Йожеф Сабо: «Сам би взяв автомат...»

Любомир Кузьмяк зателефонував легенді київського «Динамо» та збірної України. Таких бійців, як Йожеф Йожефович, ще треба пошукати. Завжди оптимістичний, незламний, з вірою у позитив. Навіть на лікарняному ліжку 82-річна легенда українського футболу не втрачає оптимізму і зберігає войовничий дух.

— Напередодні мені зробили операцію в Інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова, — розповідає Сабо. — Я вже тут три тижні. На щастя, все минуло успішно. Незабаром обіцяють виписати і я зможу повернутися додому.

— Операцію вам робили вже у воєнний час?

— Так, це було планове хірургічне втручання. Я ліг завчасно, пройшов відповідну підготовку. А тут розпочалася війна. Все ж плани вирішили не змінювати.

— Зараз почуваєтеся добре?

— Все гаразд, тільки змарнів пристойно. Нічого, вже починаю їсти більше, тому повинен надолужити втрачене.

— Ще одна причина втрати ваги — це стрес?

— Я не можу... Сам би взяв автомат. Кожен вечір плачу. Як можна таке зробити?! Я ніколи не подумав би, що Росія нападе на Україну. Ну ніколи!

— Поки значна частина українського спорту перебувала поза політикою і ховала голову в пісок, ви ще у 2014-му називали речі своїми іменами і засуджували дії РФ.

— Коли я виходив на поле проти московських команд, то тільки й чув звинувачення у свій бік: «От ти фашист!» Я злився, нервувався... І хто в підсумку виявився фашистом? Вони самі фашисти!

— За новинами маєте нагоду стежити навіть у лікарні?

— Намагаюся трохи відволікатися від цього, бо переживаю сильно. У загальних рисах знаю про все, що відбувається в Україні. Рідні та близькі телефонують, я запитую про обстановку, дізнаюся, як справи.

— Отже, ви чули про подвиги Збройних Сил України та простих українців?

— Я про це навіть читаю вибірково. З-поміж інших новин якраз концентруюся на позитивних і радію. Молодці наші хлопці! Вони герої. Ось яка наша Україна!

— У вас залишилися цензурні слова для того, щоб описати ворога?

— Не хочеться лаятися. Ними керує хворий чоловік, він несповна розуму. Дехто там пише, мовляв, для чого звинувачувати простих людей, росіян — це ж все Путін винен. А я кажу — та й*б вашу м*ть, значить українці — жінки та діти — з голими руками йшли на танки. Це нормально, правда? А росіяни не можуть зупинити одного хворого чоловіка? Пишуть, що нарешті прокинулися їхні мільярдери. Побачимо — не знаю, як там буде далі.

— За вікном у вас тиша і спокій? Вибухів не чутно?

— Інколи. Лікарня розташована у напрямку Житомирської траси, загалом безпечно. Чогось надзвичайного, на щастя, неподалік не відбувається.

— Виїжджати у спокійніше місце не плануєте?

— Мені телефонували з Будапешта, інтерв’ю записували. «Давай до нас в Угорщину», — пропонували. Дають квартиру, обіцяють всі умови. Я відповів категорично: «Нікуди я не хочу їхати». Я вийду зі стін клініки і буду допомагати людям, які потребують цього. У когось немає житла, декому нема що їсти. Як зможу, так і допомагатиму. Я залишаюся у Києві. І нікуди не хочу їхати.

— Це ваша принципова позиція?

— Усі свої медалі, титули, регалії — це все я заробив тут, в Україні. Куди мені їхати? У моїй країні біда. Я повинен бути тут.

— Як гадаєте, ми зможемо побороти ворога і перемогти?

— Ой, знаєте, я не хочу наврочити. Але все так складається, що ми виграємо цю війну. Проте маємо набратися терпіння, ще треба почекати. У нас ще багато проблем: диверсанти, мародери... Однак ми маємо встояти і захистити свою землю. Слава Україні!

Любомир КУЗЬМЯК