Капітан львівського «Руху» Юрій Паньків дав інтерв’ю порталу «Команда 1».
— Юрію, ти зараз у Львові?
— Так. Сім’ю, як тільки все почалося, відправив до Польщі. Вони наразі у Артема Путівцева, який грає за Термаліку. Вирішили, що так буде безпечніше.
— Яка атмосфера у місті?
— Трохи напружена, як і скрізь, але люди дуже організовані, згуртовані та максимально сконцентровані. Всі готові допомагати кожної хвилини. Дивишся на все це — і реально пишаєшся народом своєї країни.
— Інколи здається, що, закрий ворогу повітря, і наші люди передушили би його голими руками...
— У Львові панує саме такий настрій. Всі про те і говорять — найстрашніше то ракети. Але так не тільки в нас — наскільки я розумію, такий настрій по всіх містах України. Вважаю, що ця впевненість та рішучість йдуть від наших збройних сил, а також Президента країни.
Але ж ті рашисти — вони підступні ті підлі. Вони такі, до речі, і в спорті. Все їм вічно не так, скрізь їх ображають. Не стидаються приймати заборонені препарати, тішаться своїми лівими перемогами. Страшні люди. Але які вони люди...
— Ваш клуб працює в режимі 24/7.
— Президент Руху інакше не може. Дуже багато допомоги йде дітям, військовим, до цього залучаються всі охочі футболісти. З ранку ми, зазвичай, займаємося волонтерством, а після обіду намагаємося трохи тренуватися.
— 2014 року, коли це все починалося, ти був у донецькому Металурзі. Добре пам’ятаєш ті часи?
— Звісно. Я відправив сім’ю літаком, а наступного дня аеропорт Донецька був вже зачинений. Через деякий час у місто заїхали танки, а потім почався весь той цирк з референдумами. На жаль, нам тоді не вдалося зупинити загарбників, і вони вирішили, що таке можна повторити ще раз. Росіяни гадали, що в Харкові, Миколаєві чи Сумах їх будуть чекати з квітами, але наші люди добре все розуміють.
— Ти народився у Львові, грав у центральній та східній Україні, а потім повернувся у рідне місто. Поясни, будь-ласка, особливо обдарованим, як «наші люди забороняють спілкуватися тією чи іншою мовою в тих чи інших регіонах країни».
— Та це взагалі смішно! Вдома ми з дружиною завжди говорили українською, тому не дивно, що наш син добре знає рідну мову. Коли ми приходили в магазин у Донецьку, продавці начебто і були здивовані, але вони з посмішкою зустрічали Данила та дарували йому цукерки. Цієї теми взагалі не потрібно торкатися.
Син знає українську, російську, вчить англійську. Да ми китайською будемо тут говорити — і ніхто нам нічого не скаже! Нехай вони там зрозуміють, що в нас демократична країна, в якій живуть вільні люди.
А там — зомбі. Вони досі не зможуть зрозуміти, чому не здаються Харків, Чернігів, Маріуполь. Чому українці не тікають до них? Чому всі їдуть на Захід? Людина хоча б з якимось розумом має сама відповісти на це питання. Телевізор їй для цього не потрібен.
— Дуже багато розмов про те, чи потрібно футболістам у цей час думати про тренування та мріяти про відновлення чемпіонату. Твоя думка?
— Не має навіть сумнівів, що футбол наразі на якомусь десятому плані. Але для нас, спортсменів, це вже як звичка, як повітря. Крім того, вийшовши на поле, ти можеш на деякий час відірватися від телефону, від стрічки новин. Потім ти заходиш у роздягальню, знову починаєш дзвонити, читати. І знову їдеш туди, де ти можеш бути корисним в цій ситуації.
У нашому клубі виросла і зростає ціла плеяда талановитої молоді — от її мені, насправді, шкода. Пацани тільки почали грати, хтось потрапляє до збірної, кимось цікавляться в Європі. Можливо, це вже якийсь батьківський інстинкт, але за них душа теж болить. Проте хлопці все чудово розуміють. Сьогодні всій країні потрібна лише одна перемога.
— Міжнародні турніри дивишся?
— Включаю початок матчів, щоб побачити, як весь футбольний світ підтримує Україну. Грає Манчестер Сіті, Спеція чи Вест Гем — і чекаю, що вийде Зінченко, Коваленко чи Ярмола, а трибуни знову вкриються українськими прапорами. Коли ти то бачиш, мурашки по шкірі ідуть.
Євген ГРЕСЬ