васильович запитав, чи хочу повернутися в «Динамо». У Країну ранкової свіжості я поїхав на правах дворічної оренди. Але мені в Кореї все сподобалося у побутовому плані, та й у футбольному складалося непогано. Тому вирішив ще сезон у цій країні відіграти. У «Динамо» так і не повернувся.
— А з «Чоннам Дрегонз» ви виграли Кубок Кореї.
— Приїхав на перегляд у «Дрегонз», зіграли контрольний матч, зробив хет-трик. Але керівництво клубу взяло паузу, не захотіли одразу підписувати контракт. Мабуть, потрібно було зробити покер. Моїм працевлаштуванням займався Володимир Абрамов, він домовився про перегляд в LG.
Я провів із командою 10 днів, підписав особистий контракт. У першій же зустрічі чемпіонату зустрічалися з «Дрегонз», забив їм. І продовжував забивати цій команді в кожному матчі. У підсумку вони запропонували мені цікавіші умови, ніж мав у LG.
— Цікавіші — це які?
— У Кореї добротним легіонерам платили тоді від 6 до 10 тисяч доларів на місяць. У LG отримував 6-8 тисяч, у «Дрегонз» — 8-10. Хлопців із пострадянського простору у чемпіонаті Південної Кореї вистачало. Потоваришував із Лактіоновим, Саричевим. З Валерою сім’ями зустрічалися, пам’ятаю, у нього діти в американську школу ходили.
— Був випадок, коли ви забрели у загін із собаками, яких відгодовували для продажу в ресторани?
— Ми пройшли повз. У загоні було 50-60 собак. Якось не по собі стало. Бразильські легіонери команди взагалі були в шоці від цієї корейської традиції. У ресторані місцеві йшли в один зал, де подавали собачатину, легіонери — в інший, де користувалася попитом свинина.
«Дебютував за „Метц“ непогано — забив Бартезу»
— Після Кореї ви повернулися в Торпедо. Чому?
— У Країні ранкової свіжості було непогано. Але в серйозних клубах Західної Європи футболісти на той час вже заробляли в 3-4 рази більше. Було бажання спробувати себе в Європі. Абрамов домовлявся про мій перехід у бельгійський «Андерлехт». Там вже все було практично на мазі, але в останній момент щось не зрослося. Мабуть, не змогли домовитися з корейцями. Мій трансфер тоді належав LG, за «драконів» виступав на правах оренди. Тому і повернувся в Торпедо, яке завдяки Абрамову зуміло домовитися з корейцями.
— Коли після матчу Україна — Росія, який закінчився з рахунком 3:2, ви повернулися в розташування «Торпедо», ніхто з одноклубників не закидав, мовляв, що ж ти країні, в чемпіонаті якої виступаєш, гол забив?
— Навпаки, хлопці мене привітали. Андрій Чернишов сказав «молодець». Я на 25-ій хвилині забив Харіну, ми 2:0 повели, підопічним Анатолія Бишовця вже було складно відігратися. Напевно, це найбільш пам’ятний матч у моїй кар’єрі.
Але мій роман зі збірною України закінчився не на мажорній ноті. Після гри з Югославією, де ми зчепилися із Сінішею Міхайловічем та отримали за це червоні картки, мене до лав національної команди більше не викликали. Михайловіч хотів мене зламати, а тренери збірної ще й звинуватили в тому, що першим поліз у бійку.
— За інформацією ЗМІ «Торпедо» продало вас у французький «Метц» за 3,5 мільйони доларів. Дійсно такі цифри фігурували?
— Мене в суть переговорів не втаємничували. Про цифри сам дізнався із газет. Був здивований. Дебютував у Меці непогано. Забив Бартезу, з Монако зіграли внічию. Потім відзначився у матчах з Марселем та Ліоном. За півроку забив шість голів. Але далі не пішло. Були свої моменти. І «чехарда» з тренерами, і травми, і висока конкуренція в лінії нападу — Жеральд Батікль, Ненад Єстровіч, Мікеле Падовано і Луї Саа — всі серйозні хлопці. Плюс — місцеві нас, легіонерів, ущемляли.
— Яким чином?
— Зазвичай ніхто не любить іноземців — вважається, що вони відбирають хліб у доморощених гравців. У мене відразу справи пішли, почав забивати. А потім зіткнувся з «душиловкой». Капітан команди тиснув. На тренуванні біжимо, спеціально зачепить, гидоту про мене говорив.
Серб Ненад Єстровіч розповідав: «Сергію, коли тебе в роздягальні немає, капітан і одноклубники починають на тебе бочку котити. Коли заходиш — мовчать, як миші». Ми з Ненадом подумали і вирішили капітану на тренуванні «коробочку» зробити — щоб поставити його на місце. Розбіглися, зробили. Він «розлетівся».
А у нас переважно відкриті тренування були. Найцікавіше, що фани за цю «коробочку» нам із Єстровічем ще й подякували. Сказали, що капітан у них 10 років королем ходить, ніхто з ним нічого зробити не міг. А ми зуміли. Після цього він нас став поважати, на тренуваннях більше ніхто й пальцем не чіпав.
— Командні посиденьки у «Метці» практикувалися?
— Зазвичай за день до гри ми заїжджали в готель. Після «Торпедо» і «Динамо» було дивно, коли капітан і досвідчені гравці могли за вечерею випити з тренером по келиху вина. Я до них не сідав — менталітет ще був зовсім інший.
— У 2001 році ви опинилися в японському «Санфречче». Із Валерієм Непомнящим швидко знайшли спільну мову?
— Підписав угоду на півроку. До цього грав за Ксамакс, куди мене «Метц» віддавав в оренду. Допоміг швейцарцям залишитися в елітному дивізіоні, забив декілька важливих голів у перехідному турнірі. Повернувся у Метц, а там черговий тренер дав зрозуміти, що шансів грати в основі у мене небагато. Тому і погодився їхати в Японію. Тим паче, запропонували хорошу зарплату.
Після першого кола «Санфречче» перебував на дні турнірної таблиці. За друге коло піднялися з 13-го на 3-тє місце. Здебільшого на заміну виходив, важко було у такій спеці грати весь матч. Але враження залишилися хороші. Все солідно. Повні стадіони, святкова атмосфера — на носі був домашній чемпіонат світу.
«Жінці, яка збила мого сина, дали 5 років. Умовно»
— Після закінчення контракту з «Метцом» ви опинилися в «Карпатах». Це правда, що грали у Львові без контракту?
— У мене якась чорна смуга пішла. Підписав контракт на півроку із запорізьким «Металургом». Граємо товариський матч, на носі старт чемпіонату країни, забив три голи. Наприкінці спарингу в жорсткому зіткненні вилітає зв’язка коліна. Шість місяців відновлювався — ходив з лангеткою, у басейні плавав.
Відновився, полетів у США. Діма Коваленко, який все життя відіграв в МЛС, домовився про перегляд у «ДС Юнайтед» із Вашингтона. Виник варіант і з «Чикаго Файр». Можна було десь зачепитися.
І тут мені надходить дзвінок з України. Мовляв, повертайся, тебе чекають у Львові. Виконають всі твої умови.
Перелітаю океан, прямо з аеропорту їду на стадіон, переодягаюся, виходжу у футболці «Карпат». Матч програємо. З підписанням контракту президент клубу Димінський затягує. Другий поєдинок теж проводимо невдало. Після цього кажуть, що я команді не потрібен.
— Після «Динамо» і «Меца», Швейцарії, Південної Кореї і Японії догравати в азербайджанському «Турані» з психологічної точки зору було непросто?
— Я ж і за «Темп» із Шепетівки свого часу виступав. В Азербайджані мені сподобалося. Гостинний народ, моїй сім’ї надали просторий будинок. Містечко невелике. По суті, велике село — качки, курочки бігають. Ніяких незручностей з цього приводу не відчував. Фінансові умови? Зарплата була 5 тисяч доларів на місяць, плюс ще 70 дали в якості підйомних. Інша справа, що травми замучили, довелося в 33 роки вішати бутси на цвях.
— У 2008 році на пішохідному переході в Києві автомобіль, за кермом якого перебувала жінка, збив вашого 6-річного сина. Скаченко-молодший провів у реанімації майже місяць, перебував у комі. Зараз зі здоров’ям у Сергія все гаразд?
— Були великі проблеми, але потроху все налагодилося. Машина, до речі, проїхала на червоне світло — зелене було для пішоходів. Винуватиці ДТП дали п’ять років. Умовно.
— Ви народилися у казахському Павлодарі, прізвище — українське, грали у чемпіонатах восьми країн. Після завершення кар’єри дилеми, де жити, не виникало?
— Син у Франції народився. Мені там подобалося. І можливість залишитися була. Контракт із клубом був розрахований на чотири роки. Я його відпрацював до кінця. Для того, щоб отримати посвідку на проживання, належало ще рік у Франції прожити. Але такими думками голову собі не забивав, бо сильного бажання жити в Західній Європі не було. Працювати за контрактом там добре. Але не жити. У Москві в мене залишилася квартира — отримав від «Торпедо». Це й стало вирішальним фактором.
— Чим займаєтеся зараз?
— Працюю у сфері нерухомості. Як буде далі — подивимося.
Максим РОЗЕНКО
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (2)