Агент ФІФА Ігор Кривенко розповів неймовірну історію свого життя в перші дні війни. Зізнається, що з острахом чекав на чергові «прильоти», а найбільше побоювався за дружину та маленьких синів.
— Найперші дні війни, мабуть, найстрашніші, прийшлися в тому числі на пристоличну Бучу, де ви мешкали. Це було жахіття?
— Ні, це пекло. Усе почалося вранці 24 лютого. Перші висадки російського десанту, постріли, вибухи. Пригадую, над нашою домівкою кружляли гелікоптери, дружина каже: «О, це наші». Придивився, відповідаю: «Ні, ворожі». І почалося. Одні лише постріли. А ввечері горів Гостомель, аеродром бомбили. Усе було, як на ладонях.
Перша ніч — спокою взагалі не було. Гатили окупанти, вочевидь, з усього, що в них було. Ми ховалися в підвалі нашого родинного будиночка. Коли трохи стихало — піднімалися з дружиною та синами на поверхню. Так тривало днів сім, аж поки нам не вдалося вирватися з цього пекла. Можете собі уявити, нічого не було — ані світла, ані води, ані зв’язку. Сиділи з ліхтариками і свічками.
Був момент, на третій день війни, здається. Вирішив на свій ризик дістатися до лікарні, щоб від генератора зарядити мобільний. Треба було готуватися до будь-якого розвитку подій. За кілька днів прийняв рішення: будь-що треба звідси їхати. Бачив, що ситуація погіршується.
— Ігоре, у вас двоє синів, ще маленьких. Вони як почуваються? Відійшли від пережитого?
— На щастя, все гаразд. Зараз хоч спати можуть спокійно.
— Ви знаходитесь на Західній Україні. Навіть не уявляю, як вам вдалося вибратися цілими та неушкодженими...
— Як я вже казав, ситуація з кожним днем лише погіршувалася. Сіли на автівку і обережно поїхали в напрямок Ірпеня, Гореничів, а далі по гуманітарних коридорах — на захід країни. Сидіш, а в голові лише одна думка: «Тільки б не почали стріляти».
— Що ви взагалі думаєте про те, що сталося 24 лютого?
— Війна — страшна річ. До неї неможливо звикнути. В очах постійно темніє, серце болісно б’ється, тіло в постійній напрузі — не спиш, їсти не можеш... Ніколи навіть у найжахливіших снах не міг cобі уявити, що в нашу країну прийде така велика біда. Навіть не біда — трагедія людства.
Артур Малкін