«Поставил чайник на костер, спрятался в подъезд и ждешь», — рассказ Яксманицкого про три недели ада в Мариуполе

Маріуполь став одним із символів російського варварства на території України. Окупанти з особливим цинізмом та жорстокістю знищували приазовське місто.

У самому епіцентрі рашистського пекла опинився Володимир Яксманицький, колишній футболіст донецьких Шахтаря та Металурга, який у 2002-му навіть отримав виклик у національну збірну України, проте на поле так і не вийшов. Уродженець Маріуполя розпочинав кар’єру у рідному місті, а згодом повернувся додому. Саме там 45-річний екс-футболіст і зустрів війну.

«Вікна повилітали. У квартирі було 0 градусів»

— Володимире, як почуваєтеся?

— Вже краще. Не стріляють — і добре.

— Жахливий звук обстрілів вас не переслідує?

— У перші дні на волі це особливо сильно відчувалося. Наприклад, двері грюкнули через перетяг — здригаєшся. Зараз відходжу психологічно.

— Ви перебуваєте у безпеці?

— Я у Донецькій області, за 30 кілометрів від Маріуполя. Маю тут родичів. Інших варіантів не мав. Виїхати з лівого берега міста зміг тільки сюди. Батькові родичі мешкають у Львівській області, запрошують до себе. Але як звідси вибратися?

— Як ви евакуювалися з Маріуполя?

— Пощастило. Поруч із будинком увесь цей час стояла моя «Волга». Дякувати Богу, за три тижні її фактично не зачепило — сам здивувався, жодної подряпини. Це при тому, що більшість навколишніх автомобілів згоріли. А я лише зі свого скинув притрушене скло. Ми їхали навмання, жодної інформації про вільні дороги не мали. Наш будинок горів, залишатися там більше не могли.

— Хто з вами перебував увесь цей час?

— Батьки. Татові 76 років, мамі — 72. Постійно були у квартирі, жили в тамбурі. Там спали і ховалися від обстрілів. Батько у мене твердолобий — то на балконі сидів і палив, то з вікна спостерігав за обстановкою на вулиці. Мама після інфаркту, на ліках. Добре, що мала запаси. Складно усе це... Постаріли капітально за ці три тижні.

— Ви мешкали у дев’ятиповерхівці?

— Так, на третьому поверсі. Протягом перших двох днів зачепило кут восьмого поверху — відвалився шматок плити. Потім вікна повилітали — ударною хвилею розбило. За два дні до нашого від’їзду снаряд залетів у дев’яті поверхи першого та другого під’їздів. Я мешкав у третьому. В обстріляних під’їздах з шостого по дев’ятий поверх усі квартири згоріли.

— Погоду у ті дні не назвеш комфортною. Як переносили холодні ночі?

— У квартирі було 0 градусів. Постелили на підлогу щось, накрилися, як могли, і спали.

«Відчув себе, ніби у 1941 році»

— Найстрашніше випробування — це відсутність питної води?

— Так, з нею були величезні проблеми. Спочатку встигли у ванну набрати. Потім довелося збирати воду у калюжах. Кип’ятили її у чайнику і пили. Добре, що сніг падав, а ми мали можливість його топити.

— Ви колись скаржилися на зайву вагу: «Хтось повечеряв ситно — зранку став на вагу і все гаразд. А я навіть експерименти ставив. Перед сном з’їдав яблуко. На ранок — плюс 200 грамів».

— О так, зараз я трохи скинув. (Усміхається). У перший тиждень взагалі нічого не їв — стрес пережив неабиякий. Потім готували у дворі на вогнищі. Складність у тому, що обстріли не припинялися. За три тижні в окупації, мабуть, лише півдня були спокійними, коли не стріляли. Навіть спіймав себе на думці, що це незвично тихо. А так зазвичай поставив чайник на багаття, заховався у під’їзд і чекаєш.

— Траплялися ситуації, коли ви були особливо близькими до неприємностей?

— Ранок розпочинався із затишшя. Одного дня вирішив воду в чайнику закип’ятити. Тільки вийшов — одразу стрільба почалася. На щастя, пронесло.

— Про електрику у ці дні можна було лише мріяти?

— Я відчув себе, ніби у 1941 році. Без води, без електроенергії, без світла, без газу, без зв’язку. Від слова «взагалі».

— З якими відчуттями лягає спати людина, коли розуміє, що ранок може не настати?

— Я лягав спати і чекав, що прилетить. Молився і з такими думками засинав. Переживав тільки, щоб будинок не завалився. А вибиті вікна, відсутність води і все похідне — це не смертельно.

— Владислав Ващук, який пройшов пекло у Гостомелі, розповідав, що протримався 15 днів, хоча їжі вистачило лише на три дні. Яким був ваш раціон?

— На момент початку обстрілів ми мали певні запаси у холодильнику: курятина, щось заморожене. З’їли ті продукти за перші дні. Потім готували супи на вогнищі та пекли хліб. Ну як хліб? Замісили борошно з водою та содою і ці коржики їли. А ще варили картоплю, макарони та рис. У батьків також була консервація, соління.

— Той же Ващук казав, що ближче познайомився із сусідами. Біда зближує?

— Ми теж кооперувалися. Наприклад, займалися заготівлею дров. Розбирали паркани в окрузі. Неподалік розбитий приватний сектор, набирали там дрова. Поставили дві цеглини, решітку — от і маєш вогнище.

«Одного дня дивлюся, чудак тягне холодильник»

— Найжахливіша картина з Маріуполя за ці дні — загиблі тіла людей обабіч доріг.

— Я теж бачив загиблих на дорогах і безпосередньо у будинках. Не всіх помітиш, бо чимало людей залишаються під завалами. Добре, що холодно було. Собак у місті дуже багато — до бродячих додалися ті, яких господарі повідпускали. Вони голодні, бігають...

— Донедавна у Маріуполі розшукували вашого екс-партнера Леоніда Бояринцева. Не знаєте, яка його доля?

— Зідзвонювалися днями. З Леонідом все гаразд — він у Бердянську. Знаю, що Гена Орбу раніше з Маріуполя виїхав.

— З чого для вас почалася війна?

— 24-25 лютого було відносно спокійно. Батьки навіть на ринок їздили 25 лютого. Ми мали інформацію, що місто оточене, проте, як таких, військових дій ще не було. Почалося усе 1 березня. Тоді зникли всі умови для життя, залишався тільки газ. Потім і його не стало. Наступні три тижні ми провели в абсолютній блокаді. Військових я майже не бачив. Дивні відчуття — луплять з обох сторін. Виглядаєш у вікно, але нікого не помітно. На вулиці жодної душі.

— Новин ви, звичайно, жодних не знали?

— Абсолютно. Повністю відрізані від цивілізації. Належали самі собі. Зате мародерів розвелося. Магазин розбомбили, продукти повиносили. Те саме з магазинами побутової техніки. Одного дня дивлюся, чудак тягне холодильник. «Куди ви несете? Думаєте, що війна два дні триватиме?» — риторично запитував я себе.

— Ви у місто виходили?

— Не ризикував. Одного разу вибрався — подивився, чи у порядку будинок двоюрідної сестри. Пробігся по району і стало страшнувато — навколо ні душі. А сусіди практикували такі вилазки — виходили у місто ледве не після кожного бомбардування.

— Коли маріупольського товариша запитував про вашу долю, то він сказав, що ви мешкали у самому епіцентрі обстрілів.

— Так, на лівому березі, поруч зі стадіоном та заводом «Азовсталь». Там усе розпочиналося, бої були жорстокі. А взагалі відсотків 90 міста сильно постраждало. Скільки загиблих — одному Богові відомо. Напевно, має пройти десятиліття, щоб усе це відновити. Прикро тільки, що людські життя не повернеш.

«Вдома викурили усі недопалки»

— До усіх цих подій ви вважали себе побожною людиною?

— Не ходив щонеділі до церкви, однак у Бога вірив щиро.

— Життя в окупації лише зміцнило вашу віру?

— Однозначно, дуже. За ті три тижні було кілька складних ситуацій. Я звертався до Бога у своєму розумінні. І від нас відводило зло.

— Коли сказали собі «годі, треба їхати»?

— Після трьох тижнів ізоляції я більше не бачив сенсу сидіти. Сказав батькам: «Давайте ввечері зберемо речі. А зранку спробуємо вибратися з міста». Важливо було дожити до ранку. Утім знаєте, як буває. Перед самим від’їздом почалися інтенсивні обстріли — молився, щоб моя «Волга» вціліла. Прокинулися о 7-й ранку і поїхали. Більшість доріг були перекриті вантажними автомобілями. Їхали навмання, тиша навколо, ніхто нічого не знає.

— Що вдалося взяти у дорогу?

— Документи, одяг, базові речі.

— Якісь футбольні атрибути?

— Медаль за перемогу в Кубку України. Здобув її з Шахтарем у 1997-му. Лежала просто на видному місці, от я й прихопив нагороду.

— Коли виїхали з міста і відчули себе у відносній безпеці, що захотілося передусім?

— Ми з батею палимо. Вдома викурили усі недопалки. Мама їх колись збирала і спалювала на дачі. Так от в пакетах познаходили і допалювали. Якось я привіз баті кубинську сигару. Тримали її на особливий випадок. Коли виїхали з Маріуполя, то цей випадок настав. «Діставай сигару», — сказав татові. Картина прозаїчна — їдемо на «Волжарі» і пихкаємо сигару.

— Стреси і випробування ще не закінчилися, але стали не такими нездоланними. Запитували себе, що далі?

— Хочу, щоб запанував мир і перестали стріляти. А далі все нормалізується. Я кілька днів звикав до нового побуту. Спершу складалося враження, ніби наново народився. Сходив у душ, поїв... Здавалося б, що треба для щастя.

Любмир Кузьмяк