Легендарный защитник киевского «Динамо» Стефан Решко высказал свое мнение об игре столичного клуба, а также поделился мыслями о ситуации в сборной Украины.
Стефан Решко«Луческу треба підтримати»
— Стефане Михайловичу, відшуміли пристрасті чергового Класичного. Як вам гра? Хто, попри нічию, здався переконливішим?
— Гра була обережною. Під кінець, звісно, «Шахтар» переважав, були моменти, могли відкрити рахунок і вирішити долю матчу. Нічия більше на руку «Динамо», адже відрив вдалося зберегти. Для «Шахтаря» такий результат — не дуже.
— Думаю, ви звернули увагу на те, що «Динамо» в цьому сезоні не забиває серйозним суперникам — Бенфіка, «Баварія», двічі «Шахтар». Про що це може свідчити?
— Дійсно. Причина — нестача висококласних атакувальних футболістів, які можуть самотужки вирішити долю поєдинку. Є один момент і він його реалізував — у сьогоднішньому «Динамо» таких майстрів, на жаль, немає. Усе посередненьке...
Ви знаєте, сьогодні на роботі (Решко обіймає посаду професора Національної академії внутрішніх справ, — Футбол 24) хлопці якраз дивилися відеонарізки «Баварія» — «Динамо» 1975-го і «Динамо» — «Баварія», чвертьфінал Кубка чемпіонів 1977-го. Шалені ігри! Не до порівняння із «Динамо» — «Бенфіка» чи «Динамо» — «Шахтар». Вони зараз стверджують, що грають у якийсь «інший» футбол. Та про що ти говориш?! Ти подивися вирізку 20-хвилинну з тих часів. Які були моменти! Які швидкості! Пресинг — Беккенбауера пресингували у його ж штрафному! Воротаря пресингували! «Конь» («Коньков», — «Футбол 24») проходить з центру поля, як шило, його збивають — пенальті! Які підкати! Боротьба!
Ні одного пасу з центра поля назад я не бачив! Тільки вперед! А зараз що? Стане центральний захисник Шахтаря з м’ячем, минають секунди — і нічого, суперники теж стоять. Що це за футбол такий? (Сміється) Пас назад, потім — воротарю. Це ж кошмар якийсь, я в шоці. Мені така гра взагалі не до вподоби.
— На Луческу накинулися як свої, так і чужі. «Свої» — це ультрас «Динамо». «Чужі» — Де Дзербі, менеджмент «Шахтаря» і навіть фанати «помаранчево-чорних», які вивісили банер про «Юду Іскаріота». Перебір?
— Та ну, звісно, що перебір. Якщо людина у свої 75-76 років ще працює головним тренером, достойно витримує стресові стани, то його потрібно лише підтримати. Я ще можу зрозуміти «чужих» — у них є більше мотивації і причин, щоб Луческу засуджувати. Стільки років відпрацював на благо «Шахтаря», з «Динамо» був ворогом прямо на полі.
А поведінка «наших» мені незрозуміла. Зараз Луческу працює на Динамо. Команда почала грати краще. Виграли чемпіонат, вдруге потрапили в груповий етап Ліги чемпіонів. Але нема гравців високого рівня — що він зробить? Сам буде забивати? Луческу треба підтримати і дати можливість більш спокійно працювати. А якщо й вимагати кращої гри — то це питання до президента клубу. Нехай купує гравців, спроможних реально підсилити команду.
«Барселону треба обігрувати»
— На що «Динамо» ще може сподіватися у цій Лізі чемпіонів? Перемогти «Барселону» — реально?
— Теперішню Барселону треба обігрувати. Будемо боротися за третє місце у групі. Це вже не та команда, що раніше. Колись у них на полі було десять футболістів, які ногами грали, як руками. З ними можна було придумувати будь-яку тактику — команда однаково перемагала. Коли ж цих гравців вже немає, а нові виконавці не спроможні реалізувати створені моменти — то що з ними зробиш? Звичайно, від тренера залежить організація і тактика, але ці фактори є успішними тільки при підборі належних гравців.
У нас свого часу, до Лобановського, була середненька команда. Ми грали в 1/16, 1/8 — не більше. Максимум — чвертьфінал 1973-го, коли Реалу «попали». Але прийшов Лобановський, підправив, спрямував, підготував (зокрема й фізично). Він розумів, що у нас немає надзвичайної техніки чи мислення. Реально оцінив можливості кожного і вказав чіткий курс — командні дії, командна гра.
Якби були розумніші, то цією командною грою могли ще на 2-3 роки довше боротися у пізніх стадіях єврокубків. А так — вони нас трохи загнали. Ще 1977-го ми зіграли у півфіналі Кубка чемпіонів, але то була вже не та команда.
І от виявилось, що не такими вже й індивідуально слабкими ми були, якщо обігрували збірні Італії, Швейцарії, Ірландії, Туреччини, ПСВ, «Айнтрахт», «Баварію»... Гравці були високого класу. Просто цей клас проявився не в індивідуальних, а в колективних діях. Виконували величезний об’єм роботи. Я провів на високому рівні 350 матчів, але не пригадую, щоб ми дозволяли вийти комусь один на один із воротарем.
— «Шериф» під керівництвом Вернидуба має спільні риси з «Динамо» епохи Лобановського?
— Ще рано робити висновки — вони тільки два матчі в Лізі чемпіонів зіграли. Але почерк — схожий. Їхня гра побудована не на індивідуальних якостях окремих футболістів. Натомість бачимо командну гру. Великий об’єм роботи, швидкість, боротьба. «Шериф» добре підготований фізично. На сьогоднішній день — це вже чимала сенсація турніру.
«Щось „нахімічили“, а футболіст образився»
— Попереду — два матчі збірної України, від яких залежатиме все. Яких емоцій у вас більше — оптимізму чи остраху?
— Відчуваю певний острах. Нам треба обов’язково брати 6 очок. Якщо десь спіткнемося — втратимо 2 чи 3 пункти — це вже, фактично, означатиме кінець. Боротьба, звісно, точитиметься до останнього, але шанси танутимуть. Не хочу тут нагнітати, тому, поки матчі попереду, скажу, що будемо вірити і сподіватися на максимальний результат нашої збірної (Усміхається).
— Ви здивовані, що Руслан Маліновський, зірка Аталанти, став абсолютно зайвим у планах Олександра Петракова?
— Наскільки розумію, це щось індивідуальне, особисте. Маліновський зараз у хорошій формі. Тренер обирає тактику, у нього власні уявлення про гру. Щось «нахімічили», а футболіст образився. Для чого ображатися? Я Петракова не засуджую — тренер відповідальний за результат, і він усе робить для того, щоб результат був позитивним. Інколи вдається, інколи — ні. Іноді й тренер помиляється. Це життя, це футбол.
Не знаю, можливо між ними ще щось відбулося, про що ми не знаємо. Тренер, наприклад, сказав щось негарне в індивідуальній бесіді — це інша справа. Бо наразі причин для сильної образи не бачу.
Скажу ще одну річ. Якщо тренер великий (або ж великий футболіст, що став тренером), його будь-який крок сприймається, як норма. А коли тренер такий, як Петраков — невеликий (виграв Кубок світу U-20, але це ж зовсім інший футбол), ще нічого не здобув на дорослому рівні, до нього будуть претензії. Я не хочу критикувати чи засуджувати Петракова. Просто вважаю, що тренер повинен знаходити спільну мову з гравцями. Тим паче, з Маліновським, який у трійці-четвірці наших найкращих футболістів. Ситуація, яка зараз виникла, — це ненормально. Через міжусобиці гравця і тренера не повинна страждати команда!
Усілякі перипетії траплялися і в мій час. Лобановський виконував свою роботу, когось не ставив у склад, хтось ображався. На Олімпіаду-1976 декого не взяв — гравці ображалися, писали заяви, не хотіли грати. Коли ж самі стали тренерами — одразу почали підтримувати Лобановського: «Великий тренер! Метр!» (Усміхається).
«Що вам дало „Динамо“?» — «Усе!»
— Як ваше здоров’я? Як поживаєте? Чим наповнений ваш щодень?
— Ми всі в академії провакцинувалися двічі. Але зараз я із застудою — підхопив вірус. Прихопило горло, хоча температури немає. Загалом, дякувати Богу, все нормально, ще працюю. Ректор академії каже: «Ми вас не відпустимо. Працюйте. Ви — наша легенда, ви потрібні нашим курсантам» (Сміється). Із керівництвом закладу у мене щонайкращі відносини. Поважають, знають, пам’ятають.
Мені дуже приємно, що за успіхи того «Динамо», до якого мав честь бути причетним, отримую шану та увагу. Приємно спілкуватися, працювати і жити, коли відчуваєш, що є всенародна любов. Не перебільшую. Ще рік-два тому, коли купував газети у кіосках, неодноразово підходили люди старшого віку, дякували. Приємно жити на старості років (Усміхається). Хіба що бракує багатьох товаришів — їх уже немає на цьому світі. Таке життя.
— Часто згадуєте окремі моменти своєї кар’єри?
— Згадую, коли дивлюся важливі матчі «Динамо», «Шахтаря» і збірної України на міжнародній арені. Особливо, коли у наших хлопців погано виходить. Тоді й пригадуєш собі колишній рівень та велич. Хочеться не згадувати старе, а бачити нові успіхи сьогодні. Усім командам бажаю успіху, але найбільше душа болить за наше «Динамо». Колись мене запитали журналісти: «Що вам дало „Динамо“?» Я відповів: «Усе, що в мене було. Усе, що в мене є. І все, що в мене буде — все мені дало «Динамо».
— Якби існувала машина часу, який матч ви б хотіли переграти з рахунку 0:0?
— Є у мене такий матч. Півфінал Кубка чемпіонів 1977 року, «Борусія» Менхенгладбах. Вдома ми перемогли — 1:0. А на виїзді отримали два м’ячі «ни за что, ни про что». Перший — з пенальті, коли Рудаков зіткнувся з Матвієнком, і Матвієнко рукою відбив удар Сімонсена. Другий — після штрафного і нашої помилки, не буду озвучувати прізвищ.
У фіналі повинне було грати «Динамо». Хоча й Борусія мала хороший підбір виконавців — Бонхофф, Сімонсен, Фогтс. Ось цей матч я б хотів переграти з чистого аркуша, щоб потрапити до фіналу. Там би нас чекав Ліверпуль.
Олег Бабий
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
Читать все комментарии (32)